Цьогоріч Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ відзначає 140 років від заснування Станиславівської Єпархії та 14 років існування Івано-Франківської Митрополії. В інтерв’ю для Департаменту інформації Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин розповідає про історію Станиславівської Єпархії, її духовну спадщину у сучасній Івано-Франківській Митрополії, досвід підпільної Церкви та уроки стійкості й жертовності священників і мирян, які залишаються актуальними й сьогодні.

140 років Станиславівської Єпархії — це лінія, що проходить через людські долі, крізь переслідування й воскресіння, через крах імперій і тьмяне світло підпільних каплиць. Це історія Церкви, яка стояла стійко, коли все навколо було в руїнах, і говорила, коли всі мовчали. Тож сьогодні, озираючись на шлях від 1885 року до сучасної Івано-Франківської Митрополії, ми намагаємося не лише згадати минуле, але й почути щось важливе для нас теперішніх.

Ця розмова — спроба побачити 140 хронологічних років як спадок людських прагнень, волі і сподівань.

— Владико, 140 років Єпархії — це дуже визначна річниця. Але 14 років Митрополії — це лише одна десята всього цього шляху. Як би Ви описали ці дві події: як історичну тяглість чи радше як духовний рубіж?

— Я думаю, що це, скоріше, ріст Станиславівської Єпархії — до того рівня, коли вона стала спочатку Станиславівською Єпархією, потім Івано-Франківською Архієпархією, а згодом отримала статус Івано-Франківської Митрополії. Початки цього процесу пов’язані з тим, чому і де створюються єпархії. Насамперед — для належного душпастирського служіння: там, де є велика кількість мирян, має бути достатньо духовенства, священників, церковних громад. Там, де потрібно бути ближче до людей, де є певні права й можливості — тоді й створюється Єпархія.
Свого часу ми належали до Львівської Митрополії. До неї 140 років тому входили Перемишльська Єпархія, Львівська Архієпархія, а третьою Єпархією була саме Станиславівська. Для Станиславова це було дуже велично — як духовно, так і історично.

Ми бачимо, що Станиславів згодом розвинувся настільки, що став обласним центром із важливими державними установами ще до Другої світової війни. Це все формувалося навколо єпархій і митрополій. Там, де були великі церковні осередки, формувалися й великі державні, культурні центри. Такий приклад діє і сьогодні в Європі: де є потужні духовні осередки, там розвиваються міста і культура.

З того часу Станиславівська Єпархія постійно розвивалася. Ми бачимо різні періоди — ріст, падіння, переслідування, життя в підпіллі, вихід із підпілля, щоб продовжити своє існування. Також важливим є створення семінарії, де готувалися священники не лише для Станиславівської Єпархії.

Для нас дуже величними є постаті наших єпископів: перші єпископи Станиславівські — Юліан Пелеш, Юліан Сас-Куїловський. Великою честю є те, що саме тут розпочинав своє служіння Митрополит Андрей Шептицький, який був інтронізований у нашій історичній катедрі в Івано-Франківську, а згодом став Митрополитом у Львові. Його велич ми сьогодні вшановуємо і молимо Всевишнього Господа про його прославу у святій Вселенській Церкві. Після цього маємо цілу плеяду єпископів часів підпілля. Тут ще дуже багато праці потрібно, щоби віднайти нові факти, події, відновити тяглість служіння Станиславівської Єпархії в усіх цих складних обставинах.

 — Станиславівська Єпархія утворилася у доволі складний історичний час. Які цінності зародилися тоді і стали для нас сьогодні осердям духовності сьогодні?

— Я думаю, що найбільшою цінністю, яку мали наші попередники, була віра. Віра — глибока віра в Бога. Саме за цю віру Церква зазнала численних переслідувань.

Коли на наші землі прийшов безбожний атеїзм, комуністична система намагалася замінити нашу віру і нашу Церкву московською церквою. Тому Церква була змушена піти в підпілля. Були арештовані єпископи, яких знищували. У підпіллі служили не лише єпископи, але й священники, монашество — як чоловіче, так і жіноче, яке було розігнане.

Наші люди, наші вірні любили Бога і шукали Його. У час підпілля храмами стали наші сім’ї, родини. У домівках хрестили дітей, вінчали молодят, звершували богослужіння, сповідали, причащали. Так жила Церква.

Ми маємо єпископів часів підпілля, які служили з великою жертовністю. Постать Григорія Хомишина — Єпископа, проголошеного блаженним у нашій Церкві. Він був арештований і помер у київській тюрмі внаслідок допитів і жорстокого ставлення. До сьогодні ми не знаємо місця його поховання, щоб мати змогу перенести його мощі додому, до Івано-Франківська.

Варто згадати й Єпископа-помічника Івана Лятишевського, який був засуджений. Його вдалося поховати на нашому цвинтарі, а згодом його прах був перенесений до Архікатедрального і Митрополичого собору Воскресіння Христового.

За часів підпілля маємо також Владику Симеона Лукача — блаженного, який сьогодні особливо прославляє Бога. Ми бачимо великі паломництва до місця його служіння. Це не може організувати людина — це дія Святого Духа, Який кличе людей до святих місць (— ред. йдеться про Відпустовий центр блаженного Симеона Лукача). Можна знайти кращі локації, більші будівлі, але саме те місце, де він служив у підпіллі, де думав про Церкву, де писав численні рукописи, перекладав духовні книги у час, коли не було друкарських машинок, стало джерелом духовної сили. Він готував матеріали для тих, хто в майбутньому навчатиметься і служитиме Церкві, щоб передати глибину богословських знань рідною мовою й підтримати Церкву у важкі часи.

Разом із цими постатями ми бачимо і Владику Івана Слезюка, який також дуже багато зробив для нашої Церкви тут, у Станиславові. Одним із важливих моментів було те, що Владика Слезюк у час підпілля висвятив на Єпископа Владику Софрона Дмитерка, який згодом продовжив його служіння і став першим Єпископом Церкви, що вийшла з підпілля.

Водночас ми знаємо, що людей, які свідчили своїм життям віру у живого Бога є значно більше. І сьогодні ми стараємося належно вшанувати всіх тих людей, які зі своєю відчайдушністю, не боячись смерті, не відступили — відстояли Бога, нашу віру, нашу національність і нашу культуру. Адже в ті часи Церква об’єднувала довкола себе все: і національні, і культурні середовища. Працювала «Просвіта», діяли різні спільноти. Все було з’єднане в одному розумінні: ми не мали своєї держави, але мали свою Митрополію і свою українську Єпархію. І в ті часи — і за Митрополита Андрея Шептицького, і за Єпископа Григорія Хомишина, і за Сас-Куїловського, Пелеша — Церква намагалася бути разом із народом, разом його відстоювати.

Блаженні мученики Станиславівські: Симеон Лукач, Іван Слезюк та Григорій Хомишин

— Мабуть, найпереломнішим моментом в історії нашої Єпархії є час «катакомбної» УГКЦ. Ви є її свідком. Очевидно, це була зовсім інша Церква, ніж та, яку ми маємо сьогодні. Якою вона була для Вас?

— Так воно і було. Та насправді, в часі підпільної Церкви нічого нового ми не вигадували — ми йшли слідами перших християн, переслідуваних у перших віках, які збиралися потай на молитву.

Наші батьки, дякувати Богові, мали в собі віру і старалися, щоб їхні діти її зберегли. Я думаю, що тут, на Прикарпатті, хіба хтось приїжджий міг бути неохрещеним — але місцеві люди майже всі хрестили своїх дітей. Так само старалися, щоб молоді пари не лише справляли весілля як святкування, але й укріплювали свою віру церковним Таїнством Подружжя — щоб бути разом у єдності й любові до самої смерті.

Рух підпілля був дуже сильним. Люди мусили переступати через власне «я», жертвувати чимось в ім’я Бога і Святої Церкви — і вони це робили. Якщо, наприклад, богослужіння відбувалося в чиємусь домі, а потім ставалася облава, то цих людей одразу переслідували. Спершу штрафували за «несанкціоновані зібрання», а далі КГБ перевіряло, де вони працюють, де працюють їхні діти, намагалося обмежити їхній розвиток, можливості, майбутнє.

Приблизна схема організації УГКЦ у підпіллі. З матеріалів органів держбезпеки СРСР

Не можна забути й того факту, що дуже багато наших глибоко віруючих і високоосвічених людей — тих, хто творив культуру на наших землях, — були арештовані й вивезені. Вивозили цілими сім’ями, навіть із маленькими дітьми, до Сибіру та в інші місця. Там наші люди — священники, монахи, монахині — знаходили одне одного, збиралися на Святу Літургію, жили єдністю з Христом і так зберігали та укріплювали свою віру.

Тому я би підкреслив: у період підпілля ми бачили Церкву не кількісну, а якісну. Бо, як і завжди, є різний рівень усвідомлення й відваги. Але тоді ми бачили багато людей дуже відважних, глибоких, переконаних, які провели Церкву через усе підпілля. І сьогодні ми можемо сказати: нашу Церкву не знищили — її заборонили, але вона жила в підпіллі. І з підпілля вийшла, маючи і історичні, і юридичні документи, що це підтверджують.

Приклад престолу на підпільній квартирі

— Чи маєте Ви особливі історії з часу підпілля?

— Таких історій є дуже багато. Ми знаємо, що, для кожного богослужіння потрібні священничі ризи. Їх треба було десь шити, переховувати, складати. І от пригадую, як я ще був, можна сказати, підпільним семінаристом, то віз Владику Павла Василика машиною до Львова на богослужіння, де потрібні були саме єпископські ризи. Священничі ще можна було позичити на місці, а єпископські — треба було везти з собою. Пам’ятаю, як на в’їзді до Львова, де стояв міліцейський пост, нас зупинили для обшуку. Хтось, очевидно, простежив, що ми виїжджаємо з Франківська. Відкрили багажник — а там у сумці ризи. Питають: «А це що?» Ми кажемо: «Матеріал до пошиття. Бачите? Ось білий, ось кольоровий». Міліцейські недовірливо поглянули і спитали: «Нащо вам таких дивних кольорів?» А ми відповіли: «Ну хіба ви не знаєте, як жінки цінують красу?» — так пояснювали. Таким чином нам повірили і ризи вдалося врятувати. І так Господь знову зберіг.

— Який урок із підпілля, на Вашу думку, українці досі не винесли? Чого ми ще не навчилися розуміти?

— Урок підпілля, думаю, полягає в тому, що за нас нашу «домашню роботу» ніхто не зробить. Нам можуть допомагати, нас можуть підтримувати, але те, що маємо зробити самі, — мусимо зробити самі.

Там, де громади виходили з підпілля, реєструвалися, брали відповідальність — там будувалися храми, розвивалося церковне життя. А де цього не було — там нічого й не з’являлося. За нас ніхто інший цього не зробить.

Це стосується і Церкви, і держави. Сьогодні, дякувати Богові, ми маємо наших Героїв, які захищають Україну. Україна буде, бо вона має своїх мучеників — тих, хто віддав життя, щоб вона існувала і тих, хто сьогодні обороняє її право на існування. Але будувати її маємо ми. Інші можуть лише допомогти. Ніхто за нас наше завдання не виконає — ні в Церкві, ні в державі.

— Коли Ви згадуєте часи виходу Церкви з підпілля, який образ постає перед очима найперше?

— Вихід із підпілля для мене пов’язаний із двома великими моментами. Перший — це написання заяви про вихід Церкви з підпілля, приуроченої до тисячоліття Хрещення Руси-України. Тоді виникало запитання: як може бути, що тисячу років християнства, а Церква — в підпіллі? Де тут правда? Саме тому ми хотіли заявити всьому світові: подивіться, тисячу років — і водночас підпільна Церква, живі свідки віри.

Потім був великий тиск, щоб ми відмовилися від підписів, щоб сказали, ніби нас «націоналісти підбурили». Але, дякувати Богові, ніхто не відмовився. Хоча найбільший тиск був саме на Владику Павла Василика, але він витримав це гідно.

Заява до Папи Римського про відновлення і вихід Української греко-католицької церкви з підпілля. Фото: Суспільне Івано-Франківськ

Другий момент — це поїздка делегації до Москви з документами і підписами вірних про легалізацію Церкви. Нас не хотіли визнавати як юридичну особу, бо ми «не зареєстровані». А ми відповідали: «То зареєструйте». Проте й далі відмовляли. Тоді розпочалося голодування на Червоній площі.

Я тоді навіть не усвідомлював, що це стане історичною подією. Сьогодні з тих учасників делегації залишилися тільки двоє — Владика Ігор Возьняк і я. А тоді там були два покоління: старше — ті владики, які були в тюрмах і таборах: Софрон Дмитерко, Павло Василик, Филимон Курчаба, і молодше покоління — тоді ще отці Ігор Возьняк, Григорій Сімкайло і я.

Духовенство УГКЦ в Москві задля вимоги легалізації Церкви, 1989 рік

— Як саме розпочалося голодування? Хто став ініціатором?

— Ніхто заздалегідь не планував голодування. Коли ми приїхали до Москви, Горбачов саме перебував у Китаї, і ніхто не знав, як із нами поступити. Вони боялися прийняти рішення без «першого слова». І так, у цій невизначеності, поступово визріло те, що стало знаком для світу. У той час у Радянському Союзі тривала перебудова. Уже не так легко було просто арештовувати людей. Вони думали: «Треба якось відтягнути, нехай повертаються, нехай самі між собою думають, що робити далі». Тому нас у судах правдами й неправдами «відсовували», затягували справи.

Але знаємо мужню постать Владики Павла Василика, який був дуже незадоволений тим, що відбувається, і казав прямо: якщо так буде далі, ми розпочнемо голодування — хоч би що там було. І так сталося, що саме тоді, приблизно о четвертій годині, ми справді розпочали голодування.

Владика Павло Василик під час Служби Божої в лісі у період підпільної УГКЦ

Нас тоді, можна сказати, «врятували» журналісти, які приїхали на з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу. Вони мали доступ до інформації, багато з них були іноземні. І їм вдалося показати правду: через свої радіостанції за кордоном, через «Радіо Ватикан», через інші канали вони повідомили, що ми голодуємо.
Бо, правду кажучи, нас хотіли просто «спрятать» — про нас так ніхто б і не дізнався й до сьогодні не побачив.

— За ці 140 років змінювалися епохи, держави, політичні устрої. І зрештою ми маємо сьогодні нашу Митрополію, наших вірних і священнослужителів. Які риси у сучасних людях — і в духовенстві, і серед мирян — Ви цінуєте найбільше?

— Думаю, що так, як я й казав на початку, на першому місці стоїть віра. Віра в Бога. Збереження святої віри, яку передали нам наші батьки через Церкву. У тій Церкві вони народилися, у тій Церкві ми були охрещені, у тій самій Церкві ми сьогодні живемо і продовжуємо наше служіння.

Ми бачимо, що й тепер маємо нелегкі часи. Була пандемія — здавалося б, уже не комуністи, а храми закривали, люди не могли разом молитися. Але Господь дав і нові можливості — онлайн-трансляції, інші способи бути ближче до людей, служити їм навіть у таких умовах.

А сьогодні — війна. Вона забирає в нас найкращих, найвідданіших, справжніх патріотів. Багато з них довели свою любов навіть ціною власного життя. Ті, хто нині стоїть на захисті, показують велику любов до Бога, велику любов до ближнього і найбільшу любов до своєї Батьківщини — України.

Вони стоять за те, щоб наш народ мав свій дім, свою сім’ю, свою державу, свою землю — землю, на якій живуть люди, що називають себе українцями. І в цих обставинах Церква повинна бути разом — із Воїнами на передовій, де служать наші капелани, і тут, на місцях, разом з їхніми родинами.

Ми всі разом стараємося, щоб між нами був дух Божий — дух віри, поваги, підтримки. І віримо, що Господь має свої плани щодо нас. Станиславівська Єпархія, пройшовши через великі переслідування, вона стала Митрополією. І я глибоко переконаний, що й після цієї страшної війни Україна стане ще сильнішою. Вона буде великою, заможною, гарною державою, у якій цінуватимуться Божі Заповіді й права кожної людини.

Розмовляла Марія Іванців

для Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело