16 СІЧНЯ УКРАЇНА ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ РОСІЇ

16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. Це рішення стало важливим політико-правовим кроком в умовах Української революції. Хоча бойові дії між українськими та більшовицькими військами фактично тривали ще з кінця 1918 року, саме офіційне оголошення війни мало на меті чітко зафіксувати факт зовнішньої агресії з боку радянської Росії.

У листопаді 1918 року більшовицький уряд Росії розпочав підготовку до нової інтервенції в Україну. 13 листопада ними було денонсовано Брест-Литовський мирний договір, за яким визнавали незалежність УНР. Першими наступ розпочали дві так звані «повстанські» дивізії чисельністю близько 8 тисяч бійців, сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими силами здійснював Центральний Військово-Революційний Комітет ЦК КП(б)У на чолі з Георгієм П’ятаковим, а з 17 листопада – Рада військ курського напрямку на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. Для маскування агресії 28 листопада в Суджі було створено так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Таким чином більшовицька Росія намагалась показати, що це не зовнішня агресія на незалежну сусідню державу, а лише прояв громадянської війни в Україні між різними «урядами».

Початкова спроба наступу, здійснена більшовиками наприкінці листопада 1918 року на Чернігово-Сіверщині та Харківщині зазнала невдачі. Під Глуховим, Клинцями та Білгородом, кілька рот «місцевих повстанців» розгромили з’єднані сили кайзерівського війська та частин Української Держави. У середині грудня 1918 року більшовицькі війська курського напрямку, користуючись протистоянням Директорії УНР та Української Держави в прикордонних районах, загальним розладом кайзерівських частин, зумовлених революцією у Німеччині та отримавши підкріплення з території Росії, відновили активний наступ. 20 грудня червоні війська захопили Білгород, а 3 січня 1919 року – Харків. Уже 4 січня Революційна військова рада Радянської Росії ухвалила рішення про створення Українського фронту, командувачем якого було призначено Володимира Антонова-Овсієнка.

Попри стрімке просування радянських військ вглиб української території, Директорія УНР певний час зволікала з офіційним оголошенням війни. Попри правдиву інформацію від власної розвідки, українське керівництво сподівалося, що більшовики не мають чітко сформованих ворожих намірів щодо УНР, а конфлікт є наслідком непорозуміння. Однак подальші події розвіяли ці ілюзії, і 16 січня 1919 року війна більшовицькій Росії була офіційно оголошена.

Цей крок мав також важливе дипломатичне значення. УНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти та зміцнити свої позиції на міжнародній арені, зокрема під час Паризької мирної конференції. Водночас військово-політичне становище республіки залишалося вкрай складним: нестача ресурсів, внутрішня політична нестабільність і відсутність єдності в армії суттєво послаблювали обороноздатність держави.

Події Другої більшовицько-української війни остаточно зруйнували міф про «внутрішній громадянський конфлікт» і продемонстрували прагнення радянської Росії до повної окупації України. Дії Директорії УНР, зокрема оголошення війни 16 січня 1919 року, засвідчили готовність українського керівництва до збройного опору агресору, свідомого й послідовного відстоювання свого державного суверенітету.