Коли ветеран чи ветеранка проходить через поранення і травми, захищаючи країну, суспільство та держава мають відповідати повагою та вдячністю – до людини, її подвигу та досвіду. Те, як ми говоримо, які слова обираємо і які питання ставимо, напряму впливає на відчуття гідності та прийняття Захисників і Захисниць з інвалідністю. Ось основні принципи комунікації, які допоможуть “очиститись” від стереотипів та упереджень. Мова = сприйняття У жодному разі не варто використовувати слово “інвалід”. Це зневажливий термін, що залишився з радянських часів, коли людей з інвалідністю знецінювали, намагались приховати й не сприймали як повноцінних членів суспільства. Коректно говорити “людина з інвалідністю”, “ветеран або ветеранка з інвалідністю”, “Захисник або Захисниця з інвалідністю”, а також “людина, яка користується протезом чи кріслом колісним” — теж буде правильно. Пам’ятайте!Інвалідність — це лише частина фізичного стану людини, а не її особистість. Особистість і повага завжди мають бути на першому місці. Не робіть припущень про потреби, якщо не знаєте їх Фраза “Давайте допоможу” може бути нав’язливою. Вона вже одразу забирає у людини будь-які варіанти відповіді. Краще запитати нейтрально: “Вам потрібна допомога?”, “Я Вам можу чимось допомогти?”. Особисті кордони та простір для автономії має дуже велике значення для ветеранів і ветеранок. Уникайте героїзації та жалю Обидва підходи створюють тиск. Людині не завжди комфортно, коли її називають “героєм”. Навіть Захисники й Захисниці, які здійснили значні вчинки та побували в ситуаціях “на межі”, часто кажуть, що героями гідні називатися лише їхні полеглі побратими й посестри. Так само не варто проявляти жаль. Перед вами людина, яка боролася з реальним противником і пройшла не одне випробування й вистояла. Вона точно не є об’єктом співчуття. Пам’ятайте про приватність досвіду та спогадів Питання про поранення, участь у бойових діях або пережитий досвід можуть бути болючими й викликати сильні емоції. Для багатьох ветеранів і ветеранок такі розмови стають тригерами, навіть якщо вони поставлені без будь-яких поганих намірів, а лише з цікавості. Якщо людина захоче розповісти про свій досвід, вона сама ініціює цю розмову й визначить, чим готова поділитися. Говоріть про людину, а не про її інвалідність Найбільша підтримка — це не слова співчуття, а звичайна розмова. Коли можна просто поговорити про справи, плани чи буденні дрібниці. Це допомагає ветеранам та ветеранкам з інвалідністю почуватися частиною спільноти, а не людиною, до якої ставляться з обережністю.

 За матеріалами психологів Гарячої лінії кризової та юридичної підтримки Український ветеранський фонд Мінветеранів: 0 800 33 20 29 (Дзвінки безкоштовні та конфіденційні).

Джерело