Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена в Неділю про митаря і фарисея, 1 лютого 2026 року, під час Божественної Літургії з нагоди освячення каплиці в готельно-оздоровчому крмплексі «Святий Шарбель» в м. Моршин.

Христос рождається! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Притча про митаря і фарисея мабуть здалася її першим слухачам цілком несподіваною і навіть незрозумілою. Талмуд наводить молитву з I століття н. е., цілком подібну до тієї, яку молиться у притчі фарисей. Він справді дякує за Божий провід, за те, що він інший і кращий. Він знає, що має дякувати «своєму Богу», який «дав йому частку» серед тих, хто ревний у сповненні своїх релігійних обов’язків. Він нізащо не хотів би мінятися з кимось іншим, навіть якщо тому зараз ведеться краще. Адже його шлях, хоч і пов’язаний з великими зусиллями, має обіцянку «життя майбутнього віку». Його молитва навіть не містить жодних прохань, а лише подяку. То що ж можна закинути такій молитві?

Натомість митар з самого початку був у безпорадній ситуації, і знав про це. Стояв у кутку храму і «не наважувався навіть підняти очі до неба». Він навіть не здіймав рук під час молитви, як тоді було прийнято, але опустив голову і склав руки на грудях. А те, що стається далі, вже не є звичайним молитовним жестом. Це скоріше прояв безнадії: чоловік б’є себе в груди, незважаючи на довкілля. Біль повністю опановує його, бо Бог так далеко.

Митарі за свою роботу були загалом зневажені в Ізраїлі. Вони збирали мито на користь ненависної римської окупаційної влади, і це багато хто вважав релігійним злочином, оскільки Ізраїль міг належати тільки Богу. Вони могли збирати мито досить свавільно, тому зазвичай обманювали людей на свою користь. Митар був свідомий цього. І не тільки. Ситуація його та його родини була практично безнадійною. Адже його покаяння полягає не тільки у відмові від гріховного життя, тобто у залишенні своєї професії, але і у відшкодуванні кривд, що означало повернення незаконно набутого майна, збільшеного ще на одну п’яту частину. Але як йому знайти тих, кого він обдурив? Не тільки його становище, але і його прохання про помилування виглядало безнадійним.

Однак несподіваний висновок притчі приводить слухачів у повне здивування: саме «митар повернувся до свого дому виправданий, а фарисей – ні»! Як це можливо? Чим провинився фарисей? І що зробив митар, щоб спокутувати свої гріхи? Невже Бог на боці злодіїв? Звичайно, ні. Але Ісус відразу не дає прямої відповіді. Він просто каже: так судить Бог.

Тому фарисея можливо навіть трохи шкода… Він дійсно не робив добро напоказ, навіть виконував набагато більше, ніж вимагав Закон. Поститися не раз на рік, а двічі на тиждень, давав десятину навіть з того, з чого не був зобов’язаний. Уявім, що віддаємо десяту частину з того, що заробляємо, вирощуємо, отримуємо! Така релігійна ревність дійсно коштувала йому чимало. А подяка Богові за те, що він не такий, як інші… Хіба він не повинен дякувати Богові за все? Дякував за те, що Бог його вів та беріг, що він не злочинець… що він не такий, «як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар».

Можливо сам спосіб життя фарисея і є бездоганний з погляду Закону. Але притча є адресована тим, «що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших». Любити Бога і одночасно любити тих, хто Його не любить, є важким завданням. Прагнути «бути праведним» і не дорікати грішникам, є досить складно.

Але саме тут починається трагедія фарисея. Своє більш ніж порядне життя він використовував як легітимацію, яка, на його думку, давала йому право судити ближніх, займати зверхню позицію щодо інших і навіть надавала йому перевагу у стосунках з Богом. В цьому спочиває початок його, важко зрозумілого нам, особистого краху.

Притча побіжно наводить одну вказівку на те, чому Бог діє так, здавалося б, несправедливо. Тоді як євреї зазвичай молилися з піднятою головою і обома руками, з очима, зверненими вгору, митар бив себе в груди, і це було скоріше проявом безпорадного відчаю. Але безнадія митаря не була цілковитою: він закликав Боже милосердя. Його молитва є початковими словами псалму 50, додаючи до них лише «надо мною грішним». А псалом каже: «Жертва Богові – дух сокрушений, серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить». Митар не посилався на свої заслуги, не виправдовувався несприятливими обставинами, важким сімейним становищем, тим, що інші ще гірші… Він визнавав, що є тим, ким є, грішником, і визнавав, що Бог є таким, яким є, милосердним. І цього митаря Ісус проголошує виправданим. Неймовірно, такого б не могло статися якби судили люди, а не Бог.

Тому притча передовсім проголошує радісну звістку про безмір Божого милосердя. Навіть той, хто перед Богом перебуває в справді катастрофічному становищі і не має сил та можливості виправити своє зіпсоване життя, не є без надії. Бог не карає тих, хто має перед Ним «серце сокрушене і смиренне», але їх рятує. Є лише одна умова: щоб грішник бачив і ставив себе перед Богом як справжнього грішника, щоб він залишався в істині і не робив з гріха чесноту а з себе жертву, та не перевертав Божий закон з ніг на голову тільки для того, щоб самому виглядати добре у світлі цього перевернутого закону.

Можливо цього дуже мало? Але ми не тільки не вправі про це судити, але маємо обов’язок з надією молитися навіть за найпроблемніші людські існування. Бо Бог, як постійно стверджує Писання, судить інакше, ніж людина. Він каже «так» безнадійно згубленому грішнику, та «ні» тому, хто вважає себе праведним перед собою. Наш Бог є Богом зневірених, і Його милосердя до тих, чиє серце сокрушене, є безмежним. Таким є Бог. Так Він діє, і в цьому є неймовірна новизна Божого об’явлення, яке дано людству, і кожному з нас, у особі нашого Спасителя Ісуса Христа. Амінь. Христос рождається!

Джерело