#ЦейДеньвІсторіїУкрани 2 лютого 1926 року в селі Жуків на Івано-Франківщині народилася районна провідниця ОУН
- Автор допису: Український інститут національної пам'яті
2 лютого 1926 року в селі Жуків на Івано-Франківщині народилася районна провідниця ОУН, дисидентка, ув’язнена в совєцьких таборах, двічі засуджена. Загалом провела в таборах 24,5 роки, але і там не скорилася: брала участь в голодуваннях та інших акціях протесту, увійшла до Української Гельсінської групи. Коли їй пропонували подати прохання про помилування – навідріз відмовилася це робити.
Такою її виховав батько – вояк Української Галицько Армії, учасник Листопадового чину, просвітянин. І мама – вчителька. Усе їхнє оточення було активне і проукраїнське. «І для мене Україна – це було щось святе», – пригадувала Оксана Попович.
У 13 років, ще навчаючись в Городенківській гімназії, вона увійшла до Юнацтва ОУН, пройшла санітарний і військовий вишколи. В 1944-му була призначена районною провідницею ОУН, займалась просвітництвом і пропагандою на Покутті, куди її перевели на підпільну роботу.
У січні 1945 року Оксану Попович заарештували в селі Іспас Коломийського району, одному з найактивніших повстанських сіл Покуття. Назвалася вигаданим іменем – Петрушак Варвара Петрівна. Під цим іменем її засудили на десять років таборів у Воркуті та Комі АРСР. При етапуванні спробувала втекти, але отримала поранення в груди і ногу, а також вивих ноги – через це до кінця життя залишилася інвалідом. З табору їй вдалося передати рідним звістку, де вона і під яким іменем.
Повернувшись на Франківщину в 1956 році, шукає однодумців й долучається до дисидентського руху – допомагає у поширенні самвидаву, збирає кошти на підтримку політв’язнів, організовує вечори, лекції. Знайомиться з Іваном Дзюбою та Оксаною Мешко. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?», протестуючи проти практики засудження в ув’язненні.
У 1974 році – новий арешт. І вирок Івано-Франківського облсуду як «особливо небезпечній рецидивістці» – 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Ув’язнення відбувала разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Дарією Гусяк в одному з таборів «Дублагу». У лікарні в Барашево, в Мордовії, куди потрапила з ногою, познайомилася з Василем Стусом.
У 1979 році, в ув’язненні, написала заяву на вступ до Української Гельсінської групи. У 1980-му році її ім’я публікувалося в «Бюлетені УГГ» серед тих, хто за станом здоров’я потребує негайного звільнення. Однак, вона навіть у 1982 році, перед відправкою на заслання, відмовилася писати «покаяльну заяву».
Повернулася до мами в Івано-Франківськ в 1987-му. І знову включилася в громадську роботу. Була серед членів-засновників Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки, але після перетворення УГС на Українську Республіканську партію відмовилася вступати до неї.
Оксана Попович два роки не дожила до свого 80-ліття. Але назавжди лишилася гордою і нескореною українкою. Детальніше про її життя і боротьбу розповідає рубрика «Історичний календар».