Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського, в неділю про Блудного сина, виголошена 8 лютого 2026 року, в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Коли батько на прохання молодшого сина віддав йому належну частину майна, той покинув родинний дім і подався у далеку країну, де “розтратив все що мав на власне життя”. За якийсь час “в тій країні”, де юнак перебував настав великий голод. Опинившись у крайній нужді. він “прагнув насититися” хоча б тим, “що їли свині”, яких пас для місцевого жителя. Але навіть у цьому йому відмовляли.

Люди “в далекій країні” перестали вважати “марнотратного” сина за людину, а його життя окутала темрява самотності та ізоляції. Потрясений цілковитим відчуженням від усього, що приносить радість – родини, друзів і навіть їжі, він раптом збагнув, що наступним кроком на шляху, яким йшов, буде самознищення та смерть, і це повернуло його до тями.

Те, що спонукало юнака зупинитися, було відкриття своєї ідентичності, свого найглибшого “я”. Спадщина, яку він змарнував, колись визначала його статус. Але важливішою за неї була його гідність сина свого батька. Раніше він про це не думав, та й не цілком усвідомлював навіть тоді, коли казав собі: “Скільки наймитів мого батька мають надлишок хліба, а я тут помираю з голоду!”. Він продовжував оцінювати своє становище мірою достатку, якого вже “не має”, але яке “мають” слуги в домі його батька.

Однак, десь в глибині його душі визрівав відчай з усвідомлення що він зрадив гідність синівства. Бо що б не втратив, він все одно залишався дитиною свого батька. Відчуття вини стало початком сокрушення його серця, в якому дозрівало рішення повернутися додому. Здається, що саме так знівечене власними руками життя змусило його наново відкрити для себе “наріжний камінь” свого буття. Лише тоді, коли з ним почали поводитися як зі свинею, він зрозумів, що є людиною та сином свого батька, і що ця невідклична гідність є основою його ідентичності.

Таке усвідомлення, хоч ще дуже туманне, було мов отчий голос з далечі, який з любов’ю його кликав, оживляючи надію відзискати змарновану синівську гідність, хоча жодним чином не міг обгрунтувати право на неї. Однак ця мізерна надія спонукує до постанови: “Встану і піду до свого батька і скажу йому: Отче я згрішив проти неба і проти тебе. Я вже не гідний називатися твоїм сином. Візьми мене як одного зі своїх наймитів”. Найкраще навернення блудного сина виражають його слова: ” Отче… я вже не гідний називатися твоїм сином”.

Рішення повернутися до рідного дому і благати батька прийняти його вже не як сина, а як наймита, здається було прийняте через голод і скруту, в яку він потратив. Але за цим є щось болючіше. Бути наймитом у домі свого батька стане для нього великим приниженням і ганьбою, але йому доведеться це прийняти і смиренно визнати, що має право лиш на те, на що згідно справедливості заслужив.

Та власне у контексті такого судження блудного сина, поведінка його батька яскраво розкриває суть Божого милосердя і справедливості, хоча в притчі не згадуються слова “милосердя та справедливість”. Проте, в ній описано співвідношення справедливості і любові, котре, у драматичному протистоянні між любов’ю батька та гріхом і марнотратством сина, виражається як милосердя.

Любов стає милосердям тоді, коли повинна перевищити визначену міру справедливості, яка є суворою і часом занадто вузькою. Справедливість  вимагала б, щоб марнотратний син після повернення заробляв на життя працею слуги в домі батька, якого майно він не тільки розтратив, але і образив своєю поведінкою. Та батько не міг бути байдужим до трагедії сина, адже йшлося про його дитину і цей зв’язок не міг бути усунутий ніякими провинами.

Ситуація блудного сина дозволяє зрозуміти, в чому полягає Боже милосердя. Постать батька показує нам Бога як Отця. Батько вірний своєму батьківству та своїй любові, яку він завжди дарував своєму синові. Коли марнотратний син повертається додому, батько “сповнений співчуття, підбіг, обійняв його і поцілував”. Він знає, що було врятовано основне добро: син. Звичайно, він розтратив майно, але його людська гідність була врятована. Для нього вона була мовби віднайдена заново. Тому батько звертається до старшого сина: “Ми маємо причину радіти і веселитися, бо цей твій брат був мертвий, а тепер ожив, був загублений, а тепер віднайшовся”. Вірність батька самому собі повністю і цілком спрямована на людську гідність його марнотратного сина.

Милосердя є представлене у притчі як внутрішня форма любові, котра в Новому Завіті називається “агапе”. Така любов здатна схилитися до кожного “блудного сина”, до кожної  людської біди, особливо такої як гріх. Бо “блудним сином” може бути людина будь-якої історичної епохи, починаючи з тих, що першими розтратили спадщину гідності та первісної благодаті.

Той, хто зазнає від Бога милосердя, не відчуває себе приниженим, але мовби знову “знайденим” і знову “оціненим”. У притчі батько виявляє свою радість насамперед від того, що син “був занйдений” і “знову живе”. Ця радість вказує на непорушність добра: адже син, хоч і блудний, не перестав бути сином свого батька.

Відносини, які реалізуються в милосерді, грунтуються на спільному переживанні того добра, яким є людина, і передають істину про навернення як досвід самопізнання та віднайдення власної гідності. Цей спільний досвід змушує блудного сина почати смиренно бачити себе і свої вчинки в усій правді перед лицем батьківської доброти.

Справжній і реальний сенс милосердя проявляється у ствердженні добра через його звільнення з-під усіх зовнішніх наносів зла, яке є у світі і в людині. Воно є суттю творчої любові, яка не дозволяє “перемагати злом”, але перемагає “зло добром”. Це справжнє обличчя милосердя ми маємо постійно відкривати для себе заново. Здається, що особливо в наш час – хоча цьому часто заважають різні упередження – воно є особливо необхідним, щоб серед воєнного лихоліття в наших серцях панував мир. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело