15 лютого 1951 року, було укладено угоду між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій, наслідком якої стали чергові депортаційні заходи

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «евакуацію населення»: українського – з території Польщі до УРСР, польського – з території УРСР до Польщі.

Ця угода відкрила шлях до серії депортаційних акцій, які розпочалися в 1944-му, а завершилися в 1951 році.

Остаточне формування кордону між СРСР і Польщею відбулося через довготривалий переговорний процес, який втілювався в формі міждержавних угод. Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.

Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом «Akcja H-T 1951».
У ст. 1 угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 кв. км. Це Нижньоустріцький, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тон». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізнічне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.

Про людей, які проживали на цій території не йшлося.
Наслідком даної угоди стало переселення близько 16 500 польських громадян із Сокальщини у бойківські Бескиди. Із Західної Бойківщини виселили близько 33 000 українців, жителів 35 сіл Нижньо-Устріцького, 3-х сіл Хирівського та 3-х сіл Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Ніжні Устріки. Мешканців цих сіл розпорошили по 4-х південних областях по УРСР: Донецькій (на той час – Сталінська) – по 25-ти селах, Миколаївській – у 10-ти, Одеській – 20-ти, Херсонській – по 5-ти селах.

Людей насильно вивозили в товарних вагонах, по чотири сім’ї у кожному.

Виділених для переселенців жител виявилося менше, ніж виселених родин.
Людей підселяли до місцевих жителів, селили в нашвидкуруч зліплених землянках. Їх вважали «переселенцями», місце проживання і праці яких мало бути саме таким, яке вказувалося у переселенському квитку.

Обмін територіями дозволив польській владі побудувати на території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещадське море) – найбільший у Бещадах туристичний об’єкт, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо.