Сьогодні, у Національний день молитви, ми єднаємося в спільному духовному пориві, звертаючи свої помисли до нашої рідної Луганщини, яка стала щитом і болем усієї нації.

Ми молимося за кожного жителя Луганської області, чиє життя війна розколола на «до» та «після». За тих, хто сьогодні змушений жити в окупації, зберігаючи українські серця в умовах неволі. За біль матерів, чиї діти пішли в засніжені ліси Кремінної та степи Сватового, щоб боронити свій дім від агресора.

За сотні тисяч переселенців, які бережуть ключі від рідних осель як найдорожчу реліквію, попри те, що самі будинки можуть бути спопелені вогнем.

Ми схиляємо голови перед незламністю тих, хто не зрадив своїх цінностей під тиском ворога, хто виносив поранених під обстрілами в Лисичанську та Сіверськодонецьку, хто до останнього тримав український прапор у Старобільську та Щасті.

Кожна доля мешканця Луганщини — це окрема молитва, закарбована в історії нашої боротьби. Ми просимо у Всевишнього сили для тих, хто чекає на звільнення під гнітом окупанта, віри для тих, хто зневірився від довгих років розлуки з рідним порогом, і вічного спокою для тих, хто віддав найдорожче — своє життя — за право цієї землі дихати вільно.

Нехай світло нашої спільної молитви пройде крізь лінію фронту і зігріє кожного, хто вірить і чекає. Луганщина — це не просто територія, це наша жива рана, яка обов’язково загоїться в день повернення додому. І сьогодні ми присягаємося пам’ятати про жертву кожного її жителя, доки над Луганськом знову не зійде мирне українське сонце.