Історики розповідають, що березень 1946 року у Львові був пронизливо холодний. Каміння старого міста довго тримали зимову студінь — так само, як історія довго зберігає пам’ять про події, які не маємо права забувати. 

Напередодні 80-х роковин Львівського псевдособору спробуймо ще раз пригадати ті буремні дні та окреслити найважливіші факти, пов’язані з ліквідацією УГКЦ.

Як відомо, у березні 1946 року у Львові відбулася подія, яку радянська влада назвала «собором возз’єднання» з російською православною церквою. Проте в історії вона запамʼяталася як Львівський псевдособор — цинічно спланована спецоперація НКВС, спрямована на ліквідацію УГКЦ.

Ще у 1939–1941 роках радянські спецслужби розробляли сценарії ліквідації УГКЦ. Після повернення Червоної армії до Галичини в 1944-му план був реанімований. Для Москви УГКЦ становила не лише релігійний, а й політичний виклик. На той час у Західній Україні діяло близько 3500 греко-католицьких парафій (а разом із Закарпаттям і Волинню — до 5000). Натомість, для порівняння, напередодні Другої світової війни російська православна церква перебувала у стані глибокого занепаду після більшовицьких погромів — фактично з кількома єпископами на всю структуру.

Інтеграція релігійно активних західноукраїнських територій кардинально змінювала баланс сил. Для Сталіна це був шанс створити контрольовану «велику церкву» й утвердити Москву як центр православного впливу у всьому слов’янському світі. Тож ліквідація УГКЦ стала частиною цього ширшого геополітичного задуму.

У ніч на 12 квітня 1945 року були заарештовані всі греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Це був ключовий етап операції, без єпископату Церква втрачала канонічну можливість чинити опір у правовому полі. Паралельно НКВС формує так звану «ініціативну групу» на чолі зі священником Гавриїлом Костельником. Його погодження очолити процес відбулося після серйозного тиску і шантажу з боку спецслужб. Після арештів ієрархії саме ця група мала створити ілюзію «внутрішнього церковного руху» за розрив з Римом.

Так званий Львівський собор відбувся 8–10 березня 1946 року в соборі святого Юра у Львові. Формально — зібрання духовенства та мирян УГКЦ. Фактично — спецоперація.

У роботі взяли участь 216 делегатів-священників і 19 мирян. Із 216 священнослужителів 142 були агентами НКВС — тобто понад дві третини. Серед мирян відсоток агентури був ще вищим.

Жодного греко-католицького єпископа на «соборі» не було — усі перебували в тюрмах. З канонічної точки зору це автоматично робило зібрання нелегітимним. Більше того, напередодні двох членів ініціативної групи таємно висвятили на православних єпископів, після чого вони брали участь у засіданнях — спочатку як «греко-католики», а згодом як представники вже іншої конфесії.

Рішення було заздалегідь визначене: проголошено скасування Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» з російською православною церквою.

Понад 1200–1300 священників під тиском і загрозою репресій були змушені формально перейти до РПЦ. Для частини з них це був вимушений крок задля збереження парафій і вірян. Інші обрали арешт, табори або еміграцію. Багато хто, навіть формально перебуваючи в православній юрисдикції, однак внутрішньо не прийняв цього переходу.

Після 1946 року УГКЦ пішла у підпілля більш ніж на 40 років. У різні періоди діяло до 300 підпільних священників. За увесь період близько 500 священників пройшли через табори й заслання.

Символом незламності став митрополит Йосиф Сліпий — тричі засуджений та відбувши 18 років увʼязнення, він не визнав ліквідації своєї Церкви. Його позиція стала моральним орієнтиром для підпільної спільноти.

Катакомбна Церква не була масовою, але її сила полягала у вірності. Богослужіння відбувалися в приватних домах, лісах, на цвинтарях. Священники працювали простими робітниками, кочегарами, сторожами, пожежниками — і таємно душпастирювали.

У 1987 році група підпільних єпископів і священників публічно заявила про вихід з підпілля. А вже у 1989–1990 роках почалося масове відновлення громад. Ліквідована «офіційно», Церква виявилася живою.

Але водночас березень 2026-го так дивно перегукується з березнем 1946-го. Відчутна та сама напружена тиша в холодному повітрі на пʼятому році війни, коли повторюється та сама спроба вирішувати не лише національну долю народу, а й його духовну ідентичність. І як в 1946-му, так і в 2026-му агресор знову той самий…

Те «зібрання» у Львові мало поставити крапку.

Натомість воно стало початком хресної дороги — холодної, мовчазної, сповненої страху, — яка через десятиліття привела до воскресіння.

Львівський псевдособор був класичною спецоперацією тоталітарної держави: арешти, шантаж, агентура, пропаганда, інсценізація «волевиявлення». Але водночас це історія про те, що церковну структуру можна зруйнувати адміністративно, та неможливо знищити віру.

Через 80 років ця подія нагадує: жоден «собор» не може бути справжнім без свободи. А канонічна територія, яку не підкорити жодній імперії, — це серце людини.

І так само, як у 1946 році не вдалося зламати духовну основу народу, так і сьогодні Україна доводить свою здатність вистояти.

Перемога України — неминуча. Бо вона народжується не лише на полі бою. Вона народжується також у храмах, у шкільних та університетських аудиторіях, у наукових лабораторіях, у щоденній праці, у взаємній підтримці, у нашій єдності.

о. Іван СТЕФУРАК,

керівник Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело