10 березня в Івано-Франківському краєзнавчому музеї (Ратуша) відбувся захід «Ліквідація УГКЦ: 80-та річниця Львівського псевдособору». У ньому взяли участь семінаристи Івано-Франківської духовної семінарії ім. свщмч. Йосафата. У рамках події запрошені спікери ділилися унікальними історіями з власного життя, коли радянська влада жорстоко переслідувала та гонила духовенство, монашество та мирян Греко-Католицької Церкви, проте марно, адже у 1990-х роках вона воскресла. Про це та інші цікаві й маловідомі факти про підпілля УГКЦ читайте у матеріалі інформаційного центру ІФДС.

З вітальним словом до присутніх звернувся Владика Микола Семенишин, Єпископ-помічник Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ: «У 80-ті роковини псевдособору ми збираємося тут, щоб не забути своєї історії і зробити все можливе, щоб чогось подібного більше не відбулося. Також передаю вітання та благословення нашого Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського Владики Володимира Війтишина».

Також до події долучився Владика Петро Голіней, Єпископ-помічник Коломийської Єпархії УГКЦ. Модератором заходу став о. Григорій Джала, МЗССА, а організатором події — Івано-Франківський краєзнавчий музей.

УГКЦ — бастіон української ідентичності!

Першою доповідачкою стала п. Галина Беднарчик, директорка музею. Вона представила панораму подій, які відбулися у XX столітті, що призвели до псевдособору ліквідації УГКЦ: «Що було загрозою для такої величезної країни, як радянський союз, який займав пів континенту, у Греко-Католицькій Церкві, яка вміщувалася у порівнянні з масштабом СРСР у досить компактних географічних рамках? У ній вони бачили страшного ворога. Наша Церква була бастіоном української ідентичності. Більшість священників мали вищу освіту, були лідерами громад, просвітниками. Ними було важко управляти, адже мали свою думку та її відстоювали».

Доповідачка також додала, що підпорядковуючись Апостольській Столиці, ГКЦ відстоювала свою незалежність від москви. Проте бажання СРСР було знищити ось цей зв’язок з Ватиканом, який був “вікном у світ”, через який правда про могла поринути у Європу.

УГКЦ — жива і діяльна!

Пізніше слово мала п. Тетяна Лапка, начальниця відділу у справах національностей і релігій Івано-Франківської ОВА. Вона розповіла про діяльність даного органу, який, зокрема, сприяє розвитку УГКЦ в Івано-Франківській області: «Ми хочемо, щоб весь світ почув, що Українська Греко-Католицька Церква жива і діяльна!».

Відтак Владика Петро Голіней виступив з цікавою та мало висвітленою темою — вишкіл семінаристів ГКЦ в умовах підпілля: «Не може Церква вижити, якщо немає священників та Святих Таїнств. Наші священники, які були провідниками Львівської Архієпархії та Станіславівської Єпархії, розуміли, що потрібно якимось чином жити далі. Вони думали про те, як виховувати майбутніх священників».

Архієрей розповів про кандидатів до священства, які у екстремальних та напружених умовах були змушені здобувати богословську освіту, щоб опісля стати священниками, у той час як всім єпископам загрожував арешт КДБ, а деякі з них були похилого віку. «Не всі заарештовані поверталися із заслань, хоча вже мали певний рівень освіти. Тому єпископи, протоігумени та священнослужителі всіляко намагалися знайти тих, кого б можна було висвятити — їх були одиниці», — додав він.

Після смерті Сталіна, з’явилася певна надія — деякі священники повернулися з тюрм, і вони могли дати добру богословську освіту семінаристам. Дуже тяжко зрозуміти, яким чином відбувався процес екзаменування кандидатів у священство, адже щойно був написаний і відправлений лист — після прочитання його одразу ж спалювали. Проте відомо, що семінаристи були змушені таємно їздити у різні населені пункти, щоб здати екзамен з того чи іншого предмета у різних священників-професорів. Наприклад, до о. Симеона Лукача (тепер — блаженний, а на момент подій — вже був єпископом, що було засекречено), семінаристи їздили, щоб скласти іспит з морального богослов’я. «Якщо потрібно було здавати догматику, то їхали до о. Гірняка, а також до інших. Цей процес дуже довго тягнувся. Проте вимоги здавання були посильні у зв’язку з зовнішніми обставинами», — зазначив Єпископ.

УГКЦ потребувала нової живої крові — молодих священників

Як зазначив доповідач, ставлення отців-професорів до кандидатів до священства було не скрупульозне, проте наче під «мікроскопом» (вивчали всі аспекти поведінки та життя кандидата у священство) — з тією метою, щоб Церква вижила в умовах постійного тиску та переслідування.

У 1968 році Владика Іван Слезюк призначає о. Михайла Косила ректором підпільної семінарії: «За цим йшла дуже велика небезпека і відповідальність. І о. Михайло чотири роки не міг знайти жодного кандидата до свячень. Також станом на цей період майже не залишилося жодного священника, який передавав знання семінаристам. Тому у підпіллі Церква потребувала нової живої крові — молодих священників».

«Для того, щоб для підпільного семінариста забезпечити участь у Святих Тайнах, відбувалися неймовірні речі. Студенти таємно появлялися опівночі у домі о. Михаїла Косила, приїжджаючи на потязі, щоб взяти участь у Літургії. І так вони мінялися по-черзі, щоб органи влади нічого не запідозрили», — мовив душпастир.

Відтак, звертаючись до семінаристів ІФДС, Владика Петро мовив: «Тодішні семінаристи, у час підпілля, мали єдину перспективу — бути в тюрмі. А все решту було невідоме», цим закликавши братів довіритися Богові всім своїм життям, на прикладі семінаристів з підпілля, щоб добре ревно служити на Христовій ниві.

Згодом о. Никодим Гуралюк, ЧСВВ, поділився історією свого життя, зокрема як підпільного священника. Ієромонах ревно служив та продовжує служити у Христовому винограднику, залишаючись вірним Богові, пройшовши непрості етапи своєї духовної формації, неодноразово будучи переслідуваним органами НКВД. За словами священника, у підпіллі лише за третьою спробою відбулися його пресвітерські свячення, через зовнішні переслідування.

Найперше Господь залишається вірним людині

Останньою доповідь мала с. Соломія Чигис, зі Згромадження Сестер Пресвятої Родини. Щоб оживити пам’ять присутніх, вона розповіла унікальні історії з часу переслідування УГКЦ. «Часто ми думаємо, що ми є вірні Богові, проте найперше Господь залишається вірний нам», — мовила монахиня і продовжила розповідь, що у час підпілля монахині мусіли вставати о 4 або 5 годні ранку на Літургію. Священник звершував Літургію на столі, проте опісля на тому місці вони ставили радіо, щоб органи влади не запідозрили, що ньому може ще щось відбуватися».

«Обшуки були дуже часто. Наша настоятелька одна презентувала себе як монахиня. Наш священник о. Проців служив для нас Святі Тайни. Органи КГБ хотіли його заарештувати, але не було доказів. Одного разу радянська влада знайшла засушені частиці та просфори і почала висипати у відро з помиями. Коли наша настоятелька заплакала, вони зупинилися», — поділилася с. Соломія.

Відтак продовжила: «Одного разу органи СРСР зайшли у наш дім і почали робити обшуки. Коли побачили ящик, запитали настоятельку, що там є. Вона відповіла, що “там Святі Таїни — Ісус. Якщо Його не боїшся, то йди”. Але представник органу не пішов і не забрав їх. Це унікальний випадок».

«Один наш священник був у тюрмі в Дрогобичі. Кожного ранку стукали у камеру і когось забирали. Одного разу працівник радянської тюрми зайшов у камеру і побачив цього священника з вервицею у руках, мовивши до нього: “Ви маєте якусь зброю. У мене є наказ вивести вас на смерть. Але мені щось не дає це зробити — я не можу вмочити свою руку у вашій крові”», — с. Соломія поділилася унікальною історією Божої дії.

На завершення о. Григорій Джала подякував присутнім за те, що вони долучаються до пам’ятної дати через поширення інформації в соціальних мережах та в суспільному житті. Особливу подяку о. Григорій висловив доповідачам, які не тільки виявили бажання прийшти, а й поділитися неймовірними пережиттями, історіями та науковими доповідями.

На завершення заходу усі спільно помолилися «Достойно є воістину».

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Джерело