12 березня 1916 року (за новим стилем) народилася українська архітекторка Євгенія Маринченко, одна з авторок проєктів відбудови повоєнного Києва.

Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).

Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.

Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.

Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.

Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.

Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.

Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.

Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.

Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.