Євр. 311 зач.; 4, 14 – 5, 6.

Дорогі в Христі!

У третю неділю Великого посту Церква пропонує нам апостольське читання з Послання до Євреїв (4,14–5,6). У цьому уривку апостол Павло відкриває перед нами глибоку таємницю нашої віри: «Мавши, отже, великого архиєрея, що вже пройшов небо, Ісуса, Божого Сина, тримаймося твердо віровизнання» (Євр. 4, 14). Христос названий великим архиєреєм, тобто тим, хто поєднує Бога й людину, хто приносить Богові жертву від імені людства. Але особливість цієї жертви полягає в тому, що Христос приносить не щось зовнішнє – Він приносить самого себе, через своє воплочення, страждання і воскресіння входить у глибину людського життя і в увесь створений світ.

Коли Син Божий став людиною, Він прийняв не лише людську душу, але й людське тіло. Бог входить в історію світу, щоб його відновити. Тому спасіння в християнській вірі не обмежується лише внутрішнім духовним досвідом людини, воно має ширший, космічний вимір. У Христі починається відновлення гармонії всього створіння. Саме тому апостол Павло говорить у Посланні до Римлян, що все створіння «стогне і страждає» (Рим 8, 22), очікуючи визволення. Гріх людини порушив гармонію між Богом, людиною і світом. Людина, покликана бути добрим захисником землі, часто стає її руйнівником. Але в Христі з’являється новий початок, коли Він відновлює правильний порядок створіння і повертає людині її справжнє покликання.

Щоб зрозуміти це покликання, згадаймо слова книги Буття, де сказано, що Бог доручив людині «порати і доглядати» (Бут 2, 15) землю. У цих словах закладена велика відповідальність. Людина не є абсолютним власником світу, вона є головним захисником Божого створіння. У богословській традиції часто говорять, що людина покликана бути своєрідним священником створіння. Символом цього служіння є Божественна Літургія, у якій плоди землі і людської праці – хліб і вино – приносяться Богові як знак вдячності. Але коли людина починає дивитися на світ лише як на ресурс для задоволення власних бажань, вона втрачає це священниче покликання і руйнує гармонію всього створіння.

Цю істину дуже тонко збагнув великий святий Церкви – св. Франциск Асизький. Його духовність була глибоко біблійною. Він бачив у світі не просто матерію, а дар Божої любові. Для нього все Боже створіння було великою родиною, тому він називав сонце братом, воду – сестрою, а землю – матір’ю. У своєму гімні «Прослави Творця» він величає Бога через красу створіння. Святий Франциск не обожнював природу, а славив Творця, Котрий проявляє свою любов через створений світ. Саме тому він жив у простоті й добровільній убогості. Він розумів, що жадібність і надмірність руйнують гармонію створіння, а вдячність і поміркованість допомагають людині відновити правильні відносини з Богом і світом.

Сьогодні ці слова звучать особливо актуально. Людство має необмежену владу над природою і використовує величезні обсяги енергії та ресурсів. Тому питання енергоефективності й енергозбереження стає не лише технічним чи економічним. Воно стає моральним і духовним питанням. Енергія походить із ресурсів землі – з води, вітру, сонця, природних багатств. Коли людина використовує ці ресурси бездумно, вона поводиться так, ніби світ існує лише для її споживання. Але християнська віра нагадує нам, що створіння є даром, а не власністю. Особливого значення це набуває в умовах війни. Коли руйнуються енергетичні системи, коли електрика й тепло стають життєво необхідними для лікарень, домівок і громад, тоді кожна людина починає розуміти справжню цінність енергії. У таких обставинах енергозбереження стає актом солідарності й відповідальності. Економлячи електроенергію, ми допомагаємо підтримувати стабільність енергосистеми. Коли бережемо тепло, ми підтримуємо тих, хто найбільше потребує допомоги. Використовуючи ресурси розумно, проявляємо любов до ближнього і відповідальність перед Богом за дари Його створіння.

У цьому сенсі духовний зміст Великого посту відкривається перед нами ще глибше. Піст – це не лише стримання від певної їжі. Це школа свободи та поміркованості. Він навчає людину відмовлятися від надмірності й спонукає жити у вдячності. Сьогодні ця аскеза може проявлятися і в нашому ставленні до ресурсів та енергії. Коли ми свідомо уникаємо марнотратства, коли відповідально ставимося до тепла, світла, води і матеріальних благ, ми практикуємо духовність відповідальності. У певному сенсі енергозбереження стає сучасною формою християнської аскези, знаком того, що людина пам’ятає про свою відповідальність за створений світ і втілює її в життя.

Апостол у Посланні до Євреїв закликає нас приступати з довірою до престолу благодаті. Навіть у час випробувань і війни християнин живе надією. Ми віримо, що Бог здатний відновити зранений світ. Але це відновлення починається з нашого серця, з нашого способу життя, з нашого ставлення до людей і до створіння.

Нехай приклад св. Франциска Асизького допоможе нам навчитися простоти, вдячності та відповідальності, щоб наше життя стало свідченням того, що людина може не лише використовувати світ, але й допомагати йому знову прославляти свого Творця.

Амінь!

Підготував о. Михайло Неїжмак, референт Бюро УГКЦ з питань екології Донецького екзархату.

 

 

Проповідь підготовлена в рамках Великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння» 2026 р.

Джерело