«Щоб пам’ять не загубилася»: як у Франківську створювали музей «Катедра»
У стінах новоствореного музею при Архікатедральному і Митрополичому соборі Воскресіння Христового в Івано-Франківську зберігаються речі, які пережили століття: старовинні ікони, плащаниці, літургійні книги, документи передвоєнної доби. Деякі з них — мовчазні свідки драматичних сторінок історії Церкви, інші — пам’ять про віру поколінь.
Ідея створення цього музейного простору визрівала роками. Її початок — у невеликій колекції ікон, яку поступово почав збирати настоятель Катедрального собору о. Юрій Новіцький, продовжуючи задум світлої пам’яті Єпископа Миколая Сімкайла.
Сьогодні музей уже освячений, але поки працює у форматі екскурсій для груп. Про те, як народжувався цей простір пам’яті, які реліквії він зберігає і чому одна з найцінніших знахідок чекала свого відкриття століттями, о. Юрій розповів у розмові.
Від кількох ікон до музейного простору
Ідея музею виросла з невеликої колекції, що почала формуватися багато років тому.
«У нас у Катедрі колись служив Владика Миколай Сімкайло. Він мав велику колекцію ікон. Коли його призначили Єпископом до Коломиї, він забрав їх із собою і там створили музей. Але частина ікон залишилася тут. І я, фактично, перейняв від нього цю звичку — збирати ікони», — розповідає священник.
Спершу ці реліквії зберігалися у двох невеликих кімнатах.
«З часом, десь близько 2010 року, виникла думка, що це вже потрібно показувати людям. Ми робили виставки у Краєзнавчому музеї чи в Крилосі — приїжджали працівники музею, і ми давали їм експонати на тематичні виставки. Наприклад, окремо Хресні дороги, окремо богородичні ікони, страстні ікони або воскресні. Інколи навіть хрести давали на виставку. Але десь після 2010 року з’явилося відчуття, що треба створити щось своє», — згадує о. Юрій.
Цікаво, що поштовхом до створення нового простору стала не музейна ідея, а… ремонт даху катехитичного центру. Покрівля, встановлена ще у 1996 році, почала руйнуватися. Душастир розповідає, що під час обстеження фахівці повідомили: конструкція будівлі дозволяє добудувати ще один поверх: «Ми порадилися з людьми і вирішили: нехай це займе більше часу, але зробимо своє. Так і з’явилося приміщення для музею».
Чин освячення музею
«У мене була фобія: я дуже боявся, що в Катедрі не буде плащаниці»
В експозиції музею безліч унікальних та сакральних речей: гуцульські хрести, стародруки, документи і фотографії, чаші, ікони й коругви. Та особливе місце в ній займають плащаниці. Їх у колекції понад сто. Історія їхнього збирання має для о. Юрія дуже особистий початок:
«Коли у 2005 році мене призначили адміністратором парафії, у мене була така фобія — я дуже боявся, що може статися так, що в Катедрі не буде плащаниці. У нас була плащаниця, але вона вже була старенька. Ми її маємо і досі, я навіть можу вам її показати. І я дуже переживав: не дай, Боже, щось станеться, а потім люди прийдуть на богослужіння — а плащаниці нема. Та згодом нам почали приносити плащаниці — деякі старі, потребували реставрації. Їх відновлювали, і колекція поступово зростала».
«Найстаріші з них датуються приблизно серединою XIX століття. Старших уже важко знайти, бо матеріал має свої межі. Майже 200 років — це дуже великий термін. Сам матеріал починає руйнуватися. Як би його не консервувати, не обробляти спеціальними засобами, він просто розсипається. Та й найбільший розквіт створення плащаниць був приблизно від середини XIX до початку XX століття.
Ми назбирали їх чимало. І навіть допомагали іншим. Коли будувалися нові церкви, які ще не мали своїх плащаниць, тоді священники приходили до нас. На Страсну п’ятницю вони брали плащаницю, використовували її до Вознесіння, а потім приносили назад. Принаймні таким чином ми допомагали вирішити це питання», — додає душпастир.
Частина експозиції музею
Камінь із XVII століття, який шукали історики
Одним із найцікавіших експонатів музею став камінь: у XVII столітті на місці теперішньої синагоги, неподалік ратуші, стояла українська дерев’яна церква. Коли її будували, замість традиційної капсули у фундамент заклали камінь із висіченим написом про жертводавців і будівництво.
«Церква була дерев’яна, і через якийсь час вона згоріла. Камінь, звісно, не згорів. Після пожежі там певний час була пустка. Пізніше єврейська громада викупила в міста цю територію і почала там будувати синагогу. Коли робітники копали фундамент, вони знайшли цей камінь. Його передали до Катедри. Цікаво, що наші дослідники, історики, які працювали в архівах у Львові, знали про цей камінь. У документах була згадка про нього, але ніхто не знав, де він знаходиться», — ділиться священнослужитель.
А відтак додає: «Лише у 2008 році, коли ми робили ремонт у Катедрі і проводили опалення у святилищі, почали розбирати біля престолу — знайшли цей камінь. Він був вмурований у престіл. Очевидно, коли наприкінці XIX століття знайшли цей камінь, його принесли до Катедри. І щоб він не загубився, вирішили вмурувати його у престіл. Фактично до цього часу про це ніхто не знав. Хіба що старші люди, які колись тут працювали. Але потім почалися важкі часи: після 1945 року почалося переслідування нашої Церкви, у 1946 році її ліквідували і загнали в підпілля. Тоді вже нікому не було до того каменя. Прийшла московська церква, почалися репресії, підпілля — то хто тоді міг думати про такі речі?».
Про історію ікон та іконопису
Розповідаючи про ікони у колекції, отець Юрій зазначає, що більшість з них датуються другою половиною XIX — початком XX століття: «Це був золотий час іконопису — період його найбільшого розквіту. Бо ікони писали переважно монахи у монастирях. Були навіть цілі школи малярства. Старші майстри навчали молодших. Але це не були державні установи. Ні Польща, ні Австро-Угорщина цим не займалися. Цим займалися саме монастирі».
«Коли прийшла радянська влада, монастирі позакривали, багатьох монахів розігнали. І ця традиція фактично була перервана. Тепер іконопис потрохи відроджується. Люди знову починають писати ікони, створюють нові. Але багато було втрачено. Розумієте, якби цей ланцюг не перервали, то розвиток продовжувався б. Він би йшов природно — до вдосконалення, як у будь-якій сфері. Розумієте, коли храми закривали й перетворювали на склади, то що тоді можна говорити про високе мистецтво?».
У музеї можна побачити ікони різних регіональних традицій: «Тут є різні ікони. Наприклад, є буковинська ікона. Це стиль, який походить із Покуття, з території теперішньої Чернівецької області. Там були монастирі, і вони мали свій особливий почерк — своє забарвлення, свій шарм.
Києво-Печерська лавра теж була дуже потужним центром іконопису. Вони мали свою традицію. Навіть є ікона Богородиці, яка так і називається — Києво-Печерська Богородиця, це як у нас Галицька, Гошівська, чи, скажімо, Погінська.
Дуже багато ікон походить із Чернігівщини та Слобожанщини. Там їх створювали у великій кількості. У нас, на Заході України, їх було трохи менше. Була буковинська школа іконопису, була галицька ікона. Також у Почаєві, коли там ще був греко-католицький монастир, монахи теж писали ікони. Але загалом у нас на Галичині не було таких великих іконописних центрів, як у Києві чи Чернігові.
Зараз у Львові студити відновлюють цю традицію — працюють у цьому напрямі, пишуть нові ікони. Тоді ж фактично кожен регіон мав свій почерк».
Музей, який ще розвивається
У створенні експозиції допомогли фахівці Івано-Франківського краєзнавчого музею — дослідниця Марія Вуянко та реставратор Валерій Твердохліб. Вони допомогли впорядкувати колекцію, розділити експонати за стилями та періодами.
Попри це, у музеї виставлена лише частина колекції: «Плащаниць у нас понад 120. А в музеї змогли виставити тільки 36. Решта зберігається у фондах».
Ікони, які не представлені в музеї
За словами священника, у майбутньому експозицію планують змінювати: «Наприклад, під час Великого посту можна виставляти більше страстних ікон і плащаниць. На Великдень — воскресні ікони. У травні — богородичні».
Наразі музей не має постійного режиму роботи. Приїжджають паломники з області, які їдуть у Крилос чи Старуню. Вони телефонують і кажуть в який час будуть. Тоді священник проводить для них екскурсію.
«Наприклад, нещодавно о. Ярослав Рохман приводив до мене групи людей — родини загиблих Захисників і Захисниць. Приходили також поранені військові, приходили ті, хто воює — ми з ними теж проводили окремі екскурсії. Приходили люди з «Товариства доброї смерті», була група приблизно з двадцяти осіб, ми разом пройшлися музеєм, поговорили. Були також ветерани АТО. Ми їм усе показували, розповідали.
Тому зараз музей працює так: якщо звернеться група — наприклад, якась спільнота, клас, інститут чи університет — вони можуть зателефонувати, ми домовимося про день і годину, і я проведу для них екскурсію», — каже настоятель Катедри.
Кадр із екскрусії для ГО «Дружина Воїна»
«Якби ця нитка перервалася, можливо, нічого б не вийшло»
Попереду ще багато планів: створення каталогу експонатів, розширення експозиції, розвиток музею. Однак для о. Юрія головне — зберегти вже зроблене.
«Поки що найперше — втримати те, що ми вже зробили. Просимо Бога, щоб дав сили утримувати цей музей. Але у нас є фонди — фактично три кімнати, де зберігаються інші речі. Якби нам вдалося отримати ще якесь приміщення — бажано в центрі міста — ми могли б зробити ще один музейний простір».
Душпастир із вдячністю згадує тих, хто підтримував цей задум: Митрополита Володимира Війтишина, світлої пам’яті Владику Миколая Сімкайла, священників і парафіян:
«Дякувати Богу, тут не було перерви — все вдалося зробити. Бо якби десь ця нитка перервалася, то, можливо, нічого б і не вийшло. А так, сподіваюся, що це все буде тільки розвиватися».
Розмовляла Марія Іванців
для Департаменту інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ