Мр. 47 зач.; 10, 32-45

Дорогі в Христі!

Слово Боже цієї неділі відкриває перед нами глибоку правду про людське серце. Ісус іде до Єрусалиму, знаючи, що на Нього чекають страждання, приниження і смерть. Він відкрито говорить про це своїм учням. У той самий момент Яків та Йоан підходять до Нього з проханням про славу: «Зволь нам, щоб ми сиділи: один праворуч, другий ліворуч від тебе у твоїй славі» (Мр 10, 37).

Цей контраст вражає. Христос говорить про жертву – людина думає про вигоду. Христос іде шляхом служіння – людина шукає першості. Чи не відбувається так само й сьогодні? Бог говорить до людини через створений світ, через красу природи, через гармонію створіння. Але людина часто не чує. Вона хоче володіти, використовувати, панувати.

Ісус відповідає учням словами, які перевертають звичне уявлення про велич: «Хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою» (Мр 10, 43).

Сучасна людина досягнула неймовірного розвитку. Як пише Ювал Ной Харарі в книзі «Sapiens. Людина розумна», «людина стала наймогутнішою істотою на планеті». Але тут постає риторичне запитання: чи зросла разом із нашою силою наша відповідальність? Той самий автор зауважує: «Ми вміємо змінювати світ, але не завжди знаємо, чого насправді хочемо».

Від самого початку Бог дав людині завдання: «порати і доглядати» (Бут 2, 15) сад. Не нищити, не експлуатувати, а дбати. Але чи ми справді так живемо? Папа Франциск у Laudato si’ застерігає: «Земля, наш спільний дім, починає дедалі більше виглядати як величезна купа сміття» (LS, 21).

Історія доводить: коли людина отримує силу без морального фундаменту – це призводить до трагедії. Людина часто обирає шлях Якова і Йоана – шлях влади без усвідомлення відповідальності. І ми бачимо конкретні наслідки.

Уявімо собі на мить: тиша, покинуте місто, порожні вулиці, будинки, у яких ніхто більше не живе… Дерева проростають крізь бетон, а вітер здіймає пил там, де колись звучав дитячий сміх. Це не кадри з апокаліптичного фільму – це Чорнобиль.

Місце, яке стало символом того, що трапляється, коли людина забуває про межі, коли прагне контролю без відповідальності, коли хоче бути, «як Бог», але без Бога. Минає вже 40 років, але ця рана ще болить і промовляє. Говорить до нашого розуму, говорить до нашої совісті, а сьогодні – говорить до нашої віри.

Чорнобиль – це не лише техногенна катастрофа. Це духовний знак. Це крик створіння, яке постраждало від людської гордині. Це також нагадування про те, що гріх має наслідки, – не лише особисті, але й глобальні. Саме тому святий папа Іван Павло ІІ говорив про важкість екологічного гріха – гріха проти природи, проти ближнього і проти самого Бога Творця.

Але Євангеліє не залишає нас у страху чи почутті провини. Воно дає відповідь і пропонує шлях навернення. Ісус говорить про чашу, яку потрібно випити. Це чаша жертви, відповідальності, готовності жити не так, як світ. Сьогодні ця чаша може означати для нас дуже конкретні правила: жити простіше, споживати менше, берегти більше, заощаджувати енергію та воду, думати не лише про себе, але й про інших і про майбутні покоління.

У цьому контексті особливо промовистим є приклад святого Франциска з Асижу. Він не просто говорив про любов до природи – він жив нею. Для нього сонце було братом, вода – сестрою, а земля – спільним домом. Він бачив у створінні відблиск Божої любові й тому ставився до нього з глибокою пошаною.

Святий Франциск показує нам, що екологічне навернення – це не ідеологія і не мода. Це духовний шлях. Це повернення до гармонії з Богом, людьми і світом.

Нехай цей Великий піст стане для нас часом справжнього навернення – навернення до Бога, до ближнього і до створіння. Бо справжня велич – не в тому, щоб бути над іншими, а в тому, щоб служити з любов’ю.

Амінь.

Підготував о. Роман Романович, референт Бюро УГКЦ з питань екології Київської архієпархії.

 

 

Проповідь підготовлена в рамках Великопосної ініціативи «Екологічне навернення для порятунку створіння» 2026 р.

Джерело