Історія втрати і сили: як родина з Сіверськодонецька знайшла нове життя на Волині

71-річна Людмила Чехута разом з онукою Вілорою залишили Сіверськодонецьк у перші дні повномасштабного вторгнення. До війни кожен із членів родини мав окреме житло, налагоджений побут і стабільний ритм життя. Усе це було втрачено за лічені дні. Дорога евакуації пролягла через Дніпро, де вони провели кілька днів у тимчасовому прихистку, а згодом опинилися на Волині – у селі Княгининок.

ЖИТТЯ БЕЗ ДОМУ – І ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЦІННОСТЕЙ

Рішення було швидким – почули вибухи й одразу вирушили. У машині їхало шестеро людей і собака. У Дніпрі їх розмістили у шкільному спортзалі – люди жили на розкладушках, отримували харчування та базову допомогу.

Згодом допомогли знайомі – родина переїхала на Волинь, де розпочався новий етап їхнього життя. Про це вони розповіли телеканалу Суспільне Луцьк.

Квартира Людмили у Сіверськодонецьку згоріла повністю, будинок сина – зруйнований. Усе, що вдалося зберегти, – це речі, з якими вони виїхали. За фахом вона медик – працювала у пологовому будинку, а згодом у фельдшерсько-акушерському пункті, де завершила свою професійну діяльність.

Втрата дому змінила ставлення до повсякденного життя. Побут, ремонт і матеріальні речі втратили значення. Натомість сформувалося інше – розуміння базових потреб: безпека, тепло, дах над головою.

У новому місці родина отримала житло з умовою сплати лише комунальних послуг. Будинок, у якому вони оселилися, тривалий час був порожнім, тому його довелося облаштовувати практично з нуля, поступово створюючи придатний для життя простір.

ДОСВІД, ЯКИЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Людмила згадує, що у 2014 році її родина сама приймала переселенців у своєму домі. Тепер ситуація змінилася – допомогу отримують уже вони. Це формує відчуття взаємності підтримки.

Попри вік, Людмила активно допомагає військовим – готує консервацію, закриває овочі та передає їх на фронт. Частину продуктів віддає іншим людям. Для цього використовують погріб біля будинку, який слугує і місцем зберігання, і укриттям.

Онука Вілора також активно займається волонтерською діяльністю. Вона має чотири вищі освіти, дві з яких здобула вже під час повномасштабної війни. Значну частину часу присвячує допомозі військовим, вважаючи це своїм внеском у повернення додому.

У неї є власний позивний як волонтерки. Серед речей, які вдалося зберегти, – прапор Сіверськодонецька, подарований українськими військовими, а також шеврони і пам’ятні відзнаки. Ці речі мають для неї особливу цінність і пов’язані з її діяльністю.

До війни Вілора займалася офроудом. Це захоплення має сімейну основу – її батько є майстром спорту з офроуду. Сьогодні повернення до цього виду спорту неможливе через війну та замінування територій сходу України.

ПАМ’ЯТЬ ПРО МИНУЛЕ І ВІРА В МАЙБУТНЄ

У новому домі зберігаються речі, які вдалося вивезти: нагороди, фотографії, військові шеврони, прапори. Це матеріальні свідчення попереднього життя і водночас зв’язок із домом.

Серед них – пам’ять про друзів: загиблих на війні та тих, хто проходить реабілітацію після поранень. Ці історії є частиною їхнього особистого досвіду війни.

Сьогодні життя складається з практичних дій: робота по господарству, допомога військовим, догляд за подвір’ям. Людмила займається городом, вирощує квіти, підтримує порядок у будинку.

Попри невелику пенсію, вона зазначає, що життя триває.

Ця історія – про втрату дому, але не про втрату опори. Про людей, які змогли зберегти здатність допомагати іншим навіть після власної трагедії та продовжують будувати життя в нових умовах.

📌Більше деталей цієї історії – у відеорепортажі.