У 135-ту річницю «Rerum novarum» Папа у своїй першій енцикліці «Magnifica humanitas» розмірковує про соціальну доктрину Церкви в епоху штучного інтелекту, закликаючи зберегти «величне людство», в якому живе Бог, підтримуючи істину, гідність праці, соціальну справедливість і мир.

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Isabella Piro –Ватикан

«Величне людство, створене Богом, сьогодні стоїть перед вирішальним вибором: звести нову Вавилонську вежу чи збудувати місто, де Бог і людство мешкають разом». Ці слова з початку першої енцикліки Лева XIV Magnifica humanitas «про захист людської особи в епоху штучного інтелекту» узагальнюють її основні мотиви та мету. Документ, опублікований у понеділок, 25 травня 2026 р., Папа підписав 15 травня, у 135-ту річницю проголошення енцикліки Rerum novarum Лева XIII. Папа Превост перейняв спадщину від свого попередника, написавши соціальну енцикліку, яка торкається одного з головних викликів сучасності: штучного інтелекту.

Відправною точкою Magnifica humanitas, що складається з п’яти розділів, а також вступу та висновку, є переконання, що технологія не є «силою, яка протистоїть людині» (4), ані «злом сама в собі» (9). Проте вона «не є нейтральною, бо набуває обличчя тих, хто її розробляє, фінансує, регулює та використовує». Звідси заклик Папи «залишатися людяними», дотримуючись логіки відважної співвідповідальності, субсидіарності, сопричастя, щоб «світ міг розпізнати… у серці людини місце, де Бог бажає мешкати» (16).

Соціальна доктрина Церкви – богослов’я сопричастя

У першому розділі, що має назву «Динамічна думка, вірна Євангелію», розглядається соціальна доктрина Церкви (СДЦ) у сучасному магістеріумі та у документах Другого Ватиканського Собору, підкреслюючи її «динамічний характер» (17). Будучи далекою від того, щоб бути «довідником принципів і норм, які слід застосовувати», СДЦ є скоріше «шляхом спільнотного розпізнання», богослов’ям сопричастя в історії» (27), яке спрямовує трактування подій у світлі Євангелія. Лев XIV згадує думки своїх попередників: від Пія XII – першого, хто вжив поняття «Соціальна доктрина Церкви» в Апостольському напоумленні Menti nostrae 1950 року – до Папи Франциска, природно включаючи Rerum novarum 1891 року, яку визнано «поворотним моментом у розвитку соціального вчення» (30). В своїх відповідних епохах, кожен Наступник святого Петра «висвітлював різні аспекти єдиної спадщини: гідність людини, цінність праці, універсальне призначення благ, солідарність і субсидіарність, піклування про творіння, центральне значення миру та братерства» (45).

Захист людської гідності: людина не є ресурсом для експлуатації

У другому розділі Лев XIV перелічує основи та принципи соціальної доктрини Церкви: серед перших він називає гідність людини, створеної на Божі образ і подобу. Про це необхідно пам’ятати, оскільки «тиск нових ідеологій та певних дуже потужних інтересів» може звести людину до «ресурсу, який можна використовувати та експлуатувати», або до «того, що вона створює чи виробляє» (51). Навпаки, «фундаментальна гідність кожної людини не набувається і не заслуговується, вона також не потребує того, щоб її доводити» (53). Другим фундаментом СДЦ є непорушність прав людини, серед яких першим є право на життя «від зачаття до його природного завершення»: у цьому контексті Лев XIV визначає штучне переривання вагітності, вбивство невинних та евтаназію як «серйозні неправомірні вчинки» (55). Третім фундаментом є визнання прав меншин. Святіший Отець також звертає увагу на права жінок, вимагаючи «конкретних рішень» у законодавстві, на роботі, в освіті, у соціальній та політичній відповідальності, щоб їх справді чули та цінували (57).

Винищувати або підкорювати націю – аморально й неприйнятно

Щодо принципів соціальної доктрини Церкви, Лев XIV виокремлює п’ять: першим є загальне благо, «соціальна форма гідності, визнана за кожним» (59). Щодо одного пункту Папа є особливо категоричним: «Сприяння загальному благу ніколи не може бути відокремлене від поваги до права народів на існування, на збереження своєї ідентичності та на можливість зробити своєю самобутністю внесок у сім’ю народів». Отже, «будь-яка спроба чи задум знищити або підкорити націю є тяжко аморальним і тому неприйнятним» (64).

Технології не повинні зосереджуватися в руках небагатьох

Другий принцип стосується загального призначення благ: тут та в інших розділах енцикліки Лев XIV наголошує на необхідності того, щоб знання та технології не зосереджувалися в руках небагатьох, поглиблюючи розрив між тими, хто включений у цифрову революцію, та тими, хто від неї відсторонений (67). Звідси випливають третій і четвертий принципи, а саме субсидіарність (68) – яка вимагає подолання патерналізму та асистенціалізму на користь спільної відповідальності – та солідарність (73), «принцип і чеснота», що протистоїть байдужості та враховує інтереси народів і майбутніх поколінь.

П’ятий принцип СДС, на який вказує Папа, – це соціальна справедливість: у цифрову епоху вона має гарантувати всім рівний доступ до можливостей, захищати найуразливіших, протидіяти ненависті та дезінформації, піддавати громадському контролю використання даних і технологій, «щоб критерієм був не лише прибуток, а гідність кожної людини та благо народів» (80). «Вирішальним випробуванням» у цій сфері, як зазначає Лев XIV, є мігранти, біженці та переміщені особи: те, як суспільство ставиться до них, демонструє, «чи ідея справедливості керується страхом, чи братерством». Звідси випливає заклик як до збереження «права на надію» тих, хто змушений виїжджати, гарантуючи їм безпечні та легальні шляхи, гідне прийняття та інтеграцію, так і до підтримки «права залишитися» кожному на своїй землі в мирі та безпеці, усуваючи «глибинні причини» міграції (81).

Іспит совісті для Церкви

Ці п’ять принципів Папа адресує не тільки суспільству, а й Церкві, яку закликає до «іспиту сумління»: Святіший Отець закликає «очистити церковні взаємини та структури від тих викривлень, що породжують нерівність, непрозорість та зловживання владою». Йдеться про заохочення дослухатися до «жертв духовних, економічних, інституційних, сексуальних зловживань, зловживань владою та сумлінням», оскільки це «є невід’ємною частиною шляху справедливості, що включає визнання шкоди, справедливе відшкодування та запобігання» (89).

Потрібен спільний етичний кодекс щодо ШІ

Третій розділ – «Техніка та домінування. Велич людської особи перед обіцянками ШІ» – заглиблюється в суть теми штучного інтелекту. Лев XIV застерігає від «технократичної парадигми», яку вже засуджував Папа Франциск, згідно з якою кожен вибір визначається виключно параметрами ефективності та прибутку (92). Навпаки, найпотужніша технологія не обов’язково є найкращою: ШІ може імітувати та симулювати людину, але не володіє моральною свідомістю, емпатією, емоційними здібностями, здатністю до стосунків та духовними якостями. Тому до ШІ слід підходити тверезо та пильно, зберігаючи ясність щодо відповідальності та підзвітності на всіх його етапах розвитку (accountability) й роблячи ставку на відповідні політичні та правові рамки, незалежний нагляд та вишкіл користувачів. Насамперед потрібен етичний кодекс, що відповідає критеріям спільно визнаної соціальної справедливості, бо «немає потреби в більш моральному ШІ, якщо цю мораль визначить невелика група людей» (107). Не можна також не згадати про вплив нових технологій на довкілля, адже вони потребують великої кількості енергії та води, що впливає на викиди вуглекислого газу та завдає шкоди створінню (101).

Роззброїти ШІ

ШІ потрібно роззброїти, як наполягає Лев XIV, щоб вивести його з логіки військової, економічної та когнітивної конкуренції; щоб зруйнувати прирівнювання технічної потужності до права на владу; щоб вирвати його з-під контролю монополій і не дати йому запанувати над людством. Це завдання є етичним, технічним та екологічним, оскільки ШІ «вже є середовищем, в яке ми занурені, і силою, з якою ми мусимо рахуватися» (110). Значний простір присвячено критиці трансгуманізму та постгуманізму, які тлумачать прогрес як подолання людських обмежень. Натомість обмеження не є вадою, яку слід усунути, а складовою частиною особи, оскільки «людина розквітає не попри обмеження, а часто завдяки ним» (118), визнаючи у крихкості та скінченності місця, де дозрівають стосунки, піклування та відкритість на Бога й на іншого.

Технічний прогрес не повинен привести до регресу серця

Ставки високі: розвивати техніку, усуваючи людські обмеження, означає, по суті, привести до регресу серця. Адже людство, величне і водночас поранене, «не повинно бути замінене чи перевершене». Технологія може полегшити його страждання і відкрити йому нові можливості, але не повинна заперечувати те, що є йому притаманним: «здатність до стосунків і любові» (126). Перед обличчям штучного інтелекту справжня альтернатива полягає не у виборі між ентузіазмом і страхом, а між двома способами побудови прогресу: на служінні людині та народам або логіці могутності (129). Цей вибір стосується всіх: побудова Вавилону чи Єрусалиму, двох «міст» людини та Бога, про які згадував також святий Августин (130), починається з кожного з нас.

Екологія комунікації та центральна роль школи

У четвертому розділі «Збереження людського в умовах трансформації. Істина, праця, свобода» енцикліка розглядає істину як спільне благо та невід’ємний елемент демократії. У цифровому середовищі істина має втілюватися в «екології комунікації», щоб культура, породжена інтернетом, не стала інструментом «уніфікації та домінування», а ставала простором для дозрівання «внутрішньої свободи та критичного мислення» (136–137). Папа вказує на деякі інструменти: прозорість у логіці відбору контенту, захист персональних даних, серйозну журналістику, засновану на аргументації та перевірці, нове усвідомлення щодо «правильного та критичного» використання штучного інтелекту, інтеграцію знань. Прозора та чесна комунікація вимагається також від Церкви, особливо у випадках несправедливості та зловживань. Центральним у енцикліці є заклик до оновленого освітнього союзу, щоб у молоді не згасало «бажання ставити запитання» з-за досконалих машин, через які людське мислення може здаватися непотрібним (140). «Ми повинні навчитися постити від ШІ» – підкреслює Лев XIV, усуваючи нерівності в доступі до освіти та роблячи ставку на школу як місце, де вчаться «шукати та любити істину» і де навчають того, чого не може дати цифрове середовище: «часу, проведеного спільно з метою навчання, та гідних довіри стосунків» (147).

Праця має бути зосереджена на людині, а не на прибутку

У контексті «четвертої промислової революції», що характеризується цифровим переходом, Святіший Отець наголошує на важливості захисту гідності та цінності праці. «Нові форми праці не обов’язково є кращими», – пояснює він, оскільки технології можуть призвести до декваліфікації працівників, відсунути їх на другорядні функції та піддати автоматизованому нагляду (150). Навпаки, необхідно розробляти системи, орієнтовані на людину, а не лише на продуктивність, оскільки технологія, безперечно, може звільнити людину від важких або повторюваних завдань, але вона ні в якому разі не повинна призводити до безробіття в ім’я скорочення витрат та збільшення прибутку. У ситуації, коли на горизонті вимальовуються більша бідність та нерівність, спричинені автоматизованими системами, що замінили людину, Папа також закликає до оновлення профспілкових організацій (155).

Розвиток не вимірюється лише за показниками ВВП

Цифрову трансформацію потрібно заздалегідь регулювати за допомогою стабільних соціальних критеріїв, доступної та безперервної професійної підготовки працівників, а також корпоративної відповідальності. Папа також наголошує на необхідності вийти за межі ВВП як показника рівня розвитку країни, зосередившись натомість на гідності праці, загальному добробуті, зменшенні нерівності та охороні довкілля. Фінанси заради фінансів, насправді, відрізняються від фінансів заради розвитку (159-160). І, слідуючи за святим Павлом VI, підкреслюється взаємозалежність між миром і розвитком, бажаючи міжнародної співпраці, здатної визначити спільні стратегії «насамперед на користь країн та груп, що є найбільш уразливими», оскільки процвітання сприяє миру «лише тоді, коли воно є поширеним, інклюзивним та сталим» (163).

У енцикліці також міститься сильний заклик щодо сім’ї, заснованої на стабільному союзі між чоловіком і жінкою: вона є «первинним соціальним благом», «основоположною та незамінною клітиною» будь-якої спільноти (165), яку слід підтримувати також за допомогою політики у сфері праці, зосередженої на стабільності та людських ритмах, щоб забезпечити належний життєвий баланс і захистити ту «здатність будувати майбутнє», яка робить суспільство генеративним.

«Архітектура видимості» та ризики для свободи

Врешті, тема людської свободи, яку слід захищати від залежності та комерціалізації: в часи, коли цифрові платформи розроблені для того, щоб забирати час користувачів і експлуатувати їхні слабкості, необхідно терміново зміцнювати внутрішню свободу кожного та протистояти ризику соціального контролю, що випливає з масового збору даних та використання алгоритмічних систем. Адже профілювання, прогнозування та спрямовування поведінки є «новою могутністю» (171), яка загрожує дискримінацією найслабших. Папа, зокрема, засуджує «архітектуру видимості», яка винагороджує та підсилює лише те, що є видимим, формуючи думки та породжуючи конформізм.

ШІ породжує нові форми рабства, такі як «травмовані, понівечені, зношені тіла» (173) тих, хто працює на видобутку рідкісноземельних металів, необхідних для технологій. Тому боротьба проти нових форм рабства є ще одним «вирішальним випробуванням для етичного розрізнення» цифрової трансформації. У цьому контексті Лев XIV підкреслює, що «Церква відновлює своє рішуче засудження будь-яких форм рабства, торгівлі людьми та їхньої комерціалізації», і наголошує, що не реагувати на ці «серйозні порушення людської гідності» або толерувати їх означає, по суті, «стати співучасником» (174). Водночас Папа «щиро просить пробачення» за запізнення, з яким Церква в минулому засудила «лихо рабства». Енцикліка також згадує про «нові рідкісноземельні елементи влади», тобто життєво важливу інформацію – наприклад, про охорону здоров’я та демографію – яку використовують для визначення економічних стратегій. Як пояснює Святіший Отець, це нове обличчя колоніалізму, яке привласнює дані та перетворює особисте життя на інформацію, яку можна експлуатувати, роблячи цифрове середовище «простором хижацтва» (178-179).

Зберігаючи поняття «законної самооборони», подолати теорію «справедливої війни»

У п’ятому та останньому розділі – «Культура сили та цивілізація любові» – Лев XIV звертає погляд на війну: «Цифрова революція змінює граматику конфліктів», і без етичного підходу рішення щодо життя та смерті людей ставатимуть дедалі більш безособовими, із застосуванням сили, що буде вважатися «негайним та здійсненним варіантом» (182–183). В основі всього лежить «культура сили», яка нормалізує війну та реабілітує її як «інструмент міжнародної політики», стимулюючи переозброєння. На громадську думку, яка в минулому розглядала воєнні дії лише як крайній захід, сьогодні впливають також поляризуючі медійні наративи, а також «тривожна втрата історичної пам’яті», що позбавляє довгострокового бачення (191). Відповідно, сьогодні мир більше не розглядається як завдання, яке слід взяти на себе, а як хиткий проміжок між конфліктами. Тому Лев XIV наголошує, що – за умови збереження права на законний захист у найвужчому сенсі – необхідно подолати теорію «справедливої війни», сприяючи радше діалогу, дипломатії та прощенню (192).

В енцикліці не бракує засудження зростання військової промисловості, гонки ядерних озброєнь, появи нових озброєних гравців – серед яких джихадисти – які прагнуть підтримувати конфлікти як джерело влади та доходів. Далі висловлюється чітке застереження проти використання зброї, пов’язаної з ШІ, оскільки «не існує алгоритму, який міг би зробити війну морально прийнятною», навпаки: технологія «не позбавляє конфлікт його внутрішньої нелюдяності, вона може лише зробити його швидшим та безликим, знижуючи поріг застосування насильства та перетворюючи оборону на оперативне передбачення, де жертви зведені до даних. Таким чином, вона привчає нас до думки, що насильство є неминучим і його потрібно лише оптимізувати» (198). Отже, потрібні суворі етичні обмеження, узгоджені на міжнародному рівні, засновані на особистій відповідальності та захисті цивільного населення, оскільки «будь-яка технологія, що полегшує нанесення удару, не бачачи обличчя супротивника, знижує моральний поріг конфлікту» (199).

Криза багатосторонності

Культура сили також випливає з кризи багатосторонності та появи «безладної й конфліктної багатополярності», в якій переважає недовіра до іншого (201). Силу права замінює право сильнішого; логіка сили переважає над побудовою миру, відсунутою на другий план, а інституції, створені для захисту спільної долі народів, тепер ослаблені, їх моральний авторитет не визнається. У цьому контексті Папа висловлює сподівання на «глибокі реформи» ООН та міжнародної політичної системи, які подолають нинішню кризу цінностей на користь справжнього спільного блага (226).

Сьогодні, йдеться далі в енцикліці, ведуться «гібридні» війни, що охоплюють економічну, фінансову та інформаційну сфери, використовуючи дезінформацію та страх для впливу на громадську думку та представлення збільшення військових витрат як «єдиної відповіді» на непевну майбутність. Але все це є лише «фальшивим реалізмом», безвідповідальною Realpolitik, яка сіє у свідомості та культурах змирення з неминучістю війною і визначає мир як утопію (204-205). Не виключаючи й того, що для декого збройний конфлікт може бути інструментом «цинічного врегулювання» труднощів, а також способом відвернути увагу від внутрішніх проблем (208).

Цивілізація любові

Християнин покликаний відповісти на цю культуру сили, будуючи «цивілізацію любові»: адже благодать не усуває конфлікт, наче за помахом чарівної палички, а породжує «працьовитий опір злу та дивовижну креативність у доброму» (211). Кожен у своїй сфері діяльності покликаний обирати: чи підживлювати логіку сили, чи берегти мир, стримуючи дегуманізацію невеликими вчинками вірності та витривалості. Папа вказує на п’ять «шляхів відповідальності»: роззброювати слова, кажучи правду; будувати мир у справедливості; дивитися очима жертв, займаючи позицію, бо існують конфлікти, в яких «не справедливо залишатися нейтральним». Обстріли цивільних, лікарень, інфраструктури ранять саме людство і не можуть бути предметом абстрактного аналізу. Навпаки, треба дати голос жертвам, щоб «справді усвідомити безодню зла, що міститься» у війні та в будь-якому насильстві (217). І ще: Папа закликає плекати «здоровий реалізм», який шукає шляхи до миру, які можна реалізувати на ділі, а не лише на словах.

Не використовувати ім’я Бога для виправдання війни

Врешті, слід відродити діалог, перейшовши від культури сили до культури переговорів. Вирішальне значення має також «діалог між релігіями», що несе послання миру. «Хто використовує ім’я Бога для виправдання тероризму, насильства чи війни, той зраджує Його обличчя, – застерігає Лев XIV, – воювати в ім’я релігії означає, насправді, завдавати удару самій релігії» (223). Зі свого боку, дипломатія Святого Престолу використовує «євангельський принцип милосердя» як конкретний критерій політичної діяльності. Звідси випливає заклик до молитви, бо мир походить насамперед від Бога (227–228).

Величне людство

На завершення енцикліки Святіший Отець закликає вірних осмислювати нові технології у світлі Євангелія, дотримуючись «поміркованого і вимогливого шляху християнського життя», щоб також і в часи штучного інтелекту всі могли свідчити про «красу величного людства, в якому живе Бог».

Джерело: VaticanNEWS

Джерело