Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 6 червня в Архикатедральний Собор св. Юрія у Львові з нагоди 100-річчя служіння в Україні Сестер милосердя святого Вінкентія звершив Архиєрейську Божественну Літургію.

Разом із Главою Церкви співслужили апостольський нунцій в Україні Архиєпископ Вісвальдас, Архиєпископ і Митрополит Львівський Ігор, Екзарх Одеський та Адміністратор Кримського екзархату владика Михаїл, Єпископ-помічник Коломийської єпархії владика Петро, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир, Єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської архиєпархії владика Володимир, а також чисельно зібрані єпископи й священники Української Греко-Католицької Церкви та представники Римо-Католицької Церкви.

У Богослужінні взяли участь сестри Згромадження милосердя святого Вінкентія, представники духовенства, монашества та вірні, які прибули, щоб подякувати Богові за століття жертовного служіння сестер в Україні та вшанувати їхній вагомий внесок у розвиток християнського милосердя, освіти й соціального служіння.

У своїй проповіді Блаженніший Святослав наголосив:

— Сьогоднішній день, ця субота, є дуже особливим моментом у ритмі літургійного року. Ми сьогодні віддаємо свято П’ятидесятниці, начебто вінчаємо це урочисте святкування виливання на людину благодаті Духа Святого — того Духа, який робить людину подібною до Бога.Священне Писання нам каже, що виливання Святого Духа начебто надає людині подібних прикмет, які властиві лише єдиному святому й істинному Богові. Божа праведність силою благодаті Духа Святого стає праведністю благочестивих, віруючих людей.

І завтра ми якраз будемо святкувати празник Всіх святих. Церква нас запросить побачити плоди виливання Духа Святого в кожній людині, в кожному народі, в кожних історичних обставинах. Прояв Божої святості й досконалості завжди є особливий, унікальний і неповторний. Але це Боже слово, яким ми щойно були торкнуті благодаттю Духа Святого, знову відкриває нам зміст Божої праведності. Ці слова, які зазвичай ми знаємо як наказ і заклик Божий до любові, навіть до ворогів, є квінтесенцією Нагірної проповіді нашого Спасителя. Цікаво, що цей знаменитий запрестольний образ у соборі Святого Юра якраз і зображає Ісуса Христа під час виголошення Нагірної проповіді. Церква дає нам можливість не просто чути ті слова, а бути учасниками цієї події.

«Любіть ворогів ваших, моліться за тих, які гонять вас». Ці слова є важкі для людського вуха. В усіх часах і в усіх народів вони викликали подив, а часом навіть відкинення. Але це означає, що там є глибина Божого Духа. І там є та глибина, на яку запрошує нас виплисти наш Господь і Спаситель Ісус Христос.

Ми знаємо, що в тих словах Нагірної проповіді найперше бачимо образ нашого Бога, бо це Він є Той, який любить ворогів. Це Він є Той, який ніколи не мститься тим, які вважають Його своїм недругом. Більше того, наш Господь Ісус Христос є Тим, який саме прийшов, щоби спасти своїх ворогів. Про це нам каже апостол Павло в Посланні до римлян: хтось за доброго чоловіка, можливо, й віддав би своє життя, а Господь помер за нас на хресті тоді, коли ми були Його ворогами, коли ми були грішниками. Тут справді йдеться про те, що Божа дія щодо людини і світу не залежить від зовнішніх обставин, чинників чи впливів. Те, як Бог ставиться до людини, не залежить від самої людини. І це глибоке пояснення ми сьогодні маємо у словах Нагірної проповіді.

Сонце встає і заходить незалежно від того, на кого потрапляє його світло. Сонце сяє навіть тоді, коли ми його не бачимо. Навіть тоді, коли небо закривають тяжкі хмари. Навіть тоді, коли ми сумніваємося, чи взагалі це тепло і світло існує. Так само і вічна Божа любов не залежить від того, чи вона потрапляє на праведну чи на грішну людину. Божа любов виливається на всіх людей, як промінь ранкового сонця.

Але цей новий закон Духа, який проголошує Ісус Христос у Нагірній проповіді, не є лише якоюсь метафорою чи утопією. Ні. Це є запрошенням, а більше того — пересторогою, наказом здобувати заслуги навіть там, де по-людськи вони здаються неможливими. Господь Бог запрошує нас наслідувати Його прикмети, Його вчинки, Його дії. І тут перед людиною постає дуже важливий вибір: або ти уподібнюєшся до Бога, який тебе любить, або ти уподібнюєшся до свого ворога, який на тебе нападає і тебе нищить. Третього не дано. І тому всяка християнська праведність, святість і ніщо інше, як намагання ставати кожного дня богоподібними, силою і діянням Святого Духа. Але властиво, що означає любити своїх ворогів, їм добро чинити, за них молитися?

Можливо, квінтесенцією Святооцівської духовної традиції є унікальний текст святого Августина, який написаний до черниць. В тому листі до черниць Августин вчить відрізняти людину від її вчинків. Вчить духовним зором відрізняти грішника і його гріхи і злочини, які він чинить. І в тому листі є така унікальна формула, яка стає духовним імперативом для всіх монаших правил. «Cum dilectione hominum et odio vitiorum» — «Любіть людину, а ненавидьте пороки».

Часом так стається, що людину треба рятувати від неї самої. Треба грішника рятувати від його власного гріха. Любити грішника не означає погоджуватися, похваляти, примирятися з тим злочином, який він чинить. Божа любов є визволяючою. Часом того злочинця і грішника треба зупинити. Ми кажемо часом пропорційними засобами і методами, якими він на нас нападає. Але все це чиниться справді із глибоким переконанням і виконанням заповіді Божої любити людину, а визволяти, очищати, ненавидіти злочин, до якого вона є здатна. Тому то каже Августин: «Перед тим, ніж якогось грішника виправити, якогось картати, ти його полюби». То не нелегко, не просто, особливо в наших монаших спільнотах. І легше любити ворога, який за сотні кілометрів від тебе. Але дуже непросто любити співбрата чи співсестру, від якого терпиш ти кожного дня. Але інше око, яке сьогодні нам дає Дух Святий, нам показує у кожній людині найперше образ Божий, а потім все те, що ми чинимо по відношенню тієї людини. І ніщо інше, як допомога, щоби той образ ставався щораз то подібнішим до свого оригіналу.

Дорогі в Христі, брати і сестри, ми сьогодні зібралися в цьому святому храмі для того, щоб дякувати Господу Богу за особливий дар для нашої церкви і народу. Саме в червні цього року сповняється перших 100 років діяльності, служіння у нашій церкві сестер милосердя Святого Вінкентія. Можливо, цей ювілей повертає нас до початку, до цієї ініціативи, до зародження цієї спільноти Божої любові серед нашої церкви і нашого народу.

Пригадаймо собі, яким був Львів, Галичина, Україна, наша церква у 1926 році. Це була зранена і спустошена земля. Народ зранений першою світовою війною, народ, який вкотре опинився на рідній землі, але в чужій державі і знову перетворювався на людей другого сорту, над якими мстилися усі могутні світу цього. І тоді праведний Митрополит Андрей Шептицький шукає, шукає такої спільноти богопосвяченого життя, яка би вилила на рани нашого народу бальзам Божого милосердя. Заопікувалася вдовами, сиротами, немічними, хворими, вмираючими.

Тому ми дякуємо Господу Богу, але теж сьогодні дякуємо праведному митрополиту Андрею Шептицькому, бо це був його духовний пошук і духовний дар для нашої церкви і народу, сторіччя якого ми сьогодні так урочисто згадуємо. Але хочемо сьогодні особливо молитися і подякувати вам, преподобні сестри, яких колись у підпіллі славили як сестер бельгійських, які перейняли і втілили в нашій духовній візантійській традиції оцю харизму святого Вінкентія Деполя. Зміст його харизми якраз і полягав в тому, щоби навіть у немічному, хворому, відкинутому бачити Ісуса, бачити страждаючого Христа і йому послужити. Бо так казав Христос: «Те, що вчинили ви одному з моїх найменших, ви мені вчинили».

Сестри, ми хочемо подякувати вам за те, що ви благословляли тих, які вас гонили і переслідували. Ми дякуємо вашій спільноті, яка перетривала в тих геройських чеснотах благодаті Духа Святого в час переслідування, нищення нашої Церкви. Ми дякуємо за всі ті діла милосердя, які ви в імені Божому чинили, чините і будете чинити нашому зраненому, страждаючому людові сьогодні. Якщо ми хочемо себе запитати, хто сьогодні має бути на передовій зцілення ран війни у нашому народі, це ви, дорогі сестри. Сьогодні Господь Бог покликав вас до різноманітного служіння. З нами є Апостольський нунцій, який тішиться служінням ваших сестер в Апостольській нунціатурі у Києві.

Я хочу особливо подякувати за служіння ваших сестер там на Полтавщині, в тому бідненькому, забутому усіма, але не Богом сиві Дим’янки, де ваші сестри героїчною любов’ю виховують отих сиріт, про яких, здавалося б, забули і покинули всі. Особлива вам дяка за те, що ви продовжуєте отой дух служіння нашим хворим, немічним і вмираючим. Бо саме у вас є єдина у нашій Церкві спільнота, яку ми називаємо так гордо сьогодні, спільнота паліативної допомоги чернечому згромадженню, яка має таку біблійну назву Витанія. Це ви сьогодні доглядаєте немічних, хворих, вмираючих ченців і черниць нашої церкви. Але ми сьогодні просимо: Господи, поблагослови це згромадження. Пошли йому багато покликань, тому що жнива великі, а робітників мало.

Сестри, ніколи не змучуйтеся чинити діла милосердя, тому що вони вас відродять. Ніколи не змучуйтеся здобувати ті заслуги, які по-людськи є неможливо, бо це до вас каже сьогодні Господь: «Якщо ви любите лише тих, які вас люблять, яка вам за це нагорода?» Коли хтось бодай раз пильнував у своєму житті немічного і хворого, знає, яким він чи вона може бути прикрим. Але дякуємо, що ви бачите навіть в страждаючому людському горі страсті самого Спасителя.

Нехай Дух Святий сьогодні надихне усіх вас новою надією. А Пречиста Діва Марія нехай буде вашою помічницею, учителькою Божої любові і особливою провідницею тих непростих дорогах сучасного життя церкви і України. Амінь. Слава Ісусу Христу.

Джерело