Проповідь Преосвященного владики Тараса, Єпарха Стрийського, в день свята верховних апостолів Петра і Павла, 29 червня 2026 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в храмі святих апостолів Петра і Павла в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Сьогодні велике свято Христової Церкви, яка зародилася зі свідчення апостолів Петра та Павла і була просякнута та освячена їхньою кров’ю та кров’ю багатьох інших мучеників.

Каменем, за який Петро отримав своє ім’я, є Христос. Це камінь, який люди відкинули, але Бог зробив його наріжним каменем. Те, що нам видається великим і славним, спочатку було відкинуте та вигнане, бо суперечило очікуванням та світському мисленню.

Хто наслідує Ісуса, той іде шляхом блаженства, де убогість духу, лагідність, милосердя, голод і спрага справедливості, прагнення миру, натрапляють на опір і навіть на переслідування. Проте Божа слава сяє в його вірних і формує їх на їхньому життєвому шляху, від особистого навернення до зусиль задля осягнення первісної єдності Христової Церкви.

Новий Завіт не приховує помилок, суперечностей і гріхів тих, кого ми шануємо як найбільших апостолів. Адже їхню велич формувало прощення. Подібно як в історії покликання апостолів Петра та Павла, Воскреслий Ісус неодноразово шукав тих, кого вибрав до апостольського служіння, щоб повернути їх на шлях вірного сповнення даного їм послання. Ісус ніколи не покликує лише один раз. Він кличе постійно. Тому і ми, щоб не ставалося у нашому житті, завжди можемо сподіватися.

Відкриваючи апостолам таємницю свого послання Ісус каже Симону, якому дав ім’я Петро: «Тобі дам ключі від Царства Небесного». Ці ключі символізують служіння авторитету, яке Ісус довірив йому на благо всієї Церкви. Адже авторитет – це служіння. Авторитет, який не є служінням, є диктатурою.

Однак ключі Петра – це ключі від Царства, яке Ісус описує не як сейф чи броньовану кімнату, а іншими образами: маленьке зернятко, дорогоцінна перлина, прихований скарб, жменька закваски, тобто як щось рідкісне і цінне, але водночас мале і непомітне. Тож для того, щоб його досягти не потрібно користуватися механізми, щоб здобувати мури чи зламувати замками, а плекати чесноти, такі як терпеливість, уважність, сталість, смиренність, служіння.

Послання, яке Ісус доручає Петру, отже, не полягає в тому, щоб замикати ворота фортеці царства і надавати доступ лише кільком обраним гостям, але в тому, щоб у вірності Євангелію Ісуса допомогти всім знайти шлях всередину.

Петро робитиме це протягом усього свого життя, вірно, аж до мученицької смерті, після того, як першим на власному досвіді, не без зусиль з багатьох падінь, відчув радість і свободу, які випливають із зустрічі з Христом.

Він був одним з перших, хто відкрив для Ісуса своє життя, але мусів навернутися аби зрозуміти, що влада – це служіння, і було то для нього нелегко. Це Петро, що урочисто в імені всіх апостолів визнав Ісуса словами: «Ти є Христос», але Учитель відразу ж його скартав за те, що він відмовився прийняти пророцтво про Його муку і смерть на хресті.

Петро отримав ключі від Царства не тому, що був досконалим. Ні, він був грішником. Але тому що був смиренним і щирим, Отець дав йому живу віру. Пізнавши власну крихкість він покладався на Боже милосердя, і так зміг сповняти послання підтримувати та зміцнювати своїх братів у вірі.

Подібно, але своїм способом, святий Павло з Тарсу став першим великим місіонером світу. Він – апостол народів, є однією з найважливіших постатей Нового Завіту. Як фарисей Савло, він починав як завзятий переслідувач християн, доки під час однієї зі своїх подорожей до Дамаска не пережив містичну зустріч з воскреслим Христом, який запитав його: «Савле, чому ти мене переслідуєш?».

Ця мить стала початком його навернення до християнської віри і особистим новонародженням як Павла. Його також зараховують до апостолів, хоча він не належав до перших дванадцяти апостолів і за життя Ісуса особисто з Ним не зустрічався. Завдяки його служінню християнство поширилося серед язичників і стало світовою релігією.

Погляд на святих Петра і Павла може додати впевненості кожному з нас. Жоден з них не був бездоганним… Але обоє були наділені Христом силою для життя та місії… Петро і Павло, два стовпи Церкви, рибалка і вчений, скеля і вчитель язичників, які своїм життям свідчать про свою любов, котрою пізнавали глибини божественності Христа, щоб людству звіщати відкриту в Ньому істину та спасіння.

Відповісти як Петро на питання Христа: «Чи ти любиш Мене?» може бути досить легко. Але любов – це не лише захоплення. До справжньої якості та величі вона зростає у випробуваннях.

Апостоли Петро та Павло зазнали їх у надмірній мірі. На щастя, корінь їхньої любові був не лише в захопленні, а у вірі в те, що Ісус, заради якого вони жили та страждали, є Спасителем світу.

І нам без цієї віри та без розуміння, що насправді означає те, що Ісус є Месією, наша любов може не витримати випробувань. І ми не були б першими, у кого в стражданнях «вичерпався запас» своєї любові та довіри до Христа.

Тому так потрібно просити про дар віри та любові і знати, що витривалість в обох цих чеснотах є не лише справою нашого рішення, але і результатом прийнятого в глибини свого серця Божого дару покликання бути Христовими. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело