«Часто найбільша сила полягає зовсім не у відсутності болю», – каже під час нашої розмови військовий капелан о. Андрій Кобилюх. І я ще довго прокручую ці слова у своїй голові. Молодий священник, який служить для наших поранених воїнів, як ніхто розуміє про що говорить. За його плечима – лікарняні палати, години непростих розмов і сотні відважних очей, які йому коли-небудь доводилося зустрічати. У його серці – віра й тверде переконання, що будь-яку травму можна пережити, головне – не опускати руки.

У цьому інтерв’ю о. Андрій розповів про свій шлях у капеланстві й дав поради, як правильно спілкуватися з пораненими та їхніми сім’ями. А також поділився своїм досвідом служіння у реабілітаційному центрі Superhumans, історіями, які вразили його до глибини душі та які вчать усіх нас любити, цінувати та не втрачати віри.

— Отче, розкажіть, коли та як почалося ваше капеланське служіння? Чи змінилося воно з часом?

Після закінчення семінарії я точно знав, що хочу бути при храмі. Ще не мав конкретних планів, але добре розумів, що моє покликання не має загубитись. Тому звернувся до тодішнього отця, а тепер уже владики, Степана Суса й запитав, чи є для мене якась праця при храмі.

Цікаво, що ми познайомились, ще коли я був школярем, прислуговував у Свято-Іванівській Лаврі Студійського уставу (сьогодні – Музей імені Климентія Шептицького). Отець прийшов туди, щоб уділити Таїнство подружжя молодому офіцеру – випускнику НАСВ. Це сталося у 2008 чи 2009 році, коли Гарнізонний храм був ще зачинений. І весь цей час до мого випуску з семінарії ми інколи спілкувались, бачились в центрі Львова. Отець завжди цікавився, як у мене справи, казав, що молиться за мене. Це було дуже приємно, і я пам’ятаю це дотепер.

Тож після закінчення навчання у 2016 році я прийшов до о. Степана і запитав, чим можу послужити. У ті роки Гарнізонний храм вже був центром капеланського служіння. Отець Степан відповів, що має для мене працю. Після освячення військового храму Стрітення Господнього я став там дяком. Також був черговим у Гарнізонному храмі, проводив екскурсії у підземеллі, продовжував допомагати нашим капеланам у ліцеї Героїв Крут, а через певний час став помічником о. Мирона Горбового у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону.

Спочатку я служив як брат, пізніше – як диякон, а згодом – як священник-помічник отця Мирона. Тому можна сказати, що моє служіння з кожним роком змінювалося. У військовому шпиталі я кілька років був помічником о. Мирона. Ми разом молилися, відвідували воїнів у палатах, служили Літургії для працівників.

Але в серпні 2025 року місце мого служіння змінилося. Розпочалась душпастирська праця у реабілітаційному центрі Superhumans. Керівництво установи звернулося до настоятеля Гарнізонного храму о. Тараса Михальчука та синкела у справах військового капеланства ЛА о. Андрія Хомишина з проханням, щоб у їхньому центрі служив капелан. Оскільки я вже мав досвід у військовому шпиталі, отці, порадившись, призначили туди мене.

— Розкажіть більше про центр Superhumans. Про цей медичний заклад багато говорять, але не всі знають чим саме там займаються.

Superhumans – це сучасний центр реабілітації, назва якого перекладається як «суперлюди». Насамперед тут займаються протезуванням наших воїнів: рук, ніг, зокрема встановлюють біонічні протези. Крім цього, є напрями відновлення кінцівок, зору, слуху, реконструктивної хірургії, фізичної реабілітації, пластичної хірургії та психологічної підтримки.

Центр збудували на початку повномасштабної війни за дуже короткий термін. Це стало можливим завдяки меценатам з Великої Британії, Канади, США та українському бізнесу. Так вдалося створити сучасний та великий медичний центр.

Важливо зауважити, що крім українських захисників, тут проходять реабілітацію воїни з іноземних легіонів. Я зустрічав бразильців, британців, французів, навіть японця та сінгапурця – всі вони прийшли захищати нашу землю від російських окупантів.

Крім цього центр надає допомогу дітям, які постраждали від російської агресії, а також цивільним жінкам. Тобто діти проходять реабілітацію зі своїми матерями.

Зізнаюся, коли я вперше переступив поріг Superhumans, то не міг повірити, що це в Україні. Такого сучасного реабілітаційного центру я ще ніколи не бачив. Тут усе нове, повністю інклюзивне, дуже багато речей, які тебе надихають і мотивують. Зокрема багато воїнів, які пройшли реабілітацію і зараз працюють у Superhumans.

— Розкажіть більше про ваше служіння у реабілітаційному центрі, чому тут важлива присутність капелана?

Свою першу Божественну Літургію у Superhumans я відслужив 15 жовтня 2025 року. Ми приїхали разом зі співцем і дуже хвилювалися, чи прийдуть люди. За 15, 10, 5 хвилин до початку – нікого не було. Я навіть сказав, що, напевно, ми молитимемось самі, але в один момент почали приходити люди. Так на цій літургії нас було 15.

Здебільшого були працівники, але також і воїни. Це була перша урочиста Літургія у Superhumans. З того часу щонеділі та у свята ми молись о 12:30.

На літургію приходять працівники, воїни зі своїми родинами. Пригадую, що цього року на Різдво зібралося близько 70-ти людей. Це дуже багато, зважаючи на те, що місце для моління у нас доволі невелике.

Крім літургій, я відвідую поранених воїнів у палатах, спілкуюся з їхніми сім’ями. Якщо узагальнено відповісти на запитання, для чого я там є, то насамперед хочу сказати, що у Superhumans військові лікують рани, які отримали під час війни. Але такого ж «лікування» потребує їхня душа, тому моя місія – допомогти їм у цьому через Святі Тайни Сповіді та Євхаристії.

Є чимало воїнів, які вперше прийшли на літургію просто з цікавості, потім прийшли ще раз, а вже на четвертий чи п’ятий раз – приступили до Святих Тайн. Отже, місія капелана – бути з ними поруч: молитися, звершувати Святі Тайни, підтримати, вислухати, приділити воїнам свій час, бо у більшості випадків вони просто хочуть виговоритися, хочуть, щоб їх почули.

Окремо можу сказати про служіння для працівників центру. Їх дуже багато з цілої України. Є люди зі сходу, півдня, півночі й дехто мав згіршення від Церкви, зокрема Московського патріархату. У нас вони бачать зовсім інший досвід, знову відкриють для себе Церкву та молитву.

Також я спілкуюся з воїнами-іноземцями, які мають велику набожність і потребують священника. Найбільше їх з Латинської Америки, тому з ними я спілкуюся через Google Перекладач.

— Чи відрізняється служіння саме для воїнів, які проходять реабілітацію?

Однозначно. Воїн, який проходить реабілітацію, у якого, наприклад, ампутована одна, дві чи навіть три кінцівки, або є втрата зору — повністю переосмислює своє життя і ставить багато запитань. Часто дуже важких і болючих. Він починає роздумувати про своє місце в цьому світі та власне покликання після великої травми. В таких моментах потрібно бути дуже делікатним.

Капелан має вміти вислухати, але найголовніше – вміти підтримати. За потреби сказати дружині, мамі чи сестрі, що вони не мають права опускати руки. Сказати воїну, що він потрібен цьому світові вже і тепер.

Я помітив, що у Superhumans є дуже багато працівників-воїнів: тобто вони служили, отримали поранення і після реабілітації та протезування почали працювати у клініці. Тепер вони показують своїм прикладом, що життя після поранення можливе, воно продовжується.

Я завжди наводжу приклади, коли навіть після важких поранень, воїни знаходили своє кохання, одружувалися, відкривали бізнеси, навчалися. Головне – не опускати руки. Багато хто навертався до Бога, дякував Йому за порятунок, по-іншому дивився на своє життя.

Тому моє завдання – підтримати й надихнути. Пригадую приклад Мойсея, який молився. І як тільки він втомлювався, опускав руки, то починалися якісь поразки. Але тоді приходили його помічники Арон та інші й підіймали руки Мойсея. Так він продовжував свою молитву.

Сьогодні такими «руками допомоги» для наших воїнів може стати капелан, медичні працівники, рідні та близькі. Я часто спілкуються з сім’ями поранених і кажу їм, що вони мають стати «руками Арона» для свого чоловіка, сина, батька.

— Які розмови найчастіше лунають у лікарняних палатах? Про що запитують поранені?

Розмови абсолютно різні. Хтось просить про молитву, хтось питає поради, хтось чекає на протезування і боїться стати тягарем для своєї родини.

З боку капелана в такій ситуації важливо підтримати й наголосити, що людина ніколи не буде тягарем для рідних, розповісти про сучасну реабілітацію, яка дозволить жити повноцінним життям. Я завжди кажу, що на вулиці навіть не помітно, чи людина має протез. Тож, якщо узагальнити, то здебільшого лунають запитання про сенс життя.

— Як воїни переживають складні поранення? Що дає їм сили під час реабілітації?

Все дуже індивідуально. Хтось знаходить силу в побратимові, який пережив те саме, хтось приїжджає у Superhumans і бачить, що хлопці з протезами уже бігають, грають в теніс, займаються спортом – це також додає сил.

Звісно, велике значення має сім’я, її підтримка. А також віра. Розкажу вам історію про хлопця з Бразилії. Ми з ним познайомились на день Святого Миколая. Тоді я вдягнувся у костюм Миколая і ходив по палатах, роздавав цукерки. Цей військовий дуже зацікавився нашою традицією святкування. Я запросив його на Літургію і він прийшов зі своїм побратимом.

Вони обоє були римо-католиками й вперше прийшли на молитву. Вже наступного разу ми молилися двома мовами «Символ Віри» та «Отче Наш». Спершу ми українською, а вони португальською. Потім так само зробили з читанням Апостола.

Ці воїни були настільки захоплені великою вірою нашого українського народу, що один з них навіть сказав, що хоче залишитися в Україні після протезування і допомагати пораненим з іноземних легіонів. Сказав, що у нашій країні справді присутній Господь Бог.

— Що для вас найважче у служінні, а що додає сили?

Найважче – це зайти в палату й побачити там молодого хлопця 19-20 років з ампутованими ногами. Він мав би бігати, грати у футбол… Важко спостерігати за реабілітацією маленьких діток. Наскільки міцним вірою і духом ти б не був, але коли бачиш хлопчика чи дівчинку 10-12 років з ампутацією ноги – стає дуже боляче. Щиро вам скажу, такі моменти є для мене дуже важкими.

Але, коли ти дивишся на цих людей і бачиш, що вони не втрачають віру, знаєш, що отримають якісне протезування і реабілітацію – стає легше.

Буває я спілкуюся з пораненими, вони лежать на ліжку й не можуть поворухнутися, а потім проходить деякий час – і вони вже ходять по коридорі. Не знаю чи доречне таке порівняння, але в цьому я бачу момент «воскресіння» – від лежання на ліжку до ходіння з протезом. І в цю хвилину я найбільше щасливий: за воїна, бо бачив його нерухомого, а зараз він грає в теніс з побратимом, і за себе – бо можу бачити такі «чуда» на власні очі.

— Ви вже згадували про працю з сім’ями поранених. Розкажіть більше: як шукаєте підхід і чого вони насамперед потребують?

Я помітив, що іноді дружина чи батьки поранених воїнів є у важчому моральному стані, ніж їхні рідні. В них опускаються руки.

У такому разі важливо сказати: вони не мають цього робити, натомість повинні підтримувати своїх рідних, адже по-справжньому зараз боляче саме їм. Це вони проходять лікування, реабілітацію і дуже потребують підтримки. Якщо воїн бачитиме сльози, депресію, то почне думати про погане.

Тут важливо не моралізувати, а простотою, щирими словами підтримати і надихнути рідних. Я розповідаю їм про приклади інших воїнів, які були лежачі, а тепер бігають. Я не говорю про великі богословські речі, а про реальні, прості приклади, що справді стануть у нагоді.

— Що допомагає людині бачити світло, Божу любов у місці, де так багато болю і сліз?

Мені здається, що світло з’являється у простих речах. Візьмемо наших іноземних добровольців. Вони нікого тут не мають, не знають мови, але знаходять силу і підтримку в лікарях, медсестрах, санітарах та побратимах.

Наш народ є дуже добрим та співчутливим. Я часто бачу, як медсестри чи санітари допомагають воїнам у простих речах, наприклад: підкласти подушку під кінцівку. Інколи хтось пригостить їх яблуком, розкаже про нашу традицію чи звичай – і від цього стає легше на душі.

Світло вони знаходять у молитві, відчуваючи Божу присутність. Думаю, кожен, хто перебуває в реабілітаційному центрі, розуміє, що попри важку травму, ампутацію, Господь зберіг йому життя. І це – найважливіше.

— Насамкінець скажіть, чого за роки служіння ви найбільше вчитеся у наших воїнів? Що уже для себе почерпнули?

Мені здається, що наші воїни вчать усіх нас дуже конкретного, що сила – це не відсутність болю. Після усього пережитого можна піднятися, як казав колись Патріарх Йосиф Сліпий: «Крізь терня до зірок».

Є чимало гарних прикладів, як після виписки з реабілітаційного центру, багато з них стають фітнес-тренерами, відкривають власні справи, продовжують підтримувати інших побратимів. Попри відсутність кінцівок, вони опановують навики водіння.

Тому, як би важко і боляче не було, головний урок від наших воїнів – це ніколи не опускати руки, а дякувати Богові за кожен прожитий день. Дякувати за те, що ти маєш, – навіть за ту «хресну дорогу» у вигляді поранення. Не нарікати, а рухатися вперед.

Ми не знаємо скільки ще часу Україна йтиме свою «хресну дорогу» і як багато воїнів з травмованими тілами, але незламним духом зустріне о. Андрій. Але дуже хочеться, щоб уже настав час, коли у лікарняних палатах не буде 18-річних юнаків з ампутаціями, а маленькі діти проводитимуть своє дитинство не в реабілітаційних центрах, а в ігрових кімнатах і на дитячих майданчиках. Сьогодні, заради такого майбутнього кожен з нас веде свою боротьбу: у холодному окопі, лікарняній палаті, маленькій капличці за сотні кілометрів від фронту…

Розмовляла Наталя Парастюк

Джерело