8 серпня 1926 року, народився Владика Павло Василик – один із тих, завдяки яким Українська Греко-Католицька Церква не лише вистояла в десятиліттях жорстоких переслідувань, а й змогла відкрито заявити про себе перед усім світом. Він пройшов через арешти, табори, багаторічне ув’язнення, але не зрікся покликання. Його жертовне служіння стало одним із символів виходу УГКЦ з підпілля. 4 серпня 1987 року владика Павло разом із духовенством, монашеством і мирянами відкрито заявив про існування переслідуваної Церкви, започаткувавши шлях до її легалізації.

Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, постать Владики Павла Василика набуває особливого значення. Колись радянська влада забороняла молитву, закривала храми, ув’язнювала священників і намагалася знищити Церкву. І той самий імперський ворог, уже в особі російської держави, розпочав та веде жорстоку війну, руйнує святині, вбиває мирних людей і прагне зламати наш дух. Проте, як і тоді, Церква залишається поруч зі своїм народом – молиться, підтримує, допомагає, свідчить правду та вселяє надію. 

Пропонуємо поглянути на особу Владики Павла Василика через спогади його двоюрідного племінника, лікаря Степана Долика, якими він поділився в останньому випуску часопису «Нова Зоря».

– Пане Степане, які Ваші спогади про Владику Павла?

– Насамперед хочу зазначити, що стрийко (так називає наш співрозмовник двоюрідного дядька по батькові, далі – Владика – авт.). Павло дуже цінував родину. Адже сам він народився у великій сім’ї Якима та Ксенії (дівоче прізвище Кульгавець) Василиків, де було аж 11 дітей. Коли Владика приходив до нас, зазвичай на Різдво на та Степана, то це було справжнє свято. Він чудово колядував та вчив мене й братів співати. Завдяки йому я почав навчатися грати на скрипці у музичній студії при музичному училищі імені Дениса Січинського. Разом з двоюрідними братами ми створили своєрідний родинний квартет. Владика Павло нас на магнітофон записував і дуже тішився. Ще він гарно малював. Маю на згадку написані ним ікони Ісуса Христа і Богородиці. 

– Чи не було Вам, як дитині, тоді багато що незрозуміло, адже в школі чітко казали: Бога нема, релігія – опіум для народу, а вдома родич – священник, а згодом і єпископ?

– Ні, для мене завжди все було зрозуміло, удома – це те, що правда, а поза домом – те, що треба. Зрештою, Владика теж офіційно працював. Не працювати у той час не можна було. Тим паче, що він уже відбув тюремне ув’язнення. Якби він офіційно ніде не працював, то міг би швидко знову потрапити за ґрати. Владика Павло був заготівельником лікарських рослин. Я з братами також допомагав йому заготовляти бузину, звіробій, ромашку.

– Отож те, що Ви з дитинства зналися на лікарських рослинах, вочевидь, вплинуло на Ваш вибір стати лікарем?

– Аякже (сміється). Він благословив мене на навчання, хоча він хотів, аби я став священником. До речі, хочу додати, що у нас були обшуки: радянські посіпаки не дрімали. Мої батьки були готові до цього, адже вони без вагань приписали Владику Павла у себе вдома, в Івано-Франківську, на вулиці Тисменицькій, 220. Тобто відчуття небезпеки у нас було, але ми якось звикли до цього.

– Яким був Владика Павло в родинному колі?

– Дуже добрим, дарував образки, солодощі, горіхи. Я допомагав йому робити фото образків. Він брав ці образки та дарував всюди, де підпільно відправляв Богослужіння. Цінними для мене залишаються інші подарунки стрийка: ілюстрована Біблія та сторічний молитовник, який він реставрував. Попри те, що він пройшов тюрми, табори, допити, холод, голод, він не втратив почуття гумору. Подорослішавши, я зрозумів, що гумор для Владики був і своєрідним захистом від усього того, що він пережив. Навіть у найтяжчі часи він нас підбадьорював, говорив, що все буде добре, греко-католицька церква вийде з підпілля, радянський союз розвалиться, бо це колос на глиняних ногах.

– А що найбільше полюбляв їсти Ваш родич?

– Владика – великий аскет у всьому. У їжі був невибагливим, любив борщ із квашених червоних буряків, салати з кропиви, кульбаби. Це залюбки готував сам. А пив березовий сік і квас. На свята смакував голубцями, холодцем, варениками, квашеною капустою, капусняком, що готувала моя мама.

– Коли УГКЦ вийшла з підпілля, і у Владики Павла майже не було вільного часу, чи приходив він до родини, чи вже ви їхали до нього?

– Так, часу й справді йому катастрофічно бракувало, але родина – понад усе. Він, попри зайнятість, їздив до родичів, провідував, для всіх знаходив добрі слова та жарти. Я, як лікар і як племінник, щодня приходив до Владики, коли він служив в Івано-Франківську, слідкував за його здоров’ям. Він мені довіряв, а багатьох остерігався, адже його двічі намагалися отруїти. Після створення Коломийсько-Чернівецької єпархії, він перебрався до Коломиї, і я вже тоді приїжджав раз в тиждень.

– Чи мав єпископ Павло особливі життєві правила або настанови, яких неухильно дотримувався?

– Усе, що було пов’язане з питаннями віри, УГКЦ, було для нього справді святим. А ще він неухильно дотримувався того, що Літургія не повинна бути скороченою, її треба служити, як належить.

– Звідки Владика Павло черпав сили бути непохитним у вірі у важкі часи?

– Він справді був обраний Богом, адже з дитинства мріяв стати священником, навіть його дитячі ігри були такими. Мені здається, що якби Владика вибрав щось інше в житті, скажімо, він міг стати лікарем, учителем, інженером, агрономом тощо, то, безперечно, був би успішним у своєму виборі. Проте його обрав Бог, як свого вірного помічника, дав йому сил і наснаги витримати там, де інші гинули чи ламалися.

– Що б Ви хотіли, щоб читачі зрозуміли про Владику Павла не лише як про єпископа, а й як про людину?

– Як і єпископ, так і людина, він мав велику віру та довіру до Бога, був незламним, захищаючи та відстоюючи нашу Церкву, він – талановитий, аскетичний, щирий, добрий, з почуттям гумору. Такої людини нам дуже бракує, і водночас ми вдячні Господу, що він був. Життя Владики Павла Василика – приклад для наслідування, приклад віри, служіння Богові та Україні.

Розмовляла Сабіна Ружицька для часопису «Нова Зоря»

Джерело