Вже двадцять чотири роки триває священича дорога настоятеля УГКЦ Успіння Пресвятої Богородиці у Пустомитах отця Юрія Чудяка. З них двадцять у цьому храмі. А в останній період у нього побільшало обов’язків, оскільки обраний деканом Пустомитівського деканату, одночасно ще синкел духовенства та священичих родин львівської архієпархії, у яку входить понад 600 парафій. А нещодавно ще й став на чолі парафії УГКЦ Ольги і Володимира у Львові.

– Вдячний Богу і долі, що вже два десятиліття служу у храмі в Пустомитах, – ділиться думками духівник. – Це був непростий період. Та зізнаюсь відверто, радію за парафіян, за зернини добра, які проросли у їх душах і сприяли їх розвитку. Вони стали добрішими, ввічливішими, терпеливішими один до одного.

– Ми з вами розмовляємо напередодні празника у вашій церкві. Як він впливає на людей, яке має значення?

– Це буде мій двадцятий празник у святині. Спасибі Всевишньому, що маю можливість спостерігати динаміку розвитку духовного життя нашої спільноти, яка живе своїм молитовним життям. Для кожної парафії храмовий празник завжди є святом, яке підсумовує події за прожитий рік і разом з тим ставить завдання на майбутнє. У цей день звільнені від фізичної праці, повсякденних клопотів і разом молимось.

– На урочистостях часто бувають запрошені священники із інших парафій…

– Це щоб більш урочистою зробити літургію. Коли її служить не лише місцевий отець, а й священники із сусідніх храмів, молячись за спільноту, у якій проходить празник. Також постійно звертаюсь до мирян, щоб вони запрошували на таке свято своїх рідних і близьких з інших сіл і містечок, щоб разом з ними бути у ці миттєвості торжества. У молитвах просим здоров’я своїй сім’ї, рідним, воїнам, які захищають Україну від російського вторгнення. Також молитовна зустріч об’єднує, згуртовує людей.

– Ви правите у храмі, де вашими попередниками були батько і син Володимири Стернюки, останній ще пізніше став Владикою УГКЦ. Це якось відбивається на вашому Богослужінні?

– Для нас є дуже важливим моментом, що з нашої парафії вийшов містоблюститель УГКЦ, визначний діяч, Митрополит підпільної церкви Володимир Стернюк. Важкою була його хресна дорога. Зазнав більшовицького переслідування. За віру до Бога сидів у тюрмі, де у камерах перебував із злочинцями. Був задіяний і на лісоповалах біля Архангельська в росії. У скрутні хвилини завжди відчував руку Всевишнього. Пізніше зумів заснувати підпільну духовну семінарію, постійно працюючи над перекладами на українську мову богословських трактатів. Треба ще відзначити, що його батько отець Володимир збудував храм і тридцять років перебував на парафії у Пустомитах. У 2008 році ми святкували 100-ліття цієї церкви, і на урочистості приїхало багато визначних духовних і світських осіб.

Пізніше на території парафії відкрили кімнату-музей присвячену Митрополитові і родині Стернюків. Відправляючи Літургії, у промовах часто звертаємось до нашої спадщини. Вважаю, що щасливою є та спільнота, яка може похвалитися доброю генеалогією. Ми відновили іконостас, ківот, який у свій час був виготовлений на замовлення родини Стернюків. Тобто продовжуємо добрі традиції, закладені цими духівниками.

– Наступного року буде 120 років з дня народження Митрополита Володимира…

– До цієї визначної події є трохи часу. Та до 12 лютого 2027 року, коли на світ прийшла ця відома людина, потрібно вже розпочинати приготування. Незабаром Львівська архієпархія створить оргкомітет, який розробить план проведення цього дійства. Вже працюємо над цим питанням у нашій церкві. Обов’язково залучимо істориків, релігієзнавців, щоб все пройшло на високому рівні.

– Отче, як проживає сім’я священника?

– Сьогодні життя священичої родини дещо відрізняється від попередніх років. Колись, здебільшого, парох із родиною проживали на території парафії, користувалися виділеним житлом, доглядали його. Дружина займалася вихованням дітей, виконувала домашню роботу. В останні десятиліття подружжя переважно проживає у своєму будинку чи квартирі, жінка, отримавши належну освіту, працює за фахом, одночасно турбуючись про сім’ю. Відверто скажу, що горджуся своєю благовірною, вона у мене лікар, успішно себе реалізовує і розвивається. У нас хороші, виважені стосунки, тішимось своїми дітьми.

– У нинішній непростий час які найбільші виклики у священника?

– У сучасному світі вдосталь негараздів, які хочуть позбутися релігійних неративів. Тож наше завдання зберегти віру, не загубити своє покликання, докладати зусиль для ведення молитовного життя, вміти протистояти різним утискам, зокрема й антицерковному. Навчатися долати кризові ситуації, які часто раптово виникають. Священник повинен добре орієнтуватися в усіх перипетіях і робити правильний вибір. Додала труднощів і російсько-українська війна, яка вже триває п’ятий рік. На парафіях зменшилась кількість людей, особливо чоловіків, і це також впливає на її належне існування.

– До вас часто звертаються парафіяни за порадами, підтримкою, які знаходите слова, щоб їх підбадьорити, додати сили духу?

– До кожної особи має бути індивідуальний підхід. Розмовляючи з людьми, намагаюсь зрозуміти, усвідомити фізичний, духовний стан кожного. Завжди ставлю себе на її місце, і думаю як би сам поступив у тому чи іншому випадку. Звичайно, намагаюсь усіх надихнути, але навіть і священник не завжди може нейтралізувати всі проблеми і їх вирішити. Та наше завдання знаходитись поруч, постійно підтримуючи. Маємо бути разом і в радості, і в тузі, вміти почути один одного. І для цього завжди потрібно знаходити час.

– Дехто каже, що дуже зайнятий, навіть не має часу відвідувати церкву, помолиться вдома, ніби це не має значення…

– Насамперед наголошу, що храм – це особливе місце, оазис, який нам може давати неповторну атмосферу. Волога є всюди, навіть у камені, але коли хочемо пити – йдемо до джерела. Так само і з Богом. Він є всюди, але церква нас навчає, що Всевишній є присутній у святих тайнах. А свята Літургія – це коли людина найтісніше єднається з Богом в серці, але звідки він там має взятися, нічого так просто не буває, тобто людина у своїх релігійних переконаннях потребує формації, виховання, становлення. І якраз через храм, через різні парафіяльні ініціативи передається віра у наступні покоління. Разом творимо спільноту.

А спільнота – це визначальне. Саме тому Бог створив людину. Також маємо знати, що своїм нехтуванням храму, ігноруванням недільного чи святкового Богослужіння ми не виконуємо третьої заповіді Божої «Пам’ятай день святий святкувати». Це означає, що у неділю чи велике свято ми не лише не повинні виконувати якусь тяжку роботу, але й обов’язково брати участь у Службі Божій.

– Ми часто чуємо, що коли тривога то до Бога, а по тривозі й по Бозі…

– Бог є живим, Він наш отець, який хоче, щоб ми Його постійно любили, а не лише тоді, коли виникає потреба. Ось це також є дух нашого часу в наших подружжях, наших сім’ях. Ми повинні один одного сприймати, любити такими, які є, а не з розрахунку. Так само щиро маємо приходити до Бога, приборкувати свій егоїзм, бути смиренними, тоді стане нам легше жити, зробимось щасливішими.

– Доводилось читати, що найбільший нині гріх – це байдужість…

– На це питання важко дати відповідь. Ми хочемо жити гідно. До того ж байдужість зумовлена викликами, які переживає суспільство. Чимало людей реальне життя замінює віртуальним, втративши бажання до живого спілкування, ставлячи на перше місце споживацький підхід, вважаючи це щасливим способом життя, проявляючи черствість до знайомих чи навіть колег. Та це не робить нас удачливішими, тому ми повинні постійно проходити стан нового навернення, щоб собі допомогти.

– У свій час Ісуса засуджували книжники, первосвященники, фарисеї і ми також ранимо Христа своїми гріхами…

– Кожна наша несправедливість – це новий цвях у тіло Всевишнього, це нова рана у Його тілі. Але Христос, перебуваючи на землі, силою нікого не покарав і не наказав Себе прийняти. Його земний шлях завершується розп’яттям. На хрестах поруч з Ісусом висять двоє: один взиває до неба, інший залишається нерозкаяним. Тобто феномен нашого християнського життя у свідомому виборі, щоб добровільно прийняти Бога. Він настільки пошановує гідність людини, що вона завжди залишається вільною, дозволяючи їй робити свій вибір.

– Ви очолюєте дві церкви, відправляєте Літургії, берете участь у похоронах, хрестите дітей… Як ви даєте собі раду?

– Вдячний за це Богу, а також дружині й дітям, які мене в усьому підтримують, допомагають. Зізнаюсь, що ніколи не шукав цих обов’язків, якось вони самі мене знаходять через Архиєрея, через церковну владу. А церковна інституція подібна до військової, ти повинен належно виконувати свої обов’язки. Тож намагаюсь ретельно служити і реалізовувати свою священичу місію. І цим я щасливий.

– На парафіях адміністраторами, сотрудниками є багато молодих священників. Вони до вас звертаються за підтримкою, порадою?

– Із душпастерями у нас налагоджена добра комунікація. Постійно зустрічаємось і спілкуємось, обговорюємо виниклі проблеми, ділимося інформацією. Як декан часто буваю на парафіях, оглядаю церкви, розмовляю із парафіянами, щоб почути і їх думки. Коли бачу недолік, підказую священнику як його вирішити. Такий зв’язок обопільно корисний, налагоджуються тісніші контакти і взаємодовіра.

– Війна впливає на церковне життя?

– Звісно, велика коректива й в парафіяльних служіннях. Постійно стали молитися за Збройні сили України, щоб здобули перемогу над ворогом, а хлопці живі і неушкоджені повернулися до своїх сімей. Багато уваги приділяємо родинам полеглих воїнів. Доброю традицією стало в громаді проведення хресної ходи, яка проходить через Пустомити, молимось біля банерів з Героями, і завершується на кладовищі, де вічним сном спочивають наші захисники.

– Ви 12 років тому були ініціатором побудови у Пустомитах УГКЦ Святих безсрібників Косми і Дем’яна. Чи сьогодні ви б взялися за таку духовну споруду?

– Коли б це було потрібно, обов’язково розпочав би таку роботу. Сьогодні храм став окрасою у громаді, має особливу атмосферу і об’єднав багато парафіян. І з кожним роком ця церковна сім’я збільшується. Зараз працюємо над виготовленням іконостасу.

– Отче, яке маєте найголовніше правило у житті?

– Ніколи не розчаровуватися. Кожну нашу справу доводити до кінця. Покладатися на Бога. Завжди у думках собі кажу, що це не я роблю, а Бог, оскільки людина є лише інструментом у руках Всевишнього.

– Незабаром у вас празник – Успення Пресвятої Богородиці, гарно і духовно вам його провести.

– Дуже тішуся, що парафія має небесну покровительку – Пресвяту Богородицю, яка нам сприяє і допомагає. Сподіваюсь, що на літургію прийде велика кількість людей, і спільно будемо молитись, у першу чергу за наших воїнів і їх сім’ї. Бажаю усім Божого благословення, спокою, надії у завтрашній день. Вірю, що Бог нас поблагословить і за заступництвом Пресвятої Богородиці прийдемо до переможного завершення війни.

Автор: Роман Скочиляс
Джерело: «Голос народу»

Джерело