Майже 100 років української присутності у Франції — від місії, започаткованої митрополитом Андреєм Шептицьким, до сучасної єпархії — досліджує міжфакультетська команда Українського католицького університету. Історики працюють не лише з церковними документами, а й з особистими історіями, фотографіями, пресою та архівами французьких установ. За рік вони опрацювали майже 10 тисяч світлин та інших матеріалів, простежуючи, як українська Церква допомагала спільноті зберігати ідентичність, переживати асиміляцію і шукати своє місце у французькому суспільстві.

Результатом проєкту стане видання — перша документальна й водночас популярно написана синтеза історії присутності УГКЦ у Франції, розрахована не лише на фахівців, а й на ширше коло читачів.

Від архівів до живої історії: чому дослідники відмовилися від класичної хронології

Керівник проєкту проф. Вадим Ададуров представив структуру майбутнього дослідження. За його словами, автори свідомо відмовилися від класичної хронологічної схеми й вирішили простежити передусім ідеї, які визначали розвиток української Церкви у Франції в різні періоди.

«Ми вибрали собі таку структуру, яка не подібна до класичних історій. По-перше, ми хочемо говорити про ідеї, які надихали цю майже столітню історію», — пояснив дослідник.

Серед тем — душпастирське служіння українських греко-католиків у Франції, міжкультурний діалог, згуртування української діаспори та зв’язок поколінь. Окремо дослідники аналізують, як у французькому середовищі формувалися і змінювалися традиції українського католицизму східного обряду.

«Церква — добрий об’єкт для дослідження, бо має архіви. Це — жива історія, фактично. Церква тут нотує кожну дрібницю», — зазначив проф. Ададуров.

Під час археографічної роботи дослідники знаходили нові матеріали буквально до останнього дня. За словами історика, частину документів знайшли в коробках катедрального собору Святого Володимира Великого. Деякі з них були пошкоджені мишами. За рік команда опрацювала майже 10 тисяч світлин, старі номери газет та інші документи.

Окремий розділ дослідження присвячений оновленню єпархії за єпископського служіння Бориса Ґудзяка та Гліба Лончини. Аналіз документів, за словами проф. Ададурова, показує зміну самого підходу до душпастирства.

Якщо для очільників української церковної місії попередніх поколінь одним із головних завдань було збереження української ідентичності в чужому середовищі, то в сучасний період Церква постала перед іншою проблемою — як залишатися живою спільнотою в умовах асиміляції та секуляризації.

Вадим Ададуров звернув увагу на те, що в документах періоду служіння владики Бориса Ґудзяка простежується прагнення відкрити церковну спільноту також для тих, хто вже не ідентифікує себе українцем, але належить до східної християнської традиції.

«Ідентичністю має бути не національність, не мова, а обряд», — пояснив дослідник.

Цю зміну він ілюструє словами владики Гліба Лончини, який в інтерв’ю для дослідження сказав: «Може, колись вона стане французькою Церквою візантійського обряду. Я цього не боюся, бо краще залишитися при Бозі, залишитися при Церкві, ніж залишитися українцем, втративши віру».

На думку проф. Ададурова, ця теза показує глибоку зміну пріоритетів української церковної спільноти у Франції: від передусім збереження національної ідентичності до пошуку способу зберегти віру та церковне життя наступних поколінь.

Спадкоємність і сила горизонтальної співпраці

Владика Гліб Лончина, єпископ-емерит, який упродовж 7 років був апостольським адміністратором Паризької єпархії, наголосив, що одним з основних завдань для нього було зберегти основу, закладену його попередником владикою Борисом Ґудзяком. Одним із таких рішень стала горизонтальна співпраця між єпархіями.

«У будь-якій єпархії є парафії, які співпрацюють, тому важливо, щоб і єпархії між собою спілкувалися. Коли я був у Лондоні, ми розпочали це практику з Паризькою єпархією».

Священники з Парижа приїздили до Лондона, а владика Гліб — до Франції на собори й інші події. Такі зустрічі, за його словами, дали змогу краще пізнати реальність обох єпархій і стали важливою основою їхньої єдності.

«Думаю, що ми навіть не були свідомі того, який це важливий чинник, щоби була така співпраця», — зазначає владика.

Ця мережа контактів згодом виявилася важливою і під час зміни єпископа. Коли владику Бориса Ґудзяка перевели до Філадельфії, саме попередній досвід співпраці допоміг владиці Глібові перебрати служіння в Парижі.

Окремим напрямом була розбудова церковної структури. За словами владики Гліба, його попередник сформував курію єпархії, запровадивши посади протосинкела, канцлера й інших працівників. Водночас значну увагу приділяв священникам і семінаристам, яких запрошували з України.

«Спершу вони зустрічалися в Україні, спілкувалися, мали кілька днів, щоб запізнатися і пізнати реальність життя Церкви в діаспорі. А потім їх запрошували до Парижа, де вони вивчали французьку мову — і так помалу відновилося священство, духовенство в цій єпархії».

Саме горизонтальну співпрацю між єпархіями, розбудову церковної структури й відновлення духовенства владика Гліб називає трьома напрямами, які він намагався продовжити після свого попередника.

«Священники на колесах» і три покоління духовенства у Франції

Володимир Мороз, історик, релігієзнавець, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ окремо вивчав біографії духовенства та виокремив три покоління священників, які служили українській спільноті у Франції. Перше покоління становили 28 отців — переважно переміщені душпастирі й випускники західних навчальних закладів, які виїхали з України ще до приходу радянської влади. Друге було значно меншим — сім священників, шестеро з яких мали українське походження, а один був іспанцем. Третє покоління налічує вже до 30 священників.

Окремий виклик для духовенства полягав у тому, що українські громади були розпорошені по всій Франції. Священники обслуговували не лише парафію, де жили, а й т. зв. дочірні осередки — невеликі громади в інших містах і селах, де не було постійного священника.

«Деякі з них об’їжджали по 5, 10, а подекуди й 14 таких осередків. Це були священники на колесах, — наголошує Володимир Мороз. — Вони їздили навіть до тих осередків, де було три сім’ї.… Люди наші були розкидані».

«Це справді були священники на роверах, — додає Вадим Ададуров. — Пригадую записку одного з отців до Якова Перріодона із проханням придбати йому велосипед: „Розгляньте уклінне прохання купити мені ровер за 10 тисяч франків. Знайшов дешевий, бо не маю сили в ногах їздити по всіх парафіях“».

Вільні від ідеологічних поділів і відкриті до світу: чим нове покоління українського духовенства відрізняється від попередників

Митрополит Борис Ґудзяк, перший єпарх Паризької єпархії (2012–2019), закликав дослідників не уникати складних питань про історію української Церкви у Франції. Зокрема, його цікавить, чому французька діаспора виявилася менш активною, ніж українські спільноти у США чи Канаді.

«Думаю, що дуже багато ініціативних людей просто сказали: нам тут дуже низька стеля, французьке суспільство нам не дає реалізуватися — і ми виїжджаємо», — припустив митрополит.

Ще одним чинником він назвав внутрішні поділи української еміграції, зокрема суперництво між бандерівською та мельниківською течіями. На його думку, така поляризація могла стимулювати окремі ініціативи, але загалом була руйнівною для спільноти.

«Для Церкви, для будь-якої спільноти недружність є малопродуктивною», — наголосив владика Борис.

Водночас сучасну Паризьку єпархію митрополит описує як більш об’єднану. Він відзначив братерські стосунки між священниками, регулярні зустрічі й відсутність великих поділів, зокрема щодо календаря чи мови.

За словами владики Бориса, молодше покоління священників інтегрується у французьке суспільство, знає мову, здобуває місцеву освіту і водночас зберігає свою тотожність.

«У єпархіальному домі, де колись жило 5–6 сімей, тепер зростає приблизно 18 дітей. Вони ростуть уже в цілком іншому контексті, а їхні батьки — молоді священники, знають мову, мають французькі дипломи. Вони інтегруються, але зберігають свою тотожність».

На переконання владики Бориса, Церква має бути віддзеркаленням Царства Божого: «Людям має бути там добре. І коли їм добре, — вони до неї тягнуться. А коли є сварки, як було в минулому, — вони втікають. Дай, Боже, Паризькій єпархії пізнавати свою історію, а нашим історикам докінчити цей проєкт. І дай, Боже, щоб ці братні стосунки, зокрема серед клиру, і любов серед вірних зростали».

Наприкінці зустрічі о. Юрій Лещинський, канцлер Паризької єпархії святого Володимира Великого, подякував історикам за виконану роботу від імені єпископа владики Ігоря Ранці та духовенства єпархії і наголосив на відкритості до подальшої співпраці та підтримки майбутніх досліджень.

«Ми — третє покоління, яке продовжує велику історію своїх попередників. Ми хочемо вчитися на їхніх помилках, але водночас надихатися прикладом того, що вони робили на своїх велосипедах», — сказав о. Юрій.

Презентація дослідницького проєкту відбулася в межах програми «Дні УКУ: в чому наша єднальна сила?».

Підготувала Діана Мотрук

Департамент інформації УГКЦ

Джерело