«Я не називаю себе українцем і розумію, що ним не є. Але Україна стала для мене другою батьківщиною. Коли я бачу українських матерів у наших храмах і знаю, що їхні сини на фронті, — сприймаю їхній біль як біль власного народу», — каже о. Жером Тома, священник Паризької єпархії святого Володимира Великого.

Він француз за походженням, який обрав священниче служіння в Українській Греко-Католицькій Церкві й разом з українцями, що опинилися далеко від дому, переживає біль війни. Про втрату й пошуки Бога, шлях від монастиря до священства, вивчення української мови та зв’язок із народом, який відчуває своїм, о. Жером розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.

Пошук Бога: від юнацького бунту до філософії К’єркегора

— Отче, розкажіть, яким було Ваше релігійне життя в дитинстві? Як Ви прийшли до віри?

— Моя мама була практикуючою християнкою, а тато — ні. Коли мені було 8 років, тато пережив глибоке навернення і почав часто ходити до церкви — не лише щонеділі, а й у будні. Він також почав активно долучатися до церковного життя. Крок за кроком обоє моїх батьків стали дуже віруючими й практикуючими християнами.

Але коли мені було 13 років і я навчався в коледжі [у французькій системі освіти це середня школа — ред.], я втратив віру. Робив багато дурниць.

Моїми друзями були одні з найгірших учнів у школі. Не буду, звісно, розповідати, що саме я робив, але тоді жив так, ніби Бога не існувало.

У випускному класі в нас було 8 годин філософії на тиждень. Я почав замислюватися над тим, що мені подобається, а що — ні. Філософія виявилася чи не єдиним предметом у школі, який мене справді захоплював. І тоді я почав думати: можливо, варто спробувати зрозуміти світогляд своїх батьків. Чому вони так думають? Чому вірять? Чи має їхня віра сенс?

Згодом я вступив до Сорбоннського університету в Парижі, де продовжив вивчати філософію. Саме через читання праць Сьорена К’єркегора я пережив глибоке навернення.

— Чому Ви втратили віру? Що на це вплинуло?

— Тоді у Франції було дуже важко відкрито говорити про те, що ти християнин. Навіть носити хрестик було непросто. Якщо ти був віруючим, то часто виявлявся чи не єдиним таким у школі. Навіть у католицькій школі, де я навчався, про віру майже не говорили. Всі соромилися сказати, що вони віруючі, бо називати себе християнином вважалося ганьбою.

Такою тоді була ситуація у Франції. Зараз усе інакше.

— Тобто у Вашому католицькому середовищі не було звички молитися чи говорити про Бога? Це була радше культурна належність до Церкви, без особистого зв’язку з вірою?

— Останні 3 роки я вже не вчився у католицькій школі. На той час я був противником католицької віри.  Релігія і побожність здавалися мені чи не найбільшими ворогами. Я був дуже далеко від Бога.

— Коли Ви вперше відчули покликання? Як це сталося?

— Коли я знову повірив у Бога, то усвідомив: якщо ти кажеш, що віриш, то маєш практикувати свою віру. Я вирішив, що потрібно щонеділі ходити до церкви. З 19 років я почав регулярно брати участь у богослужіннях.

А приблизно за рік, коли навчався філософії в університеті Ліона, одна дівчина запросила мене на Святу Месу. Саме під час неї я відчув покликання.

Усі читання, зокрема апостольське та євангельське, були ніби звернені особисто до мене. Я відчував, як Бог промовляє: «Я кличу тебе. Я кличу тебе. Я кличу тебе». І всередині мене знову і знову звучало: «Ти покликаний».

Я ще не розумів, що це означає, адже ніколи не думав про те, щоби стати священником. Але відчуття покликання було дуже сильним. Здавалося, що через апостольське читання та Євангеліє Бог звертається безпосередньо до мене.

Залишити монастир — майже як пережити розлучення

— Три роки Ви провели в бенедиктинському монастирі. Як Ви прийшли до цього рішення і коли зрозуміли, що монаше життя — не Ваш шлях?

— Коли я відчув покликання, то думав, що не хочу бути парафіяльним священником, бо мав перед очима погані приклади. Старше покоління священників у Франції було дуже ліберальним. Не хочу сказати, що в них усе було погано, але вони мене не надихали.

Я також бачив молодого священника, який справді був добрим, але йому було дуже важко через оточення — інших, ліберально налаштованих священників. І я думав, що не хочу стати таким ліберальним священником або страждати, як він.

Тоді я відвідав монастир, у якому згодом жив. На той час я щойно прийшов до віри й мав певні ілюзії щодо монашого життя. У моїй уяві монах мав носити чорний габіт і постійно молитися. У монастирі були традиціоналісти, які молилися латиною із григоріанським співом. Усе це створювало в моїй уяві картину ідеального життя: ти сам із Богом, живеш із Ним і пізнаєш Його.

Але щойно я почав жити в монастирі, мені стало важко. Уже першої ночі я не міг заснути. Мені зовсім не подобалася фізична праця. Там майже не було часу на відпочинок — лише 15 хвилин на день.

Попри труднощі, я хотів залишатися, бо все ще тримався своїх уявлень про монаше життя. Але все частіше сумував і почав відчувати, що це не моє. Коли мій духовний наставник побачив, як мені важко, він сказав, що, можливо, монаше життя справді не для мене.

Залишити монастир було для мене майже як пережити розлучення. Я думав, що віддав своє життя Богові, а Він ніби відмовився від мене.

Я не розумів, чому так сталося. Мені здавалося, що монаше життя — це саме те, до чого я покликаний, але все пішло не так, як я очікував.

Після цього я вже не думав ані про священство, ані про монашество. Я відмовився від думки про покликання.

— Що було далі, після того, як Ви залишили монастир? Ви почали викладати?

— Спочатку я продовжив навчання й закінчив магістратуру з філософії. Потім почав писати докторську дисертацію, але, на жаль, так і не закінчив. Згодом викладав філософію у школі. Пізніше працював у Данії, де викладав французьку мову. Також заміняв інших учителів і проводив різні уроки замість них.

— Ви самі пройшли шлях пошуку свого місця в Церкві, свого покликання. Уявімо молоду людину, яка переживає щось подібне. Думаю, таких сьогодні чимало: вони вірять у Бога, але не знають, до якого способу життя чи служіння Він їх кличе. Що б Ви їм порадили?

— Я пригадую слова Папи Венедикта XVI, який сказав, що не потрібно боятися Христа: «Він нічого в нас не забирає, а дає усе. І коли ми віддаємо себе Йому, то отримуємо сторицею». Тобто, Бог не кличе нас для того, щоб ми страждали чи щоб нам було важко — Він кличе нас до радості.

Люди іноді кажуть мені: «Дякуємо, що Ви пожертвували своє життя, щоби служити». Але для мене це передусім не жертва.  Мені подобається бути священником.

Я хотів ним стати, щоби бути радісним, а не для того, щоб жертвувати собою.

— Папа Франциск також цитував відомий вислів: «Сумний святий — сумнівний святий».

— Так і є. Якщо покликання твоє, то ти відчуваєш себе щасливим у ньому.

Зліва направо: о. Богдан Бурко, владика Ігор Ранця, єпископ Паризької єпархії святого Володимира Великого УГКЦ та о. Жером Тома після священничих свячень. Серпень 2026 р,

Від маронітських піснеспівів до української катедри

— Чи пам’ятаєте момент, коли вперше відкрили для себе східну християнську традицію? Що Вас у ній зацікавило?

— Моя мама — маронітка, вона родом із Лівану. Там живуть греко-католики, православні, вірмени й мароніти. Маронітська Церква — це одна зі Східних Католицьких Церков, як і УГКЦ.

У дитинстві я бував із мамою на маронітських богослужіннях. Памʼятаю їхній спів під час похорону мого дядька. То були дуже глибокі піснеспіви в сирійській традиції, які мене вражали.

Я був здивований, адже римо-католицькі парафії у Франції, які я знав, мали, як на мене, дуже скромний і невиразний спів — і тексти, і мелодії. А коли я почув маронітські піснеспіви, то відчув, що в них є щось глибоке, щось особливе. Мені тоді було приблизно 16 років.

Пізніше, коли я залишив монастир, почав більше цікавитися своїм ліванським корінням, а особливо — східною християнською традицією. У Ліоні я знайшов парафію, де богослужіння звершували у візантійському обряді французькою мовою, і почав її відвідувати.

Коли жив у Парижі, знову шукав східну парафію — цього разу саме візантійської традиції, а не маронітської. Візантійський обряд мені більше до вподоби.

До речі, моя прабабуся з Лівану також була греко-католичкою.

Згодом я знайшов українську парафію в Ліоні, де богослужіння відбувалися не лише щонеділі, а й у будні. Я подумав, що можу ходити до церкви й брати участь у богослужіннях візантійського обряду щодня.

Крок за кроком долучався до співу на цій парафії: спочатку французькою, потім українською.

Одного разу священник, отець Андрій Морквас, запитав мене, чому я так часто приходжу до церкви й чого шукаю. Парафія була невеликою: часом у неділю збиралося лише до 30 людей. Здавалося, була дуже скромною, але я знову й знову хотів туди повертатися. Там я відчував мир, відчував себе вдома, хоча й не розумів чому.

Тоді на запитання отця відповів, що хотів би стати монахом або священником і поділився своєю історією. Він запропонував мені спробувати ще раз і запитав: «Але де — з римо-католиками чи з нами?». Я сказав: «З вами». Звичайно, римо-католики — наші брати, але я постійно хотів приходити саме до цієї парафії.

— А як Ви вперше потрапили до парафії катедрального собору Святого Володимира Великого в Парижі, де зараз служите?

— Коли я таки зважився відповісти на священниче покликання, владика Гліб Лончина [тодішній апостольський адміністратор Паризької єпархії святого Володимира Великого УГКЦ — ред.] хотів, щоб я навчався в семінарії у Львові. Але почалася повномасштабна війна, тож плани змінилися. Владика вирішив, що я навчатимусь у семінарії в Парижі. Так я почав служити як семінарист спочатку на парафії у Венсені, а потім у катедрі.

З апостольським адміністратором Паризької єпархії (2019-2025) владикою Глібом Лончиною

«Твій народ буде моїм народом»: покликання бути поруч

— Ви також почали вивчати українську мову, щоби служити українській громаді. Це доволі непросто. Такий крок викликає глибоку повагу. З ким Ви практикували мову і з чого починали?

— Моя вчителька живе у Львові, працювала в Українському католицькому університеті. Минулого тижня я з нею зустрічався [о. Жером брав участь в конференції Екуменічного соціального тижня у Львові — ред.]. Вона навчала мене української онлайн.

Я вчив українську приблизно рік, а потім почав швидше прогресувати завдяки практиці в середовищі українців.

Особливо мені допомогла спільнота «Кампус» — це наша молодь при катедрі, з якою я щотижня проводив зустрічі. Це було неймовірно важко! Я тоді дуже мало говорив українською, але щотижня готував презентації та спілкувався з нею.

Попри важкість, мені подобалося працювати з молоддю, і завдяки цьому я поступово вдосконалював українську. Це дуже мені допомогло.

— Не було у Вас думки облишити вивчення української, коли щось не вдавалося?

— Тут мені допомогло знання інших мов. Оскільки я вже вивчив данську, німецьку, англійську, також розумію латинську, шведську й норвезьку, то опановувати українську було трохи легше. Але все одно це важко, особливо відмінки й наголоси.

Наприклад, раніше, коли я уділяв Таїнство Хрещення, то іноді неправильно або навмання ставив наголоси. Це справді складно для іноземців.

о. Жером уділяє Таїнство Хрещення

— Що для Вас означає служити людям, чия мова, історія та культурний досвід відрізняються від Ваших? Чи змінило це Ваше розуміння священничого служіння?

— Тут мені пригадується цитата з Книги Рут. Там сказано: «Не силуй мене покинути тебе й відійти від тебе. Бо куди підеш ти, туди піду і я; де житимеш ти, там житиму і я. Твій народ буде моїм народом, а твій Бог — моїм Богом» (Рут. 1, 16).

Інколи в мене виникали сумніви щодо того, чи справді хочу служити українцям. Тоді я себе запитував: «Ти впевнений, Жероме?». І щоразу відчував ту саму відповідь: «Це тут. Господь кличе».

Для мене це особливо важливо ще й тому, що для французів війна в Україні часто постає лише як статистика або кадри на телебаченні. Натомість для мене слова із Книги Рут — «твій народ буде моїм народом» — набули особистого значення.

Я не називаю себе українцем і розумію, що ним не є. Але Україна стала для мене другою батьківщиною.

Коли я бачу українських матерів у наших храмах, і знаю, що їхні сини воюють в Україні, то сприймаю їхній біль майже як біль свого народу. Розумієте? Це вже майже мій народ.

— Як Ваші друзі та батьки поставилися до того, що Ви хочете стати священником УГКЦ?

— Мої батьки бачили, що я вже давно шукав візантійські парафії. Куди б я не переїжджав: до Данії, Парижа чи деінде, я намагався знайти таку церкву. Але коли я почав ходити на богослужіння з українцями, батьки зауважили, наскільки я змінився.

Вони сказали мені: «Ти маєш такий щасливий вигляд! Ми бачимо, як ти радієш». Тому для них прийняти мій вибір служити в Українській Греко-Католицькій Церкві було цілком природно, адже вони хотіли, аби я був щасливим.

До речі, мої батьки дуже підтримують Україну. Мама постійно молиться за неї, у неї є українські друзі, з якими вона спілкується.

А щодо моїх друзів, то вони бачили, що я вже давно цікавлюся й відвідую богослужіння візантійського обряду, тому моє рішення так само здавалося їм цілком логічним. Щоправда, дехто розумів мене менше, ніж батьки, адже французи часто мало знають про Східні Католицькі Церкви й не завжди розуміють, що це таке.

— Розкажіть про своє служіння і парафію, де зараз служите. Що українці знаходять там, окрім богослужінь рідною мовою?

— У нас є спільнота для молоді віком від 13 до 18 років, а також «Кампус», який відвідують люди віком від 18 до 35 років. Діє спільнота «Матері в молитві», духівником якої я є. Також проводимо катехизацію для дітей і готуємо вірних до прийняття Таїнств Хрещення та Подружжя.

Окрім цього, у Паризькій єпархії я займаюся екуменічним напрямом і працюю із проєктами.

— Як змінилася українська громада у Франції після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну? Ви тоді були ще дияконом, так?

— Коли почалася повномасштабна війна, я ще не був семінаристом. Тоді проходив підготовчий етап у Паре-ле-Моніалі й перебував переважно у французькому середовищі.

Однак я дуже переживав за Україну. На жаль, у Франції є прихильники росії, які відкрито підтримують її наративи. Серед людей, з якими я тоді спілкувався, теж такі були. Це меншість, але вона є. І мені було дуже важко не лише через саму війну, а й через те, що деякі французи підтримували росію. Я не міг із цим змиритися.

— Як Ви реагували? Намагалися говорити з ними про це?

— Часто я просто уникав цієї теми, бо вона завдавала мені великого болю. Ці люди читають російські джерела, споживають пропаганду, і їм дуже важко довести протилежне.

— Які духовні потреби українців Ви бачите як священник, зважаючи на те, що, перебуваючи далеко від дому, вони переживають за Україну та своїх близьких?

— Передусім важливо їх слухати. Я намагаюся розмовляти, зокрема з матерями, чиї сини воюють на фронті. Кажу їм, що молюся за їхніх синів. І це справді так. Під час Літургії ми маємо особливу молитву за захисників, яку додали з початком повномасштабної війни. Коли щоразу промовляю її, особливо відчуваю, наскільки важливо духовно підтримувати тих, хто зараз боронить Україну. Тому нашим завданням як духовенства є слухати, бути поруч, підтримувати людей у їхніх болях та тривогах і дати можливість відчути, що вони не самі.

Після богослужіння у катедральному соборі святого Володимира Великого в Парижі

Україна очима француза

— Ви нещодавно повернулися з України. Це не перша Ваша поїздка?

— Четверта.

— Коли Ви вперше приїхали в Україну?

— П’ять років тому, у 2021 році, за сім місяців до повномасштабного вторгнення. Хтось у Парижі сказав мені, що Україна — бідна країна, де ніщо не функціює. Але я побачив, що це зовсім не так. Наприклад, Львів виявився сучасним містом, у якому все працює.

Щоправда, дорога потягом із Києва до Львова була непростою: дев’ять годин у вагоні, де температура сягала 40 градусів…

Та найбільше мене вразила українська гостинність. Я щоразу це досвідчував. У Франції з цим далеко не так.

— Це була просто подорож чи Ви їхали з певною метою?

— Першого разу я приїхав лише для того, щоби практикувати мову. Тоді я ще дуже мало говорив українською. Мешкав у Львові. А під час трьох наступних поїздок уже побував у Тернополі, Івано-Франківську, Моршині та Крилосі.

— Вас хтось супроводжував у цих поїздках?

— Під час першої я був майже сам, а в наступні рази мене приймали у своїх домівках. Наприклад, один семінарист із Тернополя двічі приймав мене в себе. Під час першої поїздки я прожив у нього два тижні, хоча він зовсім мене не знав. Для мене це і є приклад української гостинності. У Франції таке майже неможливо уявити: щоби прийняти у своєму домі на два тижні людину, з якою ти раніше не був знайомий.

— Чим Ви займалися під час перебування в Україні? Відвідували парафії, знайомилися з людьми?

— Коли я був семінаристом, то переважно служив у Тернополі, у катедрі. Пізніше, вже як диякон, служив у Львові разом із митрополитом. Одного разу навіть дияконував під час Богослужіння, яке очолював Блаженніший Святослав у Прилбичах. Для мене це було великою честю.

— Коли Ви повернулися в Україну вже в час війни, якою її побачили цього разу?

— На вулицях майже не видно чоловіків. Є старші, є молодь, а переважно — жінки. Мені від цього не по собі, адже розумієш, що так багато чоловіків зараз на фронті.

Я знаю, що я не українець, але водночас відчуваю, що Україна — це також мій народ. Коли Україна страждає, я теж страждаю.

Під час цієї поїздки я лише трохи розминувся з російською атакою безпілотників на Львів. Це було в суботу [10 жовтня — ред.], приблизно о 4-й чи 5-й ранку. На той момент я вже їхав автобусом до Кракова. Я щойно виїхав зі Львова, як у місті пролунали сирени повітряної тривоги, почалися вибухи та запрацювала протиповітряна оборона. Усвідомлення того, що я зовсім недавно був у цьому місті, змусило мене ще гостріше відчути реальність війни.

Благодать живої Церкви

— Під час доповіді у Львові Ви сказали, що українським католикам у Франції іноді доводиться пояснювати свою традицію. Що французи найчастіше не розуміють про УГКЦ? Які запитання або хибні уявлення Ви чуєте від них найчастіше?

— Передовсім вони майже нічого про нас не знають і не розуміють, що ми — Східна Католицька Церква. Для них наша традиція незвична, тому багато що здається чужим.

До того ж нас часто вважають православними. Таке трапляється навіть у семінаріях. Наприклад, коли я вперше прийшов до семінарії, один семінарист подумав, що я єретик і не є католиком.

Виступ о. Жерома з доповідю під час Екуменічного соціального тижня у Львові

Люди часто сприймають власну традицію як єдину можливу: якщо вони звикли до певного способу молитви чи церковного життя, то вважають, що всі мають робити так само. Це стосується і католиків, і православних.

Водночас є й позитивний досвід. Багато семінаристів і мирян розповідали мені, наскільки глибоким для них стало знайомство з духовністю та Літургією нашої Церкви. Для багатьох із них це було справжнім відкриттям, яке допомогло їм по-новому осмислити свою віру та розуміння Церкви.

— Ви також говорили про упередження щодо одружених священників серед частини французьких католиків. Чому, на Вашу думку, ця тема викликає нерозуміння? І що Ви самі відкрили для себе, спостерігаючи за служінням одружених священників в УГКЦ?

— Якось я почув від семінариста, з яким жив у семінарії, що одружені священники нібито гірше виконують своє служіння. Мовляв, одружені — менш якісні, ніж неодружені.

— Чому? Бо сім’я забирає час, який можна було би присвятити служінню?

— Так. Вони переконані, що не можна повністю віддати своє життя Богові й водночас мати дружину. Потрібно вибрати щось одне. Або кажуть, що священник, який має сім’ю, не матиме достатньо часу для служіння Богові та парафіянам.

Але ж ми бачимо прекрасні священничі сім’ї. Я спостерігаю за священниками нашої єпархії, бачу, як багато вони встигають, наскільки активно служать, і захоплююся ними!

Моє священниче рукопокладення відбулося разом із рукопокладенням Богдана Бурка, одруженого священника. Це — наочний приклад: ми різні, але це не означає, що хтось із нас гірше служитиме Богові та людям.

о. Жером із о. Богданом та його дружиною у день священничих свячень

— Чи є щось, чого Ви навчилися від своїх парафіян і співбратів у священстві?

— Коли я став священником, але ще не почав сповідати, отець Василь, один зі священників нашої єпархії, сказав мені: «Коли почнеш сповідати, побачиш, які то прекрасні люди». Він мав на увазі побожних, глибоко віруючих, які намагаються чинити добро. І тепер я сам це бачу.

Мене також дуже надихає молодь. Я бачу 16-, 17- й 18-річних юнаків і дівчат, які ходять до церкви, причащаються, сповідаються. Коли розмовляєш із ними, то розумієш, що для них це справді важливо. Це не просто дотримання обрядів, а жива віра, стосунки з Ісусом.

Я згадую себе в цьому віці: тоді я був дуже далеким від Церкви. А тут бачу молодих людей, які цінують стосунки з Богом. Це мене захоплює.

о. Жером уділяє перше священниче благословення владиці Ігорю Ранці

— Після Вашої недавньої поїздки в Україну та зустрічей з українцями, що Вам найбільше хочеться забрати зі собою у серці, у молитві, у щоденному служінні?

— Я зрозумів, наскільки важливо молитися за людей, які терплять в Україні та далеко від дому. Я ніколи раніше не молився так сильно, як тоді, коли побачив страждання парафіян. І коли кажу про страждання, то маю на увазі не просто слова. Я не можу уявити, що відчуває матір, чий син зараз на фронті.

Тому після богослужінь я намагаюся відразу підійти до них, поговорити. Я знаю імена їхніх синів, тож можу запитати: «Як там Віктор? Як Андрій?». Мене справді турбує те, що Україна і її люди переживають. Я співчуваю їм і страждаю разом із ними.

— Дякую Вам за відкритість і глибоке співпережиття з українцями, які через різні обставини опинилися далеко від дому. Не хочеться завершувати нашу розмову на такій болісній ноті, тому поділіться тим, що Вас найбільше надихає в Українській Греко-Католицькій Церкві, яку Ви свідомо обрали для свого служіння?

— Українська Греко-Католицька Церква має свій народ, семінаристів і величезну історію. Це — Церква мучеників, Церква з живою традицією. Я люблю всі Церкви, до яких належав і з якими був пов’язаний, але Українська Греко-Католицька Церква для мене особлива. Це — дуже жива Церква, і я щоразу це досвідчую.

Розмовляла Діана Мотрук
Департамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву о. Жерома Томи

Джерело