НАСПРАВДІ, до абсурдності та непослідовності російських виправдань агресії нам не звикати. Найкраще їх характеризує фраза (що одразу стала мемом) людини, яка називає себе президентом Білорусі: «А я зараз вам покажу, звідки готувався напад».

Нагадаємо, 24 лютого Путін у промові, присвяченій фактичному оголошенню війни в Україні заявив: «Нам просто не залишили жодної іншої можливості захистити Росію, наших людей, крім тієї, яку ми змушені будемо використовувати сьогодні. Обставини вимагають від нас рішучих та негайних дій».

Потім змінювалися цілі «спецоперації», методи її ведення, командувачі, події на фронті, риторика та дії того ж Путіна: від «до наших планів не входить окупація українських територій» (в тій же промові 24.02) до «люди Донбасу, Запоріжжя та Херсона сказали своє слово. Вони стають громадянами Росії назавжди!» (30.09).

Незмінним залишалось єдине: намагання Путіна видати з себе «білого та пухнастого Робін Гуда». Який весь час намагається захистити: простих українців – «від київського режиму», мешканців Донбасу – від «геноциду з боку неонацистів», кримчан – від бандерівців і нестачі води, європейців – від холоду, африканців – від голоду і увесь світ – від гегемонії золотого мільярда та англосаксів.

Зрештою, звуження дискурсу до «водної проблеми» можна сприймати і як спробу торгу: мовляв, «забирайте собі назад окуповану Херсонщину, але залиште нам контроль хоча б над Північнокримським каналом і Кримом». В умовах, коли Москві доводиться випрошувати переговори – непогана спроба. Але ні.

Однак, навіть якщо путінські «водні реверанси» – це лише спроба сподобатися своїм центральноазійським колегам, які зібралися на саміт в Астані, то маємо засвідчити, що спроба виявилася провальною.

Адже навіть у Центральній Азії божевільний Робін Гуд з Москви – зі своїми спробами когось рятувати і опікати – несподівано зазнав нищівної критики.

Таджики більше не терпітимуть неповаги до себе 

Почалося це, ще коли Казахстан заявив, що не визнає жодних «нових територій» РФ. Далі, на саміті ШОС у Самарканді Путіну по-східному протокольно вказали на його місце.

15 жовтня «дулю» Путіну скрутив, здавалося, найвідданіший його союзник – президент Таджикистану Рахмон. Він публічно перед камерами вимагав від Путіна не ставитися до країн Центральної Азії як до продовження СРСР.

НАСПРАВДІ, роздратування офіційного Душанбе зрозуміти можна. Останні роки таджики (а також киргизи та узбеки) є головною чорноробочою силою Росії. І ставлення до них росіян відповідне: як на пересічно-побутовому рівні, так і на державному.

Роздратування посилилося після того, як на війну з Україною стали гребти двірників, таксистів та кур’єрів, що приїхали шукати кращої долі до Росії.

Після того, як МЗС центральноазійських країн офіційно попередили своїх громадян про кримінальну відповідальність за найманство, у Москві вирішили піти шляхом обіцянки надання громадянства РФ. Звісно, це викликало обурення з боку вже вищих осіб цих держав.

Тим паче, що усі ганебні практики з радянської армії перекочували у нинішню російську. З дідовщиною, приниженням, зверхнім ставленням до представників так званих національних меншин.

Першою, гучною і кривавою ластівкою стала трагедія на полігоні в Бєлгородській області. Два мігранти (таджики) розстріляли понад 20 «добровольців», яких готували для бійні в Україні. Як повідомляють очевидці, конфлікт стався на релігійному ґрунті.

МО РФ заявило, що вбито лише 11, а поранено 15 військових. Цей інцидент кваліфікували як «теракт». Надвечір 16 жовтня нарешті з’явилося наперед очікуване повідомлення з серії «Буданов заслав в Росію двох бойових азіатів». Винними, звісно призначили українців і кримських татар.

Таким чином, відомство Шойгу з двох бід обрало, як йому здається, найменшу. Воно вчергове розписалося у неспроможності захистити власний режимний об’єкт від «терористів». Таким чином, крайніми, вочевидь, призначать пішаків: воєнкома, який призвав психологічно нестійких, командира підрозділу, який допустив позастатутні відносини та начальника полігону, який видав їм бойову зброю і не забезпечив безпеку.

Таким чином, Путіна з його поверненням у СРСР та відповідно –  калькою радянської армії з усіма її жахливими вадами – поки що вивели з під ударів Рахмона та лідерів інших пострадянських країн. Але чи надовго?

У Білорусі, за словами Лукашенка, вже готують справжнє велике «союзне угруповання». Там про «терористів-азіатів» не набрешеш. Тому, вірогідно, з’являться «терористи-партизани, яких закинули с території України, Польщі чи Литви». Тож далі буде. Пропаганда вже напоготові.

«Воєнкорам» дали зрозуміти, що вони витратний матеріал

А в самій пропагандистській кухні зараз розвивається досить цікава історія. Єдина у своєму «Z-патріотизмі», вона контролюється різними, як прийнято казати, «баштами Кремля». Час від часу між ними відбувається загострення стосунків. Воно накочується хвилями різної висоти на всі сфери, починаючи з бізнесових і завершуючи вже згаданим обслуговуючим інформаційно-пропагандистським.

14 жовтня в російському «воєнкорівському» Telegram-середовищі запалав черговий скандал. Відразу дев’ять російських воєнкорів та воєнкор-проєктів ризикують потрапити під кримінальну справу про дискредитацію ЗС РФ. Відповідна заява до Роскомнагляду з вимогою перевірити творчість вищезазначених авторів нібито підписана особисто начальником Генштабу Герасимовим. «Контент у їх каналах вже аналізують на наявність фейків та іншого забороненого та підсудного в Росії».

НАСПРАВДІ, нічого нового не відбувається. Будь-яка революція (в нашому випадку Z-патріотична) починає пожирати своїх дітей. Щоб не вдаватися до класичного прикладу Великої французької революції, загадаємо більш близькі до сучасної Росії сталінські часи. Тоді пустили на фарш «старих більшовиків» і героїв Громадянської війни – вони нічого іншого, крім як вбивати, гвалтувати і грабувати, не вміли. І не хотіли. Те саме фактично стосується і «воєнкорів»-пропагандистів. Нехай, всього лише в інформаційній сфері.

Ті, що сіють ненависть і озвіріння, були корисні на певному етапі. Для всіх «кремлівських башт». Після чого для якоїсь «башти» вони стають загрозою. І це зрозуміло: якщо регулярно однією рукою писати щось на кшталт «завдяки дорогому Рамзану Ахматовичу», а другою «військова риба гниє з голови», то рано чи пізно одну з цих рук обов’язково пустять у м’ясорубку. 

Тому неухильно наближається час написання листів, які відомі ще зі сталінських часів і починаються однаково: «Товаришу головнокомандувач! Відбулася жахлива помилка!». Але Герасимову з Шойгу з одного боку, а Кадирову з Пригожиним – з іншого, на всіх них відверто начхати. «Воєнкори»-пропагандисти такий же витратний матеріал, як і ті ж два десятки розстріляних на Бєлгородщині «визволителі», або понад 65 тисяч інших росіян, що вже загинули в Україні.

Взагалі те, що нині відбувається на «воєнкорівському фронті» вчергове підтверджує той факт, що роль «солов’їних співів» у пропаганді дуже переоцінена. Або вони самі себе переоцінили. Тепер їх ставлять на місце. Спочатку одна «башта». Потім інша. Потім вони можуть скооперуватися. Не здивуємось, якщо хтось з них незабаром почне співати про «свободу слова в Росії». В будь-якому разі те, що їх вбиває – робить нас сильнішими.

Що буде, коли Росію визнають терористичною державою

І наостанок про таджиків і терористів. Але не тих, які розстріляли російських «визволителів» на бєлгородському полігоні, а про справжніх – які сидять у Кремлі.

На тому ж саміті «Росія – Центральна Азія», де президент Таджикистану Рахмон заявив, що «Росії не треба ставитися до нас як до продовження СРСР», Путін цинічно пояснив свої зв’язки із визнаною у всьому світі терористичною організацією «Талібан», яка захопила владу у сусідньому з Таджикистаном Афганістані, тим, що «Москва підтримує необхідний рівень контактів із талібами для блокування західних спецслужб».

НАСПРАВДІ, Росія зробила вже все, аби отримати статус країни- терориста. Путін у своїй заяві, що стосувалася масованих ракетних обстрілів України, визнав, що наказав обстрілювати об’єкти енергетичної інфраструктури, які жодним чином не були військовими цілями. Більш того, за їх підсумками Путін заявив, що мета досягнута. Що це, якщо не тероризм? 

До речі, офіційне міжнародне визначення «тероризму» з’явилося 2004 року – після терактів у США 11 вересня 2001 року. У резолюції Ради безпеки ООН сказано: «Тероризм — це злочинні акти, у тому числі проти цивільнфих осіб, які здійснюються з наміром захопити заручників або заподіяти смерть та/або шкоду здоров’ю, щоб викликати стан жаху у широкого загалу або змусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматися від неї».

Резолюція також наголошує, що тероризм ніколи і за жодних обставин не може бути виправданий політичними, філософськими, ідеологічними, релігійними чи іншими міркуваннями.

Терористами називають «Талібан» та «Аль-Каїду», ліворадикальну «Фракцію Червоної Армії» (RAF), Ірландську республіканську армію (IRA), Робочу партію Курдистану, численні ультраправі угруповання.

Зараз на тлі того, що Росія робить в Україні, багато хто задається питанням: «А чи може держава бути – терористом?».

Дослідники тероризму схиляються до думки, що може. Вони наполягають, що держави (зокрема і демократії), які застосовують терористичні тактики, є серйозною загрозою міжнародній безпеці.

Як назвати державу якщо її глава особисто наказав підірвати пасажирський літак? Чи якщо влада країни ухвалює рішення потопити судно з активістами Greenpeace, які протестують проти ядерних випробувань? Або планує влаштувати серію терактів у сусідній чи власній державі, щоб посилити свій вплив?

Якщо Росію визнають державою-терористом, то всі її вимоги та інтереси вважатимуться свідомо незаконними. Сенс той самий, що і в оголошенні терористичною будь-якої іншої організації. Наприклад, того ж «Талібану», якому Путін продає паливо за курагу. 

Чому ж США зволікають? Справа в тім, що критикуючи державу за авторитаризм, репресії та агресивну зовнішню політику, все ж таки можна мати з нею справу: вести переговори, шукати компроміси. Оголосити державу терористом — означає виключити будь-який компроміс з нею. Власне, саме цього домагається від міжнародної спільноти Україна. 

І тому інші країни (зокрема, ті ж США) поки що утримуються від такого визначення, оскільки вважають, що відмова від розмови з ядерною державою — дуже ризикований крок для всього світу.

При цьому американські конгресмени, зокрема спікер палати представників Ненсі Пелосі, вважає, що Росію вже давно настав час визнати державою — спонсором тероризму. У серпні до Конгресу навіть внесли законопроєкт, який вимагає від Держдепартаменту перевірити Росію на відповідність критеріям надання цього статусу.

У тексті резолюції, прийнятої Сенатом США 27 липня цього року, перераховуються факти, яких, на думку американських законодавців, достатньо, щоб юридично визнати Росію державою — спонсором тероризму:

• використання найманців,
• підтримка проросійських сепаратистів в Україні,
• підтримка режиму Башара Асада у Сирії,
• удари по цивільних об’єктах (включаючи лікарні та школи), вбивства мирних жителів під час чеченських воєн.

Сюди ж — отруєння Скрипалів у Великій Британії та Навального у Росії хімічною зброєю, загибель малазійського «Боїнга» в Україні. Все це сенатори називають саме «актами міжнародного тероризму, організованими Російською Федерацією». 

Російська влада давно говорить про «особливий шлях» або концепцію «багатополярного світу». Володимир Путін щоразу пропонує себе на роль лідера всесвітнього руху проти гегемонії «колективного Заходу». 

Для нього війна, гуманітарна катастрофа та всесвітній жах — це менше зло порівняно зі збереженням політичного статус-кво. Схожим чином іранський аятола Хомейні в 1979 виправдовував захоплення заручників в американському посольстві в Тегерані.

Путінська Росія, вимагаючи поваги до себе та врахування своїх інтересів, не може обґрунтувати цю вимогу нічим, окрім сили чи погрози силою. Тому політична репутація Росії як країни-терориста вже давно набула всіх відповідних ознак.

ПАРЄ визнала російський режим терористичним. Для українців цей факт давно був очевидним, проте тепер він офіційно зафіксований і впливовою міжнародною організацією. 

І це дуже важливий крок, який наближає Росію до визнання країною-терористом вже не тільки на політичному, а й на міжнародному юридичному рівні.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело