Херсон дев’ять місяців був під російською окупацією. 11 листопада місто звільнили українські військові. Після відходу росіян у місті немає ні світла, ні тепла, ані питної води, проте є найголовніше — свобода.

З вдячністю Богові за звільнення Херсону днем пізніше, 12 листопада, на гробі Святого Йосафата у Ватикані молився Глава УГКЦ з єпископами, монашеством і вірними. «Ми сьогодні тут хочемо подякувати за звільнений Херсон і за те, що наші отці не покинули того міста. Дякуємо отцям василіанам з монастиря Святого Володимира і всім іншим нашим священникам у Бериславі, у Зміївці та в інших парафіях», — говорив Блаженніший Святослав.

Сьогодні у звільненому Херсоні ще немає стабільного зв’язку. Чи не єдине місце, де можна зловити сигнал українських операторів, — площа Свободи в центрі міста. Саме сюди час від часу приходить той самий згаданий Главою Церкви отець василіянин з монастиря Святого Володимира — о. Ігнатій Москалюк, щоб звідти спробувати додзвонитися до рідних, друзів, знайомих і сповістити добрі новини. Одного дня священник перетелефонував і Департаменту інформації УГКЦ.

Мешканці збираються біля точки доступу до Інтернету на площі Свободи у звільненому Херсоні, фото: AP / Bernat Armangue

Херсон сьогодні: нема найнеобхіднішого, та є свобода

«Сьогодні ситуація в Херсоні є піднесена. Люди піднесені на дусі, піднесені тим, що почувають себе свобідними людьми», — розповідає о. Ігнатій Москалюк, який приїхав на душпастирство до Херсону з Галичини лише два роки тому і дев’ять останніх місяців провів в окупації.

У місті вже другий тиждень немає електроенергії і тепла, немає водопостачання, немає свіжого хліба, немає найнеобхідніших речей. «Але це ніщо в порівнянні зі свободою, — не втомлюється наголошувати священник. — Люди радіють через те, що є свобідні, і не нарікають через те, що їм бракує найнеобхідніших речей».

«Я як священник розділяю цю радість разом з людьми, — каже о. Ігнатій, зізнаючись, що спершу було важко навіть повірити в те, що Херсон звільнено. — Коли я вперше побачив військових української армії, я спочатку не повірив, я думав, що це якась провокація зі сторони російської федерації, що багато є переодягнених, і тому ставився до них спочатку з великою обережністю. Але пізніше, коли наважився підійти до наших військових хлопців і привітався з ними „Слава Ісусу Христу“, а у відповідь почув знайоме мені українською мовою з галицьким акцентом „Слава навіки Богу“, я зрозумів, що це свої хлопці, і немає чого боятися».

Українські мирні жителі та військові радіють звільненню Херсона, фото: Lynsey Addario для The New York Times

«Я залишаюся тут, припильную монастир»: перші дні душпастирства в окупації

Душпастирство в окупації було нелегким, розповідає о. Ігнатій. «Коли настав момент приймати рішення залишатися в Херсоні чи виїжджати, я настоятелю отцю Віталію і ще одному священнику і братові кажу: „Негайно збирайтеся і виїжджайте, а я залишаюся тут, припильную монастир, припильную парафію. Надіюся, що це буде недовго“. Залишитися зі мною вирішив ще брат Піо. Ми залишилися разом. Це була для мене велика підтримка, і я дуже вдячний братові за те, що він погодився залишитися в цей нелегкий час, щоб ми як брати василіяни разом розділили долю».

Місто росіяни окупували незадовго після 24 лютого, втім отці василіяни продовжили, як звичайно, душпастирську працю. У великій мірі, як самі розповідають, вона не відрізнялася від служіння в мирний час.

«Щодня ми з братом вставали, молилися приписані нашим уставом молитви, була Утреня, — розповідає о. Ігнатій. — Ми домовилися, що будемо молитися Утреню безпосередньо перед Літургією, щоб люди, які приходять, могли також брати участь у церковному правилі. Це їм допоможе підготуватися до Святої Літургії».

Для цього отець Михайло Лучків з церкви Святого Андрія у Львові навіть передав через волонтерів на парафію до Херсону десять молитвословів.

 

«Люди, які в будний день чи неділю приходили вранці на Святу Літургію, брали молитвослови і разом з нами молилися Утреню, церковне правило. Це давало нам таку велику надію на те, що віра у людей — жива, і що вона розвивається через спільну молитву», — ділиться священник.

Щодня до храму на Святу Літургію приходили від 8 до 15 людей, які старалися жити євхаристійним життям, сповідатися щонайменше раз на місяць і щодня приступати до Святого Причастя. Серед прихожан монастирського храму були не лише греко-католики.

«Так як у місті багато церков Української Православної Церкви, які служать українською мовою, були закриті, то ті люди, що ходили до ПЦУ, почали приходити до нас, — розповідає о. Ігнатій. — Багато людей, які були проукраїнськи налаштовані, не зважаючи на віру, приходили до храму, брали участь у Святих Тайнах».

Отець Ігнатій каже, що через окупацію, поки ще була така можливість, з 300-тисячного Херсону на підконтрольну територію України виїхало близько 70 відсотків мешканців. Виїхало з міста і 70 відсотків парафіян монастиря Святого Володимира. А згодом евакуювалася і частина тих, хто спочатку не поїхав.

«Наших сталих парафіян залишилося 20–25 осіб, не більше. Я думаю, Боже мій, що буде дальше? Чи є сенс мені далі тут залишатися? Але у своєму серці я відчув — залишися, — ділиться священник. — І дійсно, почали приходити нові люди. На місце наших парафіях, які були сталі і виїхали на захід України чи закордон, почали з’являтися нові люди. У неділю на Святу Літургію приходило 65–70 людей, інколи навіть і 100, що мене як священника дуже тішило».

Допомагали людям, чим могли: готували обіди

Отець Ігнатій з братом Піо допомагали людям всім, чим могли. Найважчими місяцями в Херсоні, кажуть, були квітень і травень, коли ще не було городини, люди не могли отримати пенсії, не було ніякої фінансової допомоги. «Не було за що купити буханку хліба, не кажучи вже про інші продукти, — розповідає ієромонах. — Тоді прийшла до нас така думка, що можна було б попросити людей із західної України допомогти нам послужити місцевим мешканцям. Люди скидали мені на банківську картку пожертви, ми знімали готівку, їхали на ринок, закупляли мішками продукти, тут на місці фасували і щонеділі роздавали людям».

Згодом отці василіяни почали готувати гарячі обіди.

«Брат Піо у нас професійний кухар, — розповідає про свого співбрата о. Ігнатій. — Він часто їздив з молоддю на літні табори, де треба було кормити багато людей, так що готувати для нього не було проблемою. Тож ми почали щонеділі готувати перше, друге, компот, чай і роздавати це все людям».

Згодом на подвір’ї храму почали організовувати українські зустрічі, на які приходили не тільки потребуючі, але й усі парафіяни. «У квітні-травні, — каже о. Ігнатій, — ми співали українських пісень, разом танцювали гаївки, підтримували український дух, українську культуру біля нашого храму. Люди все більше й більше почали горнутися до нашої Церкви».

«Через 20 блокпостів»: відвідини інших парафій

Душпастирство греко-католицьких священників у Херсоні не обмежувалося одним містом. Були ще парафії, які були без душпастирської опіки, а у Зміївці з парафіянами залишився після інсульту хворий отець Василь Барчук.

«Як священник, я дуже переживав за отця Василя, тому що добре розумів, що йому також потрібна підтримка священника, він так само потребує користати з Святої Тайни Сповіді, — каже о. Ігнатій. — Тому одного разу я наважився залишити Херсон, сісти в автомобіль і приїхати до Берислава, а з Берислава — до Зміївки. В одну сторону мені прийшлося проїхати близько 20 російських блокпостів. На кожному треба було пояснювати, куди ти їдеш, для чого ти їдеш. Я як священник був в монашому габіті, у рясі. І так блокпост за блокпостом вдалося приїхати до Берислава. Відслужив там людям Святу Літургію, висповідав їх. Люди плакали, тішилися, бо чотири місяці в них не було священника».

Далі — Зміївка. Там отець Ігнатій сподівався зустріти отця Василя Барчука.

«Для нього мій приїзд був великою радістю, — пригадує василіянин, — але й великою несподіванкою. Бо тоді ще не було ніякого зв’язку, не можна було повідомити, що я приїду. Я просто приїхав. Отець не вірив своїм очам, що я приїхав до нього, і він зможе скористати зі Святої Сповіді. Ми цілий вечір провели з отцем Василем у розмовах, а наступний день — у спільній молитві. Тоді знову через 20 блокпостів я поїхав назад до Херсону. Це було важко і тривожно. Але пізніше, коли прийшлося їхати другий, третій раз до Зміївки, вже було набагато легше. Я розумів, якою є ситуація».

Відвідували отці василіяни і греко-католицьку парафію у Федорівці, де разом з вірними навіть організували престольний празник. «Я старався принаймні один раз, — каже о. Ігнатій, — а, як виходило, то й двічі на місяць приїжджати до нашої дорогої Федорівки».

Образ, який підтримував, — Добрий Пастир

Для вірних підтримкою у цей важкий час були священники, а хто був підтримкою для них? «Моєю підтримкою як священника в часі окупації був завжди образ Доброго Пастиря, Пастиря, який тримає овечку на своїх плечах, — ділиться о. Ігнатій Москалюк, ЧСВВ. — Ісус Христос каже: „Добрий пастир життя своє дає за овець. Наймит, який не пастир і якому вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці та біжить геть; і вовк хапає їх і розполохує, а добрий пастир віддає життя своє за овець“. Таким прикладом Доброго Пастиря для мене завжди був Ісус Христос. І, власне, Він у глибині молитви допомагав мені перебувати ці всі важкі хвилини душпастирства у Херсоні».

Римо-католицький священник Артем Козак на парафії при монастирі Святого Володимира у Херсоні, квітень 2022 року, фото: FB / Монастир Василіяни ХерсонРимо-католицький священник Артем Козак на парафії при монастирі Святого Володимира у Херсоні, квітень 2022 року, фото: FB / Монастир Василіяни Херсон

«Та як людина я був виснажений і психологічно, і фізично, — зізнається ієромонах. — Важко було тому, що я перебував у маленькій спільноті — я і брат. Я привик бути в більшій спільноті, де було два-три священники. Це було, з однієї сторони, трохи важко. Але з другої сторони, я дякую Господу Богу, що в Херсоні залишився також священник римо-католицької парафії Серця Христового отець Артем, а пізніше, в серпні, приїхав і настоятель парафії отець Максим. Мені було добре, бо я міг поїхати до священника римо-католицької парафії посповідатися, розповісти про свої труднощі, послухати його добрі науки. Отець Артем і отець Максим також користали з моєї присутності, приходили до мене до Сповіді, я їм також давав розраду, духовну підтримку».

Правду казав святий отець Піо з П’єтрельчини, слова якого завжди пригадував собі отець Ігнатій, особливо, в окупованому місті: «Я іншим допомогти можу, самому собі — ні. Потребую допомоги іншого священника». «Так воно у житті є», — стверджує священник.

Небесний опікун Херсону

На завершення нашої розмови, яка кілька разів переривалася через проблеми зі зв’язком, отець Ігнатій розкриває один секрет.

«Коли почалися воєнні дії, і Херсон було окуповано, а ми не знали, скільки часу це буде тривати, я віддав наше місто під особливу опіку святого Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії. Він опікувався Пресвятою Родиною — Марією з дитятком Ісусом. Він стільки поневірянь і труднощів перетерпів, коли Пресвята Родина йшла до Єгипту, стільки в Єгипті пережив, а пізніше — і по дорозі до Назарету. Я добре розумів, що Пресвята Діва Марія і Ісус були під захистом і опікою святого Йосифа, тому, не вагаючись, віддав наше місто Херсон під його опіку. Щодня і щонеділі на потрійній єктенії у молитві я заклика́в, щоб святий Йосиф опікувався нашим містом. Я казав до святого Йосифа: „Довіряю тобі це місто, а як ти маєш його врятувати — це вже твої проблеми“», — розповідає о. Ігнатій.

«Думаю, — каже він, — те, що сьогодні місто Херсон залишилося цілим і неушкодженим, — це заслуга і молитви святого Йосифа».

Джерело: о. Тарас Жеплінський, Микола Мудрик

Джерело