Миколу в селищі називали Колькою. Так його кликала баба Настя, бо не любила внука. І батько сина не любив. А все тому, що Колька зовсім не був схожим на батькову родину.

Надя, Колькова матір, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона винна, що в хлопця її сині очі, русяве волосся. Навіть ямка на лівій щоці. А чоловік Степан — брюнет, у якого кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі. Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть матір нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв». А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас, її чоловік, також. Їхня донька Марта на три роки старша за Кольку недолюблювала хлопця, злилася, що матір пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…

Колька пішов до школи, а батько — з сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру. До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям на хлопця було байдуже. Якось учителька насварила Кольку за те, що його матір не прийшла на батьківські збори. Він передав слова вчительки матері, а та кинула: «У мене не було часу». Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.

— Чому очі на мокрому місці? — запитала тітка Олександра. Колька все розповів сусідці.

— Учитися треба, Колю. Якщо закінчиш гарно школу, то зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе… не бери в голову. Ти не винен.

Тітка Олександра завжди запитувала хлопця про його успіхи в школі. Колька старався — було приємно, коли сусідка його хвалила. Надя ж страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода, працювала секретаркою в одній із районних установ. Надя влаштувала їй декілька скандалів, погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:

— Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?

— Можна подумати, що ти ним цікавишся.

— Аліменти плачу. Цього мало?

Більше Надя кохану колишнього благовірного не переслідувала, але замкнулася в собі. Одного дня наклала на себе руки…

Степан не хотів забирати до себе сина, бо з новою дружиною очікував народження малюка. Опікувалася Колькою Надина рідна сестра — Жанна. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків їм не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю й почала глядіти племінника. Жанна слідкувала, аби Колька був чистий, не голодний. Особливої любові до племінника не відчувала, намагалася вдруге влаштувати особисте життя й народити власну дитину.

Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті хлопця. Її донька Марта вступила до вишу. Чоловік Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті.

— До диплому та гарного помешкання й гарний зять знайдеться, — жартував Тарас.

Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав уважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Для нього ж їхні стосунки були просто вигідними. Тарасові обранець доньки відразу не сподобався, та й Олександра не була в захваті від Владислава.

— Слизький він, Марто, — висловила свою думку.

— Мамо, не лізьте в моє життя.

— Чому він роботи не має?

— Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.

— І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати й водночас писати свою книгу.

Марта фиркнула у відповідь. Незабаром Марта з Владиславом побралися, оселилися в придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу, а Владислав «писав» книгу.

Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі. Його тітка Жанна влаштувала особисте життя на половину, як сама казала: жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі, дітей не мала.

Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків, і через кілька днів його не стало: тромб відірвався. Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей, переполовинила їх і подалася з чоловіком додому.

Приїжджала до матері зрідка, коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:

— У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а інша слугує за спальню та вітальню.

— І що ж він робить у цьому кабінеті? Досі книжку пише?

— Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». У музеї працює. Тепер пише статті до газет.

— Друкують?

Марта як завжди фиркнула.

Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. І далі був частим гостем в Олександри: привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб, допомагав по господарці.

— Золоті руки в твого племінника, Жанно. І серце в нього добре, — хвалила Миколу Олександра. — Добре, що ти не відмовилася від Миколи, як його батько.

— Я не мала, де жити, от і… Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає, але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.

— Така доля.

— Та й у вас, Олександро, не краща, — вколола Жанна. — Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Усі про це пліткують.

Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою, а невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла».

Війна застала Владислава закордоном, де він гостював у двоюрідного брата. Додому чоловік не повернувся. Невдовзі поїхала до нього й Марта. Матері зателефонувала вже з-за кордону.

Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону. Микола також зібрався на війну добровольцем. Його проводжала Олександра, обіцяла наглядати за хатою.

Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько — старший батьків брат. Образочка дав священник, якому дядько допомагав у неволі, і сказав: «Святиня оберігає того, у чиїх вона руках». Невдовзі священник помер від застуди, а дядька через рік випустили з в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Він вірив: ангел, зображений на іконці, став у помочі. Образочок дістався в спадок батькові Олександри. Вона мала б передати святиню своїй доньці, бо дядько просив, аби образок залишався в родині.

— Простіть мені, дядьку Макаре, — мовила до його світлини. — Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже гарній людині.

Олександра поцілувала образок, покликала Миколу:

— Колю, я маю дещо для тебе. Це образочок-оберіг. Розповім тобі його історію…

І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела…

Ольга Чорна

Джерело