московська церква після отримання патріаршого статусу в 1589 році намагалася отримати владу над Київською митрополією, використовуючи при цьому, крім політичних, релігійні засоби, представляючи себе «захисницею православ’я» на Сході Європи. Проте ухвалення Київською митрополією Унії та її активне поширення на теренах Речі Посполитої, завадило москві реалізувати свої амбітні плани принаймні на той час. Для москви Унійна церква стала «зрадницею православ’я», а також перешкодою до повної анексії та асиміляції Київської митрополії, тому вона поставила перед собою завдання знищити Унійну церкву.

Реалізовуючи політичні плани, у 1686 році царська росія підписала з Річчю Посполитою договір про поділ Гетьманщини, який увійшов в історію за назвою «Вічний мир». Згідно з ним Польща визнала за московією чимало земель, які колись належали їй (Лівобережжя, Київ, Стародубщину та інші землі). У цьому договорі був прописаний дев’ятий пункт, у якому уряд Речі Посполитої гарантував свободу православній вірі в Польщі, а москва обіцяла її захищати, заявляючи, що «справа віри має найбільше значення, і вона важлива, а іншої, більш важливої, немає». Це давало царату можливість утручатися в простір Речі Посполитої, під якою перебували території Правобережної України. Цього ж 1686 року через підступні дії московського уряду в Константинополі Київська православна митрополія була підпорядкована московському патріархату. москва віддавна пропагувала серед вірних Київської православної митрополії ідею «православного царя» як захисника спільної віри — православ’я, натомість Унію представляла як насильницький проєкт Польщі, яка так хоче полонізувати та окатоличити русинів.

У кінці XVII—на початку XVIII століття три єпархії перейшли на Унію: 1691 року — Перемиська, 1700 року — Львівська, 1702 року — Луцька. Це дуже непокоїло царську росію, якою тоді правив петро І. Він украй вороже ставився до Унійної церкви, адже вона була перешкодою політичної ідеї царя про «збирання», підкорення колишніх земель давньої Київської держави й створення «Югоросії», або «Юго западного краю». Для цього використовували релігійні засоби, тобто боротьбу проти українсько-білоруського католицизму. Про це свідчить ставлення петра І до унійного митрополита Лева Зеленського: «…будь-якою ціною хотів взяти його у свої руки, кажучи: “Не буду царем, коли його не повішу”».

У 1700 році розпочалася Північна війна, у якій у боротьбі за польський престол шведський король Карл ХІІ підтримував кандидатуру Станіслава Ліщинського, а царська росія петра І була союзницею короля Августа ІІ. Цікаво, що на початковому етапі цієї війни союзниками останніх були лівобережні козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, який тоді ще не розумів підступних планів москви.

петро І перед тим, як іти з військом на територію сучасної білорусі, зібрав ієрархію московського патріархату, щоб узяти в них благословення у війні проти шведів. Натомість ієрархи відповіли, що дадуть своє благословення, але з умовою, що цар винищуватиме на польських землях Унію. Спочатку петро І вагався, проте, почувши, що з’єдинені начебто захоплюють православні єпархії та загрожують православній вірі, погодився й заприсягся на боротьбу проти Унії. Про це та деталі Полоцької трагедії розповідається в латиномовному тексті від липня 1705 року за назвою «Щоденник чоловіковбивства отців василіан полоцького монастиря, з’єдиненого з Святою Римською Церквою, сподіяного Московським Князем біжучого року 1705-го, дня 11 і 12 липня», який переклав о. Атанасій Великий, ЧСВВ. Цей документ Київський митрополит Лев Зеленський переслав з листом-звітом до Риму 18 серпня 1705 року. Також є «Historja o pozabijaniu Baziljanów w połockiej cerkwi przez cara moskiewskiego etc. w roku 1705 dnia 30 junia starego» польською мовою, яка була видана в Парижі 1863 року без вказівки автора, але в тексті є підпис о. Антонія Завадського, який був радником василіянського чину в 1713—1717-х роках.

Про цю змову дізналися василіянські монахи з Вітебська від кількох з’єдинених, «що походили з польського королівства та перебували на дворі князя московського». Не очікуючи нічого доброго, ще напередодні вступу петра І до Полоцька місцеві василіяни домовилися з литовським канцлером Каролем Радивілом про переховування срібної труни з останками св. Йосафата. Мощі були вивезені з Софіївського собору до Жировицького монастиря, а пізніше через натиск московських військ перевезені до замкової родової каплиці князів Радивилів, що в містечку Біла-Підляська.

У червні 1705 року петро І вирушив у напрямку Прибалтики через Вітебськ і Полоцьк, де вже було московське військо на чолі з князем олександром меншиковим. Увійшовши у Вітебськ, цар наказав порубати й знищити ікони із зображенням Йосафата Кунцевича. петро І хвалився, що спалить мощі святого Йосафата, а його підлеглі розбили й скинули у річку Двіну пам’ятник Полоцькому архиєпископу.

11 липня 1705 року цар петро І у Полоцьку приймав вітання від своїх прибічників на бенкеті з нагоди іменин. У Могилівському літописі розповідається, що князь о. меншиков, не чекаючи завершення святкування, пішов у власних справах до місця свого квартирування, але дорогою зайшов до храму св. Софії, де священник на вечірньому богослужінні говорив про св. Петра, Папу Римського й хвалив Унію. Почувши це, князь розсердився й повернувся до царя, якому розповів усе, що чув у церкві. Розгніваний почутим, петро І з о. меншиковим й іншими пішли до Софіївського собору.

Коли цар з підданими прийшли до церкви, Богослужіння вже завершилося, але ченці ще молилися. петро І почав розглядати храм та ікони. Він підійшов до вівтаря блаженного Йосафата, де було зображено святого з сокирою в голові, й запитав, чия це ікона. Отець-вікарій Костянтин Заячковський відповів, що це св. Йосафат. Цар запитав, хто його убив, на що отримав відповідь, що це були одновірці царя, тобто православні. Почувши таку відповідь, петро І розлютився й вдарив о. Костянтина кулаком в обличчя, потім почав бити палицею по голові, а наостанок шаблею відрізав вуха й наказав повісити. Прибулі з царем, дивлячись на свого володаря, почали розправу над іншими ченцями, які були в церкві. Отця-проповідника Теофана Колбичинського схопили за мантію й притягли до петра І, який з князем о. меншиковим проколов його шаблями, а отцю Климентію (Познятовському) вдалося побігти до монастиря, щоб повідомити отця ігумена Якова Кізіковського про те, що відбувається в церкві. Це відбувалося біля вівтаря св. Йосафата. З іншого боку храму московські вояки почали били, топтали та колоти багнетами регента хору отця Якова Книшевича й захристиянина Йосифа Анкудовича, які впали один на одного. Про це розповів вищезгаданий брат Й. Анкудович, який помилково був зарахований до вбитих.

У повідомленні, надісланому до Риму митрополитом Левом Шлюбовичем-Зеленським, є деякі відмінності. Він розповідає, що ченцем, якого вдарив петро І біля ікони св. Йосафата, був о. Теофан Колбичинський. Коли отець впав, то цар нацькував на нього свого англійського собаку, який кинувся до горла Теофана, і проколов його шпагою. Це зробив також із захристиянином Йосафатом Анкудовичем, який прибіг на допомогу о. Теофану (додаток 2).

Також є згадка, що цар петро І після того, як вчинив цю криваву розправу, підійшов до престолу, на якому зберігалися Св. Тайни, і розсипав їх по землі. Побачивши таку наругу, о. Констянтин Заячківський почав збирати освячені частички, за що йому московити відрубали вуха .

Після розправи з ченцями в храмі св. Софії росіяни вдерлися в приміщення монастиря. Деяким монахам ще перед тим удалося втекти. На місці залишився ігумен Яків Кізіковський. Коли його знайшли, то цілу ніч мучили тортурами разом з о. Костянтином Заячковським, щоб дізнатися, де заховані мощі св. Йосафата, змушували зректися своєї віри, проте монахи цього не зробили. Відповідь о. Костянтина Заячковського була такою: «Я сьогодні моєму Богові жертву приніс і Тіло Христове прийняв, готовий померти і помру за єдність святої віри нашої». Наступного дня отця змусили нести до місця страти на витягнутих руках свої вуха. Коли його повісили, то обірвалася мотузка, а о. Костянтин ще довго молився. Така ж доля спіткала о. Якова Кізіковського.

Далі російські військові різними способами розправилися з кухарем й обслугою Полоцького монастиря, а «свідків тієї трагедії, деяких жінок, що оплакували смерть З’єдинених, на приказ князя було тяжко покалічено». Тіла вбитих монахів було спалено, а попіл розвіяли над річкою Двіною, щоби їх не визнали святими мучениками.

Після цих подій Василіянський монастир і Софійський собор були пограбовані. Святиню пропонували православним, але вони відмовилися приймати її, зважаючи на реакцію короля і знаті. Обитель закрили, а петро І власною печаттю опечатав її. У 1710 році за наказом князя о. меншикова собор св. Софії підірвали. Після Полоцької трагедії цар петро І намірявся розправитися ще й з Жировицьким монастирем, а митрополитові Леву Зеленському погрожував своїм «царським словом»: «Або відречешся своєї віри, або будеш повішений».

Цікаво, у повідомлені митрополита Лева Зеленського міститься згадка, що перед трагічними подіями цар петро І побував 10 липня в Полоцькому нез’єдиненому монастирі. Там він запитав місцевих ченців, що вони бажають від нього, тамтешні відповіли, щоб цар приборкав і присмирив уніатів. петро І відповів, що завтра це зробить. Це й сталося 11 та 12 липня, коли він з прибічниками убив ченців василіян та прогнав черниць василіянок, бо не хотів і на них виявляти свою жорстокість. У цьому ми бачимо підступну політику москви й петра І як «оборонця православ’я» проти Унійної церкви.

Брат Антоній Бліхарський, ЧСВВ,

студент 4 курсу ВІФБС

Буде далі

Джерело