2 січня 2023 року під Бахмутом Донецької області, де тривають запеклі бої з російськими окупантами
- Автор допису: Український інститут національної пам'яті
Олег народився у селі Тростинка на Київщині. Служив снайпером у бригаді морської піхоти в Криму. Вивчився на юриста в Академії водного транспорту.
Мав великий досвід участі у національному русі. Був співорганізатором Всеукраїнської національно-патріотичної гри «Джура», членом Організації українських націоналістів (бандерівців) та Спілки української молоді.
Під час Революції гідності – заступник 4-ї козацької сотні Самооборони Майдану. Отримав поранення у протистоянні з беркутівцями 18 лютого.
З 2014 року працював у органах національної безпеки. У 2016–2018 роках очолював Новоайдарську військово-цивільну адміністрацію Луганської області. 2019-го нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
З початком повномасштабної війни став до лав Сил оборони країни. Олег Юрченко з дружиною Людмилою та п'ятьма дітьми жили у селі Щасливому на Київщині. Тож він узяв позивний «Щасливий».
💬 «Востаннє ми бачились напередодні вторгнення. Тривожились, сміялись і грали в настільні ігри з дітьми. Пам’ятаю, як на запитання, чи буде війна, Олег сказав: «Якщо хтось каже, що хоче вас убити, то краще цьому вірити». Потім Олег пішов у військо.
25 грудня ми майже щороку збиралися великим товариством у Юрченків на день народження Устима. Для нас усіх Олег був взірцем батька й чоловіка. Він дуже любив своїх дітей. Ми завжди захоплено спостерігали, як Олег із Людою виховують їх в українському дусі, творчими, вільними. Вони не переходили на російську навіть у цілковито зросійщеному шкільному середовищі ще до Майдану, коли все було дуже печально й надії було мало. У найскладніші часи він вірив в Україну й усе робив для неї», – написала у соцмережі поетка, співзасновниця ініціативи «Навчай українською» Іванна Кобєлєва.
Влітку 2014-го Олег Юрченко взяв участь у проєкті Українського інституту національної пам'яті «Майдан: усна історія», поділився розповіддю про події Революції гідності для Архіву усної історії.
💬 «18–20 лютого злилося в одну велику добу. Слово «спати» перестало існувати. Всі були виснажені, але рішучі. Хоча був такий маленький проміжок, коли була зневіра й безнадія, хоча навіть не зневіра, а щось таке на душі, коли питав себе: ну, чому, чому так відбувається? Але й зі своєю пораненою ногою я намагався підбадьорити наших хлопців.
Зібрав 60 добровольців. Покликав їх, пояснив, що становище у нас не найкраще. Відправив на 2-гу барикаду, яка тоді найбільше потерпала від штурму беркутівців, а сам побіг у Будинок профспілок – знайти у штабі Самооборони когось, хто розкаже, що будемо робити далі. Запитую, чи буде рада сотників. Багато з них не повернулися з Маріїнського парку, багато хто не зібрав свої сотні. Задача була одна – якомога довше втримати цей натиск. Силовики розраховували на те, що «ми притиснемо, й вони всі розбіжаться». А побачили зворотну реакцію. Люди прибували й прибували».
Фрагменти з розповіді Олега можна прочитати у книзі «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».
У героя залишилися дружина та пʼятеро дітей. У квітні Олегу Юрченку мало б виповнитися 46 🖤🇺🇦
