Пропонуємо Вашій увазі коментар Генерального Настоятеля отця Анхеля Фернандеса Артіме, СДБ щодо Гасла 2023 року, яке має назву: “Бути закваскою в людській родині сьогодні. Мирянський вимір родини отця Боско”.

“З нагоди зустрічі Всесвітньої Консульти (Конгресу) Салезіанської родини, що відбулася в травні 2022 року в Турині-Вальдоко, мене попросили поглибити Гасло на 2023 рік на тему мирянського виміру Салезіянської родини: сім’я, яка прагне завжди бути вірною Господу «слідами» отця Боско. Цей коментар має за мету відповісти на цей запит.

Перш за все, хочу нагадати, що Гасло 2023 скероване двом групам адресатів.

Перша – це підлітки та молодь усіх спільнот Родини отця Боско у світі – як перші «реципієнти» салезіянської місії. Фактично, від самого початку вони були присутні в салезіянських домах і були в центрі уваги будь-якої групи нашої родини, і вони, як християни чи навіть як віруючі інших релігій, повинні знати силу цього Господнього послання: «бути сіллю землі і світлом світу»; стати закваскою в сучасній людській родині. Це дуже красиве зобов’язання, прекрасний спосіб жити своїм покликанням. І, водночас, цей дорогоцінний виклик звернений до нас, вихователів, які мають завдання супроводжувати молодь ​​дорогою життя, щоб воно було прожите в розумінні відповідальності, у пошуках братерства та справедливості для всіх і для кожного.

У той же час Гасло адресоване всім групам Салезіанської родини, запрошених заново віднайти (або відкрити) мирянський вимір, властивий нашій родині, і взаємодоповнюваність покликань, яка існує і повинна завжди існувати серед нас.

У світлі того, що найбільше характеризує нашу виховну систему та нашу духовність, ми, насамперед, маємо намір допомогти підліткам і молоді зрозуміти, що кожен із них покликаний бути подібним до закваски, про яку говорив Ісус: доброї закваски, яка допомагає зробити «хліб» людської родини більш смачніший. Кожен із них покликаний бути справжнім героєм, оскільки, по-своєму, вони є «місією на цій землі»[1]. 

Для родини отця Боско це має бути послання, яке енергійно спонукає її знову відкрити свій світський вимір. Фактично, це родина, більшість членів якої є миряни: чоловіки та жінки багатьох націй, з різних континентів. Ця різноманітність, яка вирізняє нас, уже сама собою є даром і відповідальністю, якої ми не можемо уникнути. Бути такими багатими на культури і настільки поширеними у світі є плодом історії місії та харизми, в якій ми були породжені і які є даром Духа. Бути разом як народ Божий (laós = народ, від якого мирянин, тобто члени народу) для добра молоді зі Сходу до Заходу земної кулі, від Півдня до Півночі, є повною гармонією, про що Церква наполегливо просить уже деякий час, і це те, чого наш роздроблений світ потребує дедалі більше.

Як богопосвячені чоловіки та жінки в Салезіянській родині ми однаково запрошені бути «закваскою в тісті хліба людства» та жити одне з одним, дозволяючи збагатитися євангельською секулярністю багатьох братів і сестер. Насправді ми з ними ділимо більшість днів. Тому секулярність уже є в нашій ДНК як салезіанських богопосвячених чоловіків і жінок, тому що ми народилися в родині, якій отець Боско дав життя в першій Ораторії і яка від самого початку складалася з богопосвячених і мирян. Ми народилися з цією сильною близькістю та спільністю між життєвим станом та покликанням. Одним словом: ми покликані як Родина дарувати та доповнювати одне одного.

1. Закваска Царства

Ісус знову сказав:

«З чим я можу порівняти Царство Боже?

Це як закваска, яку взяла жінка

і змішала у трьох мірах борошна,

доки все не викисло» (Лука 13,20-21) 

Закваска бродить безшумно. Заквашування відбувається в тиші, як і функціонування Царства Божого; діє «зсередини».

Хто, власне, міг спостерігати, як закваска діє на борошно і на тісто, в яке вона була поміщена, змушуючи всю масу підніматися? Цей образ дозволяє нам зрозуміти дію Царства Божого. Той самий апостол Павло представляє Царство, починаючи з нагадування про суттєве: «Царство Боже насправді не є їжа чи питво, але справедливість, мир і радість у Святім Дусі» (Рим. 14:17). Ну, це спосіб дії Духа всередині і невидимо; це закваска в серці. І як закваска здійснює свою дію через безпосередній контакт, так це відбувається і з Євангелієм.

Притча про закваску, обрана темою Гасла 2023, має велику євангельську та педагогічну мудрість і сильну виховну цінність: вона повністю виражає природу Царства Божого, в якому жив і навчав Ісус.

Існують різні можливі тлумачення та акценти. Мій інтерпретаційний вибір для цьогорічного Гасла полягає в тому, щоб представити закваску як образ-символ плідності та зростання, характерного для Царства Божого, Царства, яке в серцях людей робить плідним покликання до життя, покликання там, де Бог залишив нас, керуючи місією мирян і всією родиною отця Боско по всьому світі.

«Трохи закваски все тісто заквасить» (Гал. 5, 9). Дивно, як порція борошна подвоює або потроює свій об’єм, завдяки додаванню невеликої порції дріжджів. Господь каже, що Царство Боже подібне до суміші, якою заквашується борошно, з якого випікається хліб. Закваска, як зазначає Ісус, не є елементом, присутнім у великих кількостях. Навпаки, використовується дуже мало. Але те, що відрізняє його, це те, що це єдиний живий інгредієнт, і, оскільки він живий, він має силу впливати, кондиціонувати та перетворювати все тісто.

Тому ми можемо стверджувати, що Царство Боже є «по-людському дрібна і начебто неактуальна реальність. Щоб стати її частиною, треба бути вільним серцем; не покладатися на власні можливості, а на силу Божої любові; не діяти, щоб бути важливими в очах світу, але цінними в очах Бога, Який віддає перевагу простим і скромним. Звичайно, Царство Боже вимагає нашої співпраці, але передусім воно є ініціативою і даром Господа. Наша слабка діяльність, здавалося б, незначна перед обличчям складності світових проблем, але якщо її вмістити в Божу дію, вона стане вагомою. Перемога Господа впевнена: Його любов змусить кожне зерно добра, яке є на землі, проростати і проростати. Це дає нам віру і надію, незважаючи на драми, несправедливість і страждання, з якими ми стикаємося. Зерно добра і миру проростає і розвивається, бо Божа милосердна любов робить його зрілим»[2].

2. Царство Боже продовжує рости в нашому світі, між світлом і темрявою.

У Євангелії Царство приходить із самим Ісусом: це Його присутність, Його Слово – Він, Слово, що стало тілом. Це його спосіб жити з людьми, бути між людьми з усіх верств суспільства, до того ж він віддає перевагу саме тим, яких інші відкидають. Є уривок з Євангелія від Матвія, який відкриває вікно на шляху буття Царства Божого, яким жив Ісус.

А фарисеї вийшли звідти й радили на нього раду, щоб його погубити.

Довідавшись про це, Ісус пішов геть звідси. Слідом за ним пішла сила народу: він оздоровив їх усіх, але суворо наказав їм його не виявляти, щоб збулося сказане Ісаєю пророком:

“Ось мій слуга, якого я вибрав, улюблений мій, що його душа моя собі вподобала. Я покладу на нього духа мого, і він звіщатиме поганам правосуддя.

Він не буде ні змагатися, ні кричати, і голосу його ніхто не буде чути на майданах.

Він очеретини надломаної не доломить і гнота тліючого не загасить, аж поки не доведе право до перемоги. На його ім’я будуть надіятися погани.” (Мт. 12,14-21).

Сам Ісус діє як закваска серед звичайних людей, серед бідних і хворих, які потребують зцілення.

 «І Він зцілив усіх»: це «мирське» обличчя Ісуса посеред laos, його народу, де немає різниці в соціальному класі чи походженні; де всіх, здається, об’єднує бідність і потреба допомоги. Вразливість, яка йому не чужа, як показано в перших віршах, де згадується відкрита ворожість фарисеїв: передвістя хреста, яке наближається і де його бідність, щоб збагатити нас, досягне повного сповнення (Пор. Ів 19:30).

«Час сповнився, і Царство Боже близько; покайтеся та віруйте в Євангеліє» (Мк 4, 15). Вираз зустрічається 122 рази в Євангелії і 90 разів з вуст Ісуса. Як багато разів висловлювався великий богослов Карл Ранер, говорячи, що Царство Боже розташоване в центрі проповіді Ісуса. Царство, демонструючи вчинки безумовної Божої любові до найменших, і його спосіб життя були прийняті вповні дванадцятьма і поширювалися в первісній Церкві: «Кожен, хто вірує в Мене, буде робити ті діла, які Я чиню, і більше робитиме» (Йо. 14, 12).

Навіть сьогодні ми визнаємо, що робиться так багато добра і що воно зростає на всіх вимірах цього Королівства, що будується. Ми також усвідомлюємо наявність такої кількості болю: страждання, яке часто є прямим наслідком нашого способу існування та дій у людській родині.

Ми покликані відкрити наші очі та серця на те, як діє Бог, Який встановлює Своє Царство згідно зі своїми задумами. Налаштуватися на його спосіб, бути і діяти у співпраці з ним, як працівники його виноградника. Інакше воно перестає бути «Божим» і стає тільки нашою справою.

Загальна відкритість, яка характеризує нас як Салезіанську родину, повністю співдіє з Євангелієм Царства. Близькість до багатьох людських спільнот приблизно 75% країн світу вже сама собою є величезним потенціалом для єдності та місії. Церква складається з понад 99% мирян. Уявімо собі, як ця частка зростає, якщо ми розглядаємо та охоплюємо всю людську родину: миряни є тістом, а також закваскою Царства. Як писав святий Іван Павло ІІ понад 30 років тому, у цьому величезному світі «місія тільки починається»[3].

Іноді наш людський внесок чи наше маленьке зусилля може здатися незначним, але воно завжди дорогоцінне перед Богом. Ми не повинні і не можемо вимірювати ефективність чи результати наших зусиль, підраховуючи, скільки ми в них вкладаємо, яких зусиль вони вимагають від нас, так, ніби вони були б єдиними чинниками в дії, оскільки причина і спонукання всього є Бог. Не губімося у виправданнях, які паралізують місію та розбудову Царства. Навіть для отця Боско найкраще може бути ворогом добра: не потрібно чекати ідеальних обставин, щоб зробити перший крок. Усвідомлюючи наші обмеження, вільні від тріумфалізму та безплідної самореференційності, і водночас сповнені довіри, впевнені, що завжди є «точка, доступна для добра»: це стиль Царства, яке живемо згідно салезіянської харизми.

Дивлячись на реальність «очима» і «серцем» Бога, ми зрозуміємо, що малість і смиренність не означає слабкість та інертність. Ми мало що можемо зробити, незважаючи на те, що від нас вимагається. Однак це ніколи не буває «недостатньо» або неактуально, тому що це Бог, який дає зріст. На допомогу приходить Божа сила. І саме Бог, зрештою, супроводжує наші справи, наші зусилля, нашу бідну закваску в тісті. За умови робити все і завжди від його імені.

3. Людська сім’я потребує відповідальних синів і дочок. 

«Радість і сподівання, сум і страждання сучасних людей, особливо бідних і всіх тих, хто страждає, є також радощами і сподіваннями, сумом і стражданнями учнів Христа, і немає нічого справді людського, що не знаходило б відлуння в їхніх серцях»[4].

Так починається Пастирське послання Другого Ватиканського Собору Gaudium et spes. Через три роки ми будемо згадувати 60-річчя його оприлюднення. Це послання визначило і продовжує визначати горизонт, у межах якого Церква покликана рухатися: панорама, настільки знайома тим у Церкві та у світі, які виконують місію, подібну до місії отця Боско, де життєва сила молодості та співчуття до бідних і страждаючих завжди присутні.

Це запрошення відчути солідарність і безстрашно увійти в цей час, у якому ми живемо, з викликами, які, здається, стають усе більш інтенсивними, які є все більш глобальними і де першими, часто трагічно, страждають молоді люди.

Це бажання відкрити сенс свого існування в усвідомленні того, що моє життя ніколи не є ізольованим від життя інших. «Я» і «ми» можуть існувати і добре жити тільки разом. Притча про закваску та пропозиція цього Гасла допомагають нам налаштуватися на еволюцію процесів, які формують людську історію з часом. Дріжджі, змішані з борошном, потребують власного часу для бродіння; і ми також маємо відповідальність і зобов’язання будувати цю людську сім’ю, щоб світ був зручнішим для життя, справедливим і братерським.

Ми знаємо, як багато є добра, яке нас оточує, а також багато страждань, несправедливості, болю, який все ще охоплює світ, у якому ми живемо, про це все я вже писав. Папа Франциск нагадує нам про це, коли каже:

«Кожне покоління має взяти на себе боротьбу та досягнення попередніх поколінь і вести їх до ще вищих цілей. Це шлях. Добро, як і любов, справедливість і солідарність, не досягаються раз і назавжди; їх треба завойовувати щодня. Неможливо бути задоволеним тим, що вже було досягнуто в минулому, і зупинитися та насолоджуватися цим так, ніби ця ситуація змусила нас ігнорувати той факт, що багато наших братів все ще страждають від несправедливості, яка кидає виклик всім нам»[5].

Зростає крик бідних, більшість з яких діти, підлітки та молодь: ми стикаємося з викликами, такими ж великими, такими ж близькими до тих, які ми знаходимо у витоках нашої місії. Ми створені для цього часу так само, як отець Боско для свого. Ми сильно відчуваємо поклик, який походить від людської сім’ї, частиною якої ми є як окремі особи та як спільнота; сім’я, позначена та зранена потребою справедливості та гідності для опущених та відкинутих[6]; які потребують миру та братерства[7]; доглядом за спільним домом[8].

Не менш сильною і радикальною, тобто в основі будь-якого іншого прагнення, є потреба правди[9] та потреба Бога[10].

Зіткнувшись з цією реальністю, ми повинні добре усвідомлювати той факт, що ми не можемо відкладати на завтра те добро, яке ми можемо і повинні зробити сьогодні. Ми покликані бути закваскою, яка змінює людську родину зсередини. Це фундаментальний мандат, який збігається з нашим власним життям, з тим, щоб бути людьми: ніхто не може вийти з нього або вважати себе виключеним.

Тому, як члени Родини отця Боско та натхненні євангельською динамікою закваски, ми маємо намір поглибити та визнати багатство бути частиною цієї людської та Салезіанської Родини, де так багато  мирян, чоловіків та жінок, та Богу посвячених осіб, які повинні збагатитися цією взаємодоповнюваністю. Бути мирянином — це життєвий стан, покликання, яке так переважно характеризує всіх присутніх у світі, які різними способами ототожнюються з Родиною отця Боско або співзвучні з нею. Вдячні та об’єднані, як справжня родина, ми хочемо максимально використати різні культури та суспільства, дари їхнього життя, силу їхньої віри, красу їхньої родини, їхній життєвий і професійний досвід, їхній талант інтерпретувати та проживати Харизму і місію отця Боско для молоді та сучасного світу.

4. Мирянин: це християнин, який «освячує світ зсередини»

Мирянин у Церкві та в Салезіянській Родині є і буде дедалі більше відданим християнином, який «освячує світ зсередини».

Правильний і уважний погляд на еклезіологію, запропоновану Другим Ватиканським Собором, дозволяє нам заявити, що сьогодні, перш за все як християни, ми не можемо прийняти (і тим більше заохочувати) дуалізм між священним і профанним у реальності світу, який був безумовно, цей дуалістичний дрейф стався, коли законна автономія «світських речей», на противагу «священним» або релігійним речам, не була адекватно зрозуміла.

З часів виникнення християнства, а насамперед від Другого Ватиканського Собору, Церква чітко визнавала зв’язок християнина зі світом, у якому він живе; навіть у суспільстві, де бути християнином було і є чимось маргінальним.

У листі «до Діогнета» (II ст. н. е.) – на мою думку, прекрасному творі стародавньої християнської літератури – пропонується чудовий опис християнина у світі:

«Християни не відрізняються від інших людей ані місцем, де вони живуть, ані мовою, ані звичаями. Насправді вони не мають власних міст, не використовують незвичайну мову і не ведуть інший спосіб життя. Їхня система вчень не була винайдена талантом і спекуляціями вчених людей, і, як інші, вони не сповідують вчення, засноване на авторитеті людей.

Вони живуть у грецьких і варварських містах, відповідно до їхньої долі; вони дотримуються звичаїв жителів країни, як в одязі, так і в усьому способі життя, але вони демонструють чудовий і, за всіма ознаками, неймовірний рівень життя. Вони живуть у своїй країні, але як чужинці; у всьому беруть участь як громадяни, але все терплять як чужинці; кожна чужина для них — батьківщина, але вони в кожній батьківщині, як на чужині. […]

Коротко кажучи: християни є для світу тим же, що душа для тіла. Душа насправді розпорошена по всіх членах тіла; так і християни розсіяні по всіх містах світу […]»[11].

Це чудовий текст і дуже корисний для розуміння християнських мирян, яких ми маємо намір представити і яких ми вказали в назві Гасла з «мирянським виміром» християнського життя і нашої Салезіянської Родини.

Салезіянська родина отця Боско покликана сьогодні жити у світі як закваска, співпрацюючи, виходячи з власного стану віруючого, у розбудові кращого світу, де б ми не були, незалежно від нації, культури та релігії. Церква назвала це широке поле діяльності: світський характер покликання мирян.

«Світський характер властивий і притаманний мирянам […] Мирянам властиве їхнє покликання шукати Царства Божого, займаючись дочасними речами і впорядковуючи їх згідно з Богом. Вони живуть у світі, що є, залучені до всіх різноманітних обов’язків і робіт світу та до звичайних умов сімейного та суспільного життя, з яких переплетене їхнє існування. Там вони покликані Богом сприяти, майже зсередини, як закваска, освяченню світу, виконуючи свій обов’язок під проводом євангельського духу, і виявляти Христа іншим передусім через свідчення власного життя і з блиском їхньої віри, надії та милосердя. Тому їм особливо належить висвітлювати та впорядковувати все дочасне, з яким вони тісно пов’язані, щоб вони створювались і постійно зростали згідно з Христом і були на хвалу Творцеві та Відкупителеві»[12].

І не менш правдивим є те, що стан вірних мирян є спільним для всіх і що всі ми співвідповідальні за Царство.

«З богословської точки зору секуляризм цілої Церкви можна зрозуміти, виходячи зі значення відносин між церквою та світом, а також зі спільними трьома вимірами, які в собі має кожна особа, тобто священства, пророцтва та з царського виміру; кожна охрещена особа є членом Церкви, яка має служити світу, щоб представити спасенну волю Бога та Його Царство, навіть якщо кожна охрещена особа виконує або розвиває цей мирянський стан певним чином, так що існує різноманітність служінь та функцій і, певною мірою, «присутності та ситуації» у світі, в історії та суспільстві»[13]. 

Важливо зрозуміти, з чого складається цей «християнський стиль» як спосіб бути присутнім у суспільстві, відповідно до Другого Ватиканського Собору; шлях уперед для євангелізації та місіонерської діяльності Церкви в суспільстві, де релігійність більше не може сприйматися як належне, ніби це щось очевидне та завжди присутнє.

Визнаючи «автономію профанного» як легітимний аспект секулярності, богослов’я займається розмежуванням між автономією профанних завдань і сферою релігійною, з законним правом на співіснування обох реальностей. Іншими словами, це підкреслює легітимний аспект секулярності, який дуже відрізняється від «секуляризму», пов’язаного з радикальною секуляризацією, ворожою до всього релігійного. Релігійний факт у своїх різноманітних «віровченнях» має повне право на існування та мати «картку громадянина». Другий Ватиканський Собор є вирішальним у цьому відношенні:

«Однак багато хто з наших сучасників, схоже, побоюється, що якщо зв’язки між людською діяльністю та релігією стануть занадто тісними, то буде недозволена автономія людей, суспільств і наук.

Якщо під автономією земних реалій мається на увазі те, що створені речі та суспільства самі по собі мають власні закони та цінності, які людина повинна поступово відкривати, використовувати та впорядковувати, тоді мова йде про законну потребу в автономії: на неї претендує не тільки людство нашого часу, але це також відповідає волі Творця (…)

У зв’язку з цим нам може бути дозволено засуджувати певні ментальні установки, яких часом не бракує навіть серед християн, які походять від недостатнього усвідомлення легітимної автономії науки, (…) 

Якщо натомість вираз «автономія тимчасових реалій» передбачає, що створені речі не залежать від Бога і що людина може використовувати їх, не звертаючись до Творця, то кожен, хто вірить у Бога, розумітиме, наскільки фальшивими є такі думки. Насправді істота зникає без Творця»[14].

Християнська антропологія має прагнути сьогодні, як і в минулому, перекласти цінності та послання спасіння, передані Євангелієм, мовою різних суспільств і культур світу. Йдеться про узгодження законної автономії людини з дійсністю, автентичністю та узгодженістю християнської віри. Це виклик для віруючого, для вірних християн і для нас у нашій місії як Родини отця Боско: повага до всіх, але страх і сором за наш стан як віруючих, ніколи і ні з ким!

Церква голосом Другого Ватиканського Собору нагадує нам, що відокремлювати повсякденне життя від життя віри є серйозною помилкою.

«Помиляються ті, хто, знаючи, що ми тут не маємо сталого громадянства, а шукаємо майбутнього, і думають, що через це вони можуть знехтувати своїми земними обов’язками, і не думають, що натомість їхня віра ще більше зобов’язує виконувати їх, відповідно до покликання кожного.

У свою чергу, не менше помиляються ті, хто думає, що може настільки зануритися в земну діяльність, ніби вона є абсолютно сторонньою для релігійного життя, яке, на їхню думку, складатиметься виключно з актів поклоніння та деяких моральних обов’язків.

Розрив між вірою, яку вони сповідують, і їхнім повсякденним життям, який спостерігається у багатьох, слід зарахувати до найсерйозніших помилок нашого часу»[15].

Йдеться про те, щоб жити як християни у світі, який не буде кращим без маленької закваски, яку християнство приносить у світ, створений Богом, через смирення, але також через переконання в цінностях нашої віри, у діалозі з різними суспільствами та культурами, що ми можемо допомогти покращити життя людей навколо нас, відмовляючись від будь-якої логіки прозелітизму чи нав’язування. Висловлюючись словами доброго пастиря та людини слова, яка здатна вести діалог з культурою, про яку говорить кардинал Карло Марія Мартіні: «Визнати віровчення, чи то наукове, філософське чи богословське, щоб звести кінці з кінцями, нав’язуючи рішення, є болючою передумовою для ідеології, яка є джерелом насильства». Але також неприпустимо, щоб християни усіх часів – і насамперед сьогодення – практикували комфортний іренізм або «добрість», що зменшує щирість,  особисту та спільнотну автентичність.

І подібно до того, як закваска в тісті залишається майже непомітною, так і наша співпраця в розбудові Церкви та в розбудові більш гуманного, більш справедливого та більш відповідного Божій волі суспільства може бути «без авторського права». Наше сприяння благу суспільства вимагає від нас визнання, що добро, зроблене іншими, коштує принаймні стільки ж, скільки й наше. Якщо ми не переконані, то перечитаймо євангельський уривок, у якому Господь виправляє своїх учнів за те, що вони намагалися зупинити добро, яке творили інші, навіть якщо вони не були з «їхньої групи».

Ми повинні практикувати вірне читання реальності, яке включає інших, сприяючи діалогу з іншими, з культурою, з мас-медіа, з інтелектуалами, з тими, хто мислить інакше і навіть опозиційно до нас. Це доброчесні звички, яких вимагає наш спосіб існування у світі, «християнський і салезіанський стиль», який ми можемо внести в бачення світу та речей.

Цей стиль дозволить нам налагодити стосунки з іншими богопосвяченими особами, з іншими священнослужителями, з іншими мирянами, з іншими християнами та з чоловіками та жінками інших релігій. Здається, що це хороший спосіб бути «покликаним сприяти, майже зсередини, як закваска, освяченню світу». Спосіб дій, який ставить нас у гармонію з «універсальним закликом до святості в Церкві». А оскільки Церква причетна до світу у подвійному трансцендентному та іманентному вимірі, кожен християнин має бути знаком Божого Царства, яке вже присутнє в людській історії. Якщо побожність і набожність, життя молитви і життя в святих Тайнах підкреслюють трансцендентний профіль цієї святості, то соціальна активність на користь справедливості та людського братерства підкреслює для нас іманентний християнський вимір. Як отець Боско, ми живемо, стоячи ногами на землі, а очі спрямовані в небо. У цьому сенсі хочу поділитися з вами думкою одного члена нашої Салезіанської Родини, мирянина, який визначив віруючих у Церкві та в родині отця Боско як тих чоловіків і жінок, які мають потрійну приналежність: приналежність до Христа, приналежність до Церкви і приналежність до світу[16].

Папа Франциск під час чудової зустрічі, яку ми мали з ним з нагоди канонізації Артеміде Затті, представляючи святого як «родича всіх бідних», нагадав нам, що частиною нашого салезіанського покликання є: «бути вихователями серця, готуючи людей, перш за все молодь у сучасному світі»:

«Таким чином лікарня стала «домом Отця», знаком Церкви, яка хоче бути багатою дарами людяності та благодаті, оселею заповіді любові до Бога і братів, місцем здоров’я як запорукою спасіння. Це також правда, що це входить до салезіанського покликання: салезіяни є великими вихователями серця, любові, чуйності, соціального життя; великі вихователі серця»[17].

Принесення до Церкви та світу дару харизми мирян, яким живе Салезіянська родина, є відповіддю на покликання, яке спонукає нас бути присутніми як знаки та свідки, у діалозі та пропонуючи смиренне служіння тому, ким ми є, для загального добра.

Саме з мирянського життя та в самому мирянському житті, яке в багатьох випадках проходить через особливе покликання в сім’ї та професіоналізм у світі, миряни, а особливо християнські миряни, миряни родини отця Боско, покликані встановити, просувати та підтримувати євангельські цінності в суспільстві та в історії, сприяючи освяченню світу, встановленню Царства Божого тут і зараз.

Св. Франциск Сальський, святкування четвертого сторіччя від дня смерті якого ми щойно завершили, є одним із найбільш незвичайних і плідних пророків в історії Церкви, здатних висвітлити велич покликання кожного. Так було з багатьма мирянами з усіх соціальних верств, яких він особисто супроводжував, допомагаючи їм процвітати в саду, в якому вони були поміщені Господом, доки вони не досягли повної святості. Св. Франциск Сальський залишається завжди новим і незамінним джерелом натхнення для тих, хто визнає себе «салезіянами», незалежно від стану їхнього життя.

У недавньому Апостольському листі, яким Папа Франциск звернувся до всіх богопосвячених інститутів, які посилаються на харизму святого Франциска Сальського, наголошується на важливості духовності, яку святий із Женеви запропонував свого часу і яка сьогодні є надзвичайно актуальною в богослов’ї мирян.

«Майже всі ті, хто хотів стати набожним, навчалися у людей, усамітнених від світу, або, з іншого боку, навчалися набожності, яка веде до такого усамітнення. Я маю намір запропонувати свої вчення тим, хто живе в містах, у сім’ї, при дворі, і хто, з огляду на свій статус, змушений через соціальні зручності жити серед інших»[18].

Ось чому дуже помиляються ті, хто думає прикріпити набожності якесь місце безпечне та вибране. Навпаки, вона належить усім і для кожного, де б ми не були, і кожен може практикувати її відповідно до власного покликання. Як писав святий Павло VI у четвертому сторіччі від дня народження Франциска Сальського:

«Святість не є прерогативою того чи іншого класу; але наполегливе запрошення адресоване всім християнам: «Друже, вилазь вище» (Лк. 14, 10); усі зобов’язані піднятися на Божу гору, навіть якщо не всі тим самим шляхом. «Джентельмен, ремісник, офіціант, князь, вдова, молода жінка, наречена повинні проявляти відданість по-різному. Навіть більше, практика відданості повинна бути пристосована до сил, справ і обов’язків кожного[19].

Проходячи секуляризоване місто, зберігаючи його глибину, поєднуючи прагнення до досконалості з кожним станом життя, заново відкриваючи центр, який не відокремлює себе від світу, але вчить нас жити в ньому, цінувати його, але також вчить мати певну відстань від нього: це був його намір і продовжує залишатися цінним уроком для кожної жінки та чоловіка нашого часу.

Це є соборна тема загального заклику до святості:

«Наділені спасенними засобами такого достатку і такої величі, усі вірні в будь-якому стані є покликані Господом, кожен у свій спосіб, до святості, чия досконалість належить до святості Небесного Отця»[20].

«Кожен своєю дорогою».

«Отже, не потрібно впадати у відчай, коли хтось розмірковує про зразки святості, які здаються недосяжними». Матір-Церква пропонує їх нам не тому, що ми намагаємося їх копіювати, а тому, що вони спонукають нас йти унікальним і вибірковим шляхом, який Господь запланував для нас. «Важливо, щоб кожен віруючий розрізняв власний шлях і виявляв у собі найкраще, те, що є таким особистим, що Бог вклав у нього (пор. 1 Кор. 12, 7)» [21].

Церква, «разом з особами, які мають покликання», згідно з початковим значенням цього слова, живе завдяки багатству кожного покликання, яке її визначає. Кожне покликання служить іншим, і лише віддаючи себе, можна виразити та заново відкрити свою повну ідентичність. Божі дари не є приватною та виключною власністю групи. Будучи охрещеними, ми всі беремо участь у священстві Христа, у пророцтві та царюванні Того, Хто прийшов служити і дати життя. Таїнство священства розуміється лише як служіння спільному священству всіх вірних. Подібним чином те, що є типовим для стану мирян, є даром для всього, що входить у життя та покликання кожного іншого члена єдиного тіла Христа. Таким чином, «світський вимір» також поділяють ті, хто належить до богопосвяченого життя чи рукоположеного священичого служіння: історія отця Боско пропонує нам чудовий доказ цього. Отець Боско є священником єпархії Турину, який заснував дві конгрегації богопосвячених осіб, а також дві інші асоціації мирян; і з усіма ними та з багатьма іншими, яких він уміє залучити, він інтенсивно занурюється у «століття», у якому живе, у життя та проблеми сотень тисяч молодих людей, безстрашно долаючи великі труднощі та межі, з плідністю, яка сьогодні надихає мільйони людей – поза національними, культурними та релігійними відмінностями.

Бути християнином і бути мирянином відкриває шлях до того, щоб мирянський, світський талант приносив плоди з максимальною інтенсивністю, залучаючи його до нескінченного багатства можливостей, які відкриваються перед тими, хто живе у світі, оживлений вірою, надією та милосердям. Другий Ватиканський Собор чітко проголосив це:

«Їхнє покликання є властиве мирянам шукати Царства Божого, займаючись земними речами та впорядковуючи їх згідно з Богом. Вони живуть у світі, тобто беруть участь у всіх різноманітних обов’язках і роботах світу та в звичайних справах сімейного та суспільного життя, у яких переплітається їх існування. Там вони покликані Богом сприяти, майже зсередини, як закваска, освяченню світу, виконуючи свій обов’язок під проводом євангельського духу, і таким чином виявляти Христа іншим через свідчення власного життя і з блиском їхньої віри, надії та милосердя. Тому їм особливо належить висвітлити й упорядкувати все дочасне, з яким вони тісно пов’язані, щоб воно творилось і постійно зростало згідно з Христом і було на хвалу Творцеві й Відкупителю»[22].

Завдання коментаря до Гасла не в тому, щоб визначити всі сфери та реалії життя, в яких присутність мирян трансформується і може стати тією закваскою Царства Божого, яку ніхто інший не міг би «замісити» з такою самою ефективністю і капілярністю. У будь-якому разі, у Церкві миряни мають широкий і складний спектр можливостей і викликів, ситуацій, з якими необхідно зустрітися, які водночас є закликами для тих, хто хоче бути «сіллю землі і світлом світу». Входження в конкретність «де», «коли» і «як» є шляхом, відкритим кожній людині та кожній спільноті, відповідно до їхньої особливої ​​природи. Подорож, до якої цього року це Гасло запрошує, спонукає нас почати знову, прийняти з відвагою та щедрістю, роблячи актуальним послання самої Церкви, коли вона каже:

«Очам, просвітленим вірою, відкриваються чудові можливості: очі багатьох вірних мирян, чоловіків і жінок, які саме у своєму повсякденному житті та діяльності, часто непомічені чи навіть неправильно зрозумілі, невідомі великим людям на землі, але на які дивиться з любов’ю Отець, вони є невтомними працівниками, які працюють у Господньому винограднику, вони є скромними і великими архітекторами – впевнені в силі Божої благодаті – в зростанні Царства Божого в історії»[23].

Немає сумніву, що для всіх мирян Салезіанської родини сьогодні – і для богопосвячених осіб, які живуть день у день, збагачуючись своїм покликанням і взаємодоповнюваністю – світ, суспільство, економіка та політика, соціальна дія в служінні іншим, християнське життя в повсякденному житті завжди є і має бути богословським місцем зустрічі з Богом:

«Власним полем їхньої євангелізаційної діяльності [мирян] є величезний і складний світ політики, соціальної реальності, економіки; так само культури, науки і мистецтва, міжнародного життя, засобів соціальної комунікації; а також інших реалій, особливо відкритих для євангелізації, таких як любов, сім’я, освіта дітей і підлітків, професійна праця, страждання. Що більше буде мирян, пройнятих євангельським духом, відповідальних за цю реальність та явно віддані їй, компетентних у її просуванні та усвідомлюючи потребу розвивати всі свої християнські здібності, то більше осіб опиняться на службі розбудови Царства Божого, а отже, спасіння в Ісусі Христі»[24].

5. Родина отця Боско покликана бути закваскою.

Отець Боско зміг залучити стільки людей, зробивши їх активними протагоністами тієї самої мрії спасіння молоді. Отець Джуліо Барберіс ретельно записав те, що сказав отець Боско, звертаючись до старших хлопців Ораторії ввечері на свято св. Йосифа 19 березня 1876 року, трохи більше ніж через п’ять місяців після від’їзду перших місіонерів до Патагонії. Посилаючись на поле та виноградник з євангельських притч і поєднюючи своїм особистим досвідом селянського життя, він допомагає молоді Вальдокко зрозуміти, як кожен може зробити свою частину, завжди цінну та важливу, для зростання Царства Божого. На власному прикладі він показує, як зробити наші таланти плідними, відповідно до своєї історії життя, своїх здібностей і покликання. Таким чином, отець Барберіс переймає слова отця Боско, які, безсумнівно, здаються нам найбільшою богословською актуальністю:

«Божественний Спаситель, і ви це цілком розумієте, полем чи виноградником, які були навколо нього, називав Церкву та всіх людей світу; жнива, які мають бути зібрані, полягають у спасінні душ, оскільки всі душі мають бути зібрані й приведені до комори Господньої; о, який рясний цей урожай; скільки мільйонів людей на цій землі! Скільки роботи ще доведеться зробити, щоб усі врятувалися; але робітників мало.

Під працівниками, які працюють у винограднику Господньому, маються на увазі всі ті, хто якимось чином сприяє спасінню душ. І зауважте, що робітники тут не означають лише, як дехто може вважати, священиків, проповідників і сповідників, які, звичайно, більш цілеспрямовано поставлені на служіння і більш безпосередньо докладають зусиль для збору врожаю, але вони не самотні, і їх би не вистачило. Працівники — це всі ті, хто якимось чином сприяє спасінню душ; бо працівники поля — це не тільки ті, хто збирає зерно, а й усі інші.

Подивіться на поле, на цю різноманітність працівників. Є ті, що орють, ті, що землю обробляють; інші, хто облагороджує поле мотикою; хто граблями або кийком розбиває грудки і розгладжує їх; інші зернятко кидають, інші засипають; хто ж потім бур’ян, полову, вику видаляє; хто прополює, хто викорчовує; інший потім поливає в потрібний час та підгортає; інші, з іншого боку, жнуть і роблять пучки, і снопи і той, хто вантажить віз і той, хто його веде; хто складає з воза, хто молотить зерно; хто відділяє зерно від полови; інші збирають – очищають, пересіюють, кладуть у мішок, везуть на млин і тут інші люди роблять борошно; тоді його хтось пересіває, хтось його далі замішує та пече хліб.  

Ви бачите, мої дорогі, скільки працівників потрібно, перш ніж жнива зможуть досягти своєї мети — повернути нам обраний райський хліб. Як на полі, так і в Церкві є потреба в усяких робітниках, але справді всяких; немає нікого, хто міг би сказати: «Хоч я маю бездоганну поведінку, але я не буду гідний  працювати для більшої слави Бога». Ні, ніхто так не каже; кожен може якось щось зробити»[25].

Ми народилися харизматично як спільнота і як спільнота людей різного соціального походження, стану життя, професійного профілю… об’єднані тією самою місією та натхненні тим самим харизматичним духом, який отець Боско вміє передати. Це було природнє для Ораторії в роки її заснування, від 1841 року до 1859-го: (18 років!), в якій все ще сильно відбивається ця синергія Божого народу, який співпрацює різними способами, щоб зробити молодь «добрими християнами і чесними громадянами». Незаперечно, що ми народилися одразу як спільнота Божого народу: це природа нашої харизми та нашої місії.

Я дуже усвідомлюю – і намагаюся передати це усвідомлення всій нашій Салезіянській Родині – особливо очевидного факту: лише разом, лише живучи в сопричасті, ми зможемо сьогодні зробити щось значуще.

Я звернувся з рішучим закликом до всього Салезіанського Згромадження щодо нашої спільної місії з мирянами – закликом, який служить усій Родині отця Боско – і недослухатися до нього призвело б у недалекому майбутньому до небезпечної точки неповернення.

Як я вже наголосив:

«Наша Генеральна Капітула (ГК) 24, безумовно, була харизматичною відповіддю на еклезіологію сопричастя Другого Ватиканського собору. Ми добре знаємо, що отець Боско від самого початку своєї місії на Вальдокко залучав багатьох мирян, друзів і співробітників, щоб вони могли брати участь у його місії серед молоді. Від самого початку він «шукає надійних і співвідповідальних з боку церковників, мирян, чоловіків і жінок». Отже, незважаючи на наш опір, ми маємо справу з точкою неповернення, тому що, окрім того, що вона відповідає дії отця Боско, діюча модель спільної місії з мирянами, запропонована ГК24, є фактично «єдино можливою в сучасних умовах»[26].

Таким чином ми маємо точку неповернення для добра тих, хто вирішив  увійти в цей стиль місії, формації, спільного життя, який відкриває нові горизонти майбутнього для харизми отця Боско в повній гармонії зі шляхом, яким Церква йде вперед під керівництвом Папи Франциска, безперечно пророчим і взірцевим.

Водночас існує ще одне небезпечне й ризиковане неповернення тих, хто не може чи не бажає переступити цей поріг і закривається у формах самореферентної ізоляції: більше не йде в ногу з часом у способі життя та тлумачення салезіянської присутності, якому судилося стати неактуальним і згаснути з роками.

Кінцевою метою місії отця Боско є йти разом до спасіння з молоддю, в трансформації суспільства. Широке та відважне бачення отця Боско, його невтомна працьовитість, його стійкість перед обличчям перешкод… можна пояснити лише цим горизонтом соціальної трансформації та євангелізації молоді у глобальному масштабі.

Отець Боско не займається політикою, але може говорити з усіма представниками різних рівнів влади, тому що його зобов’язання чітко спрямовані на добро молоді та служіння іншим – як є і має бути також у державному служінні для добра всіх.

Отже, наш спільний голос може знайти доступ і бути почутий далеко за межі конфесій, якщо разом ми сьогодні втілимо ту саму ревність прихильності до молоді, яка була дана нам як харизма і яку ми можемо досягти лише разом, як Родина отця Боско.

Взаємодоповнюваність покликань у родині отця Боско, об’єднаній як Салезіанська Родина та з’єднаній з великою кількістю мирян світу, разом у місії та у формуванні, стає неминучою потребою сьогодні і тим більше в майбутньому.

Сопричастя в родинному дусі та в широкому салезіянському русі є великим даром, який ми маємо як дорогоцінну спадщину.

6. У тіні великого дерева з чудовими плодами.

У своєму листі на завершення Другого семінару сприяння справам беатифікації та канонізації Салезіянської родини я писав:

Від отця Боско аж до наших днів ми визнаємо традицію святості, яка заслуговує на увагу, оскільки є втіленням харизми, яка походить від нього і яка виражається у множинності життєвих станів і форм. Це чоловіки та жінки, молодь і дорослі, богопосвячені та миряни, єпископи та місіонери, які в різних історичних, культурних та соціальних контекстах у часі та просторі зробили так, щоб салезіанська харизма засяяла особливим світлом, представляючи спадщину, яка відіграє ефективну роль у житті та спільноті віруючих і для людей доброї волі»[27].

Зі смиренням і почуттям глибокої вдячності ми розпізнаємо Салезіанську Родину як велике дерево з багатьма плодами святості. Це чоловіки і жінки, молодь і дорослі, які наповнили своє життя закваскою любові, любові, яка повністю віддає себе, вірності Ісусу Христу і Його Євангелію.

Еклезіологія показує, як ми знаємо, що різні покликання мають спільне коріння хрещення і призначені сприяти зростанню народу Божого:

«У Церкві-Сопричасті життєві стани настільки пов’язані, що їх можна впорядкувати один з одним. Їхнє глибоке значення, безперечно, є спільним і насправді унікальним: це мати спосіб життя рівної християнської гідності та загального покликання до святості в досконалості любові. Вони одночасно є різними і доповнюють один одного, так що кожен з них має свою власну оригінальну і безпомилкову фізіономію, і в той же час кожен з них ставить себе щодо інших їм на службу»[28].

Ця перспектива вказує на те, що салезіянська харизма є повною, коли покликання та місія живуть у взаємності та взаємодоповнюваності різних покликань. Це повинно бути глибоким змістом Салезіанської родини: великого апостольського руху для спасіння молоді.

Цікаво відзначити, що серед 173 святих, блаженних, преподобних, слуг Божих у нашій Родині 25 є мирянами, які втілили салезіанську харизму в сім’ї, в салезіянському домі, у світському житті, у своїй професії, у привілейованому просторі християнського свідчення та в різних соціальних, історичних та культурних контекстах. Я вважаю за доцільне згадати їх як свідків в коментарі до цього Гасла:

– Св. Домінік Савіо, підліток, вираження юнацької святості, плід первісної благодаті та лідер довгої лінії молодих святих і юних святих.

– Блаженна Лаура Вікунья, підліток, свідчить про життєдайну силу любові та пригадує реальність пораненої родини.

– Блаженний Дзеффіріно Намункура, молодий мапуче, закликає до цінності та поваги до корінних культур і до роботи з інкультурації віри та харизми.

– Блаженні Франческо Кесі, Чеслав Юзвяк, Едвард Казьмерський, Едвард Клінік, Ярогнєв Войцеховський, мученики Познанськогї ораторії, свідки віри аж до мученицької смерті.

– Серед блаженних мучеників іспанських переслідувань ми зустрічаємо: Алессандро Планас Саурі та Джованні де Мата Дієс, мирян-співпрацівників; Томмазо Гіл де ла Кал, Федеріко Кобо Санс, Ігіно де Мата Дієс, троє претендентів на салезіанське життя; Бартоломео Бланко Маркес, мирянин і наречений; Тереза ​​Сехудо Редондо, дружина і мати, салезіанки-кооператори, віддані церковній, соціальній та асоціативній реальності свого середовища.

– Блаженна Александрина Марія Да Коста, салезіянка-кооператорка, яка нагадує про найвищу форму співпраці, а саме про єдність з відкупительними стражданнями Ісуса.

– Блаженний Альберто Марвеллі, колишній учень ораторії Ріміні, заангажований у суспільно-політичний світ.

– Шанигідна мати Маргарита Оккієна, материнська і жіноча присутність у витоках харизми.

– Шанигідна Доротея Хопітея, дружина і мати, яка «приймає» і сприяє зростанню салезіянської харизми, показуючи вибір бідного життя і здатність дозволити бідним євангелізувати себе.

– Шанигідний Аттіліо Джордані, чоловік і батько, який втілює салезіанську радість у сім’ї, на роботі, в ораторії, на місіонерській землі.

– Слуга Божий Сімао, індіанець бороро, який поділяє салезіанську місію з отцем Родольфо Лункенбайном і нагадує про необхідність визнавати та вітати зерна істини, присутні в кожній культурі та традиції.

– Слуга Божа Матильда Салем, дружина і благодійниця, яка віддає блага і життя за плідність харизми в Сирії і свідчить про міцність сопричастя між християнами та здатність співіснувати з вірними інших релігій.

– Слуга Божий Антоніно Бальєрі, волонтер отця Боско, який вміє бути євангельською закваскою у хворобі.

– Слуга Божа Віра Ґріта, салезіанка-співробітниця та вчителька, знаряддя містичної Діяльності, яка зобов’язує кожного християнина, щоб благодать Євхаристії приносила плоди.

– Слуга Божий Акаш Башир, молодий учень з Пакистану, який віддав своє життя за своїх братів.

Серед цих численних і різноманітних постатей святості я хотів би вказати на деяких, які пропонують нам важливе й оригінальне свідчення святості мирян і які, на мою думку, демонструють багаті аспектами, формами та кольорами, життя мирян, які жили в різних контекстах, у різні століття, з різними покликаннями, але сповнені простої святості в повсякденному житті. Та світська святість «сусідства», яку завжди буде корисно відкривати нам. Я зупиняюся, щоб поміркувати:

v  Маргерита Оккієна, «Мати».

Ми знаємо, як отець Боско на початку своєї місії в ораторії, після роздумів і переосмислень, як вийти з труднощів, пішов поговорити про це зі своїм парохом Кастельнуово, пояснивши йому свої потреби та страхи. «У вас є мати! – відповів парафіяльний священик, ні хвилини не вагаючись, – нехай вона поїде з вами до Турину». Мама Маргарита прибула на Вальдокко в листопаді 1846 року і протягом десяти років була матір’ю сотень хлопчиків. У 1846 році була відкрита тільки ораторія, і хлопчики збиралися туди особливо в неділю. Біографічні спогади говорять про щонайменше 800 присутніх. Протягом тижня юнаки вечірньої школи приходили щовечора після роботи. Займали всі класи, кухню та кімнату отця Боско, захристію, хор, каплицю. Галас, пісні, приходи та відходи, але інакше не могло бути. З ними була мама Маргарита. Безумовно, священики та миряни також приходили допомагати отцю Боско. Але тільки Мама Маргарита завжди була там, повний робочий день. Ця її доступність була полюбленою всіма, і тому її шанували всі, хто її знав. З самого початку, коли вона приїхала до Турину, як тільки про неї дізналися жителі сусідніх районів, її називали не інакше, як «мама».

Тут протягом десяти років її життя злилося з життям її сина і з початками салезіянської праці: вона була першою і головною співробітницею отця Боско; при дієвій доброті її турбота стає материнським елементом запобіжної системи. Неписьменна, але сповнена тієї мудрості, яка приходить згори, вона також була помічницею для багатьох бідних вуличних дітей; вона поставила Бога на перше місце, обравши задля Нього життя в убогості, молитві та жертовності.

v  Бартоломе Бланко Маркес, молодий християнин.

«Я робітник, народився від батьків, які також були робітниками. Я жив і живу в середовищі злиднів, і я відчуваю протест, енергійний протест, який тече в моїх жилах, часом загострений вогнем юнацького ентузіазму, проти тих, хто вважає, що ми не люди, тому що ми мали нещастя – чи, може, долю – народитися в бідності, носити робочий халат і мати грубі й мозолясті руки. Але уточнімо поняття: я робітник і я католик». Так говорить молодий чоловік років 19, за фахом ремісник, який виготовляє крісла. Очолює рух «Народний спротив» 5 листопада 1933 року в Пособланко (Іспанія); праведний і сміливий молодий чоловік, незвичайного розуму, скромного походження, з робітничого класу, захисник прав народу і Церкви.

Народився в Пособланко (Кордова, Іспанія) 25 грудня 1914 року, втратив матір під час так званої «іспанської» епідемії. Коли йому було дванадцять років, помирає його батько. Хлопець був змушений залишити школу і працювати майстром з виготовлення крісел. Коли салезіяни прибули в Пособланко у вересні 1930 року, Бартоломе відвідував ораторію і допомагав як катехит і аніматор. Він знайшов в особі отця Антоніо до Муйньо настоятеля, який підштовхнув його продовжувати інтелектуальне, культурне та духовне формування через участь у навчальних гуртках. Цей салезіянин буде до передчасної смерті Бартоломея його сповідником і духовним провідником. Його цінують рідні, друзі, соратники за винахідливість, апостольську відданість та здібності лідера. Пізніше він приєднався до Католицької Діяльності, в якій був секретарем, викладаючись на всі сто. Він переїхав до Мадрида, щоб спеціалізуватися на апостоляті серед працівників Робітничого соціального інституту, і відзначився як красномовний оратор і дослідник соціальних питань. Отримавши стипендію, він зміг познайомитися з католицькими робітничими організаціями Франції, Бельгії та Голландії під час поїздки, організованої Соціальним Інститутом Працівників. Призначений делегатом католицьких профспілок, він заснував вісім секцій у провінції Кордоба.

Коли 30 червня 1936 року спалахнула революція, Бартоломе повернувся до Пособланко і віддав себе в розпорядження «Громадянської гвардії» для захисту міста, яке через місяць здалося іншій воюючій стороні. Його звинуватили у бунтарстві і відправили до в’язниці, де він продовжував поводитися зразково: «Щоб заслужити мученицьку смерть, треба віддати себе Богу як мученик!». Його судили та засудили до смертної кари в Хаен 29 вересня. Після вироку, зберігаючи спокій і гідно захищаючись, він каже: «Ти думав, що робиш мені зло, а натомість робиш мені добро, бо ти виточив мені корону».

Яскравим доказом цього є листи, які він написав напередодні смерті рідним і нареченій: «Нехай це буде моє останнє бажання: прощення, прощення і прощення; але поблажливість, яку я хочу супроводжувати, роблячи все найкраще. Тож прошу вас помститися мені по-християнськи: відплативши добром тим, хто бажав мені зла», — писав він своїм тіткам і двоюрідним сестрам.

І до своєї нареченої Маруї: «Коли в мене залишиться кілька годин для останнього спочинку, я хочу попросити тебе лише про одне: щоб ти в пам’ять про любов, яку ми мали одне до одного і яка посилюється в цю мить, турбувалася про спасіння душі твоєї, щоб ми могли зустрітися на небі навіки, де нас ніхто не розлучить».

Співв’язні Бартоломе зберегли хвилюючі подробиці його відходу до мертвих: босоніж, щоб більше нагадувати Христа. Коли йому одягали наручники, він цілує руки поліцейському, який це робить. Він не погоджується, щоб йому стріляли в спину. «Хто вмирає за Христа, — казав він, — повинен робити це головою і з голими грудьми. Хай живе Христос Цар!» і падає біля дуба з розкинутими хрестоподібно руками, пронизаний кулями. Це було 2 жовтня 1936 року. Бартоломе ще не мав повних 22 роки. Беатифікований у Римі 28 жовтня 2007 року.

v  Аттіліо Джордані, мирянин «як отець Боско».

Він народився в Мілані 3 лютого 1913 року. З ранніх років вирізнявся великою пристрастю до салезіанської ораторії святого Августина і, вже у вісімнадцять років, своєю відданістю молоді, яка відвідувала її. Протягом десятиліть він був старанним катехитом і постійним та геніальним аніматором, з великою простотою та радістю. Був відповідальний за прислуговуючих, формацію, приготування ігор, був завжди присутній у вільний час в ораторії, дбав про театральну діяльність. Любіть Бога всім своїм серцем і знайдіть у сакраментальному житті, молитві та духовному супроводі джерело життя благодаті. Під час своєї військової служби, яка почалася в 1934 році і закінчилася, зі злетами і падіннями, в 1945 році, Аттіліо демонструє апостольське чуття серед своїх товаришів. Він працює на фабриці Піреллі в Мілані, де також поширює радість і добрий гумор з найглибшим почуттям відповідальності. 6 травня 1944 року одружився з катехисткою Ноемі Д’Аванцо. У них народжуються троє дітей: П’єрджорджо, Маріаграція, Паола. У власній родині Аттіліо є чоловіком і батьком, сповненим великої віри та спокою, у свідомій євангельській аскезі та бідності на користь найбільш потребуючих. Нічого не забираючи у сім’ї, він зробив ораторію своєю другою родиною, поставивши свою багату винахідливість і надзвичайне виховне мистецтво на службу хлопцям. За домовленістю зі своєю дружиною Ноемі він їде до Мату-Гросу (Бразилія), щоб розділити вибір дітей у місіонерському служінні. 18 грудня 1972 року під час зібрання, після захопленої та палкої розмови про обов’язок віддати життя за інших, Аттіліо раптом знепритомнів. Він ледве встигає сказати синові: «Ти продовжуй» і помирає від серцевого нападу. Шанигідний з 9 жовтня 2013 року.

Його християнське життя набуло такого рішучого й особистого спрямування, яке він висловив у фразах: «Радість від служіння Христу»; «не будь добрим, просто щоб бути добрим»; «Жити в світі, не будучи від світу»; «Йти проти течії»; «Не шукай, а давай»; «Треба жити тим, чим хочеш жити». Це дозрівання зростає на різних етапах його життя: підлітком, молодим солдатом, солдатом на греко-албанському військовому фронті, як показано в його «воєнному щоденнику». Навіть вибір його нареченої Ноемі Д’Аванцо мотивований міркуваннями віри, як він пише до неї в листі: «Господь наблизив мене до вас, поставивши перед моїми очима вашу любов, і дух відданості улюбленої Господом був знаком, який спонукав мене просити вас за наречену».

Віра Аттіліо настільки велика, що вона справді є «знаком» Божої присутності: у сім’ї, в ораторії, у парафіяльній спільноті та для всіх, хто його зустрічає: віра, яка, більше ніж проголошена, сяє через його дії та його спосіб життя: «Міра нашої віри виявляється в нашому бутті».

v  Віра Гріта «Шкільна вчителька Савони».

Народилася в Римі 28 січня 1923 року, жила і навчалася в Савоні (Італія), де здобула кваліфікацію магістра. Коли її був 21 рік, під час сильного буревію на місто (1944 р.) її зніс з ніг натовп, який втікав. Це спричинило серйозні наслідки для її тіла, яке відтоді назавжди позначене стражданнями. За своє коротке земне життя вона залишилася непоміченою, викладаючи в школах Лігурійської глибинки, де заслужила загальну пошану і прихильність своїм добрим і м’яким характером. У Савоні, в салезіянській парафії Пресвятої Богородиці Помічниці, відвідувала Месу і була старанною в таїнстві Покаяння. Салезіанка-кооператорка з 1967 року, вона реалізувала своє покликання в цілковитому даруванні себе Господу, Який дарував їй Себе в надзвичайний спосіб, у глибині серця, з «Голосом», зі «Словом», щоб сказати їй про Діяльність живого кивоту. Під поштовхом Божої благодаті та вітаючи посередництво духовних провідників, Віра Гріта відповіла на Божий дар, свідчивши у своєму житті, позначеному втомою хвороби, зустрічі з Воскреслим і присвятивши себе з героїчною щедрістю навчанню та вихованню учнів, дбаючи про потреби сім’ї та даючи свідчення життя євангельської бідності. Віна померла 22 грудня 1969 року у віці 46 років у лікарняній палаті в П’єтра-Лігуре.

Віра Ґріта засвідчує передусім всеохоплюючу євхаристійну набожність, яка стає виразною передусім в останні роки її життя. Вона не мислила категоріями програм, апостольських ініціатив, проектів: приймала фундаментальний «проект», яким є сам Ісус, аж до того, щоб зробити його життям свого життя. Сучасний світ свідчить про велику потребу в Євхаристії.

Її подорож у виснажливій активності днів також пропонує новий світський погляд на святість, стаючи прикладом навернення, прийняття й освячення для «бідних», «тендітних», «хворих», які можуть упізнати себе в ній і знайти знову надію.

Як салезіанка-кооператорка, Віра Ґріта живе і працює, навчає та зустрічає людей із вираженою салезіанською чутливістю: від люблячої доброти її стриманої, але ефективної присутності до здатності зробити так, щоб її любили діти та родини; від педагогіки доброти, яка впроваджується своєю постійною посмішкою, до великодушної швидкості, з якою, незважаючи на труднощі, вона звертається переважно до найменших, до маленьких, до далеких, до забутих; від щедрої пристрасті до Бога і Його Слави до хресної дороги, дозволяючи забрати від неї все в її хворобливому стані.

v  Акаш Башир, свідок сили та миру.

Колишній учень інституту дон Боско, перший пакистанець, процес беатифікації та канонізації якого триває. 15 березня 2015 року він пожертвував собою, щоб не дати терористу-смертнику влаштувати бійню в церкві святого Івана в Йоганнабаді, християнському кварталі Лахора, Пакистан. Акашу Баширу було 20 років, він навчався в Технічному інституті дон Боско в Лахорі та став волонтером служби безпеки.

Найбільше вражає те, наскільки сильним був цей простий молодий чоловік у протистоянні злу та вбивчому насильству. Речення, сказане нападнику перед смертю – «Я помру, але не дам тобі увійти до церкви» – виражає сильну віру та героїчну мужність у свідченні безмірної любові. В Євангелії від Івана чуємо слова Ісуса до Никодима: «Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не були докорені його діла. Натомість той, хто чинить правду, йде до світла, щоб виявилося, що діла його вчинені в Бозі» (Йо. 3, 20-21). Акаш запечатав ці слова своєю кров’ю, будучи молодим християнином. Він боровся один на один з силою смерті, ненависті та насильства і зробив так, щоб світло та правда перемогли. Він омив білу сукню кров’ю Агнця, щоб вона засяяла (пор. Одкр. 7, 14).

Контакт зі світом і салезіанська харизма зміцнили в Акаші ті схильності до доброти та щедрості, яких він навчився у своїй сім’ї та християнській спільноті. Акаш Башир є прикладом святості для кожного християнина, прикладом для всіх молодих християн світу. І це, безсумнівно, є яскравим харизматичним знаком салезіянської виховної системи. Акаша – це голос багатьох відважних молодих людей, яким вдається віддати своє життя за віру попри труднощі, бідність, релігійний екстремізм, байдужість, соціальну нерівність, дискримінацію. Життя і мученицька смерть цього молодого пакистанця спонукає нас визнати силу Святого Духа Бога, живого, присутнього в найменш очікуваних місцях, у смиренних, у переслідуваних, у молоді, в дітях.

v  І не забуваймо про Артеміде Затті в рік його канонізації.

Він, безсумнівно, був братом Салезіянином, але не можна не бути враженим світським виміром його святості, який жив у щоденному прояві милосердя в простоті маленької лікарні та маленького містечка. Він є прикладом і взірцем віданності для свого народу в саможертовній і терпеливій праці, маючи Бога як джерело, спонуку у вірі та єдину і кінцеву мету свого життя.

Їхнє життя, життя їх всіх і їхній приклад – це як «заквска в тісті», завдяки яким Царство продовжує рости в нас і поруч з нами.

Миряни дають гумус для зростання віри[29]. Цей вислів Бенедикта XVI нагадує нам, що завдяки вірі та відданості євангелізації багатьох мирян, подружніх пар, сімей і християнських спільнот християнство пускає коріння та розвивається у світі. Через благодать Хрещення віра зростає і поширюється.

Подібно мирські свідки салезіанської святості, згадані вище, і дуже багато інших дали і дають гумус для зростання салезіянської харизми. Ця група святих нагадує нам, що не зважаючи на нашу діяльність і відповідальність, важливою є передусім якість людських відносин, які є привілейованим місцем для проголошення Євангелія та розквіту харизми.

Ці свідчення нагадують нам про загальне покликання до святості, яке є таким дорогим як для святого Франциска Сальського, як ми вже сказали, так і для нашого Отця Салезіанської Родини, отця Боско, коли він запропонував мету святості молоді з ораторії та ремісничим класам як мету, відкриту для всіх, легку для наслідування та орієнтовану на нескінченне щастя.

Всі ці постаті разом з Марією Помічницею, яка прийняла Ісуса у своє дівоче лоно і тому є Матір’ю, Вчителькою і Провідницею віри, супроводжують молоді покоління на їхньому шляху до святості. Їхнє життя і їхній приклад – як «закваска для хліба».

7. Наша молодь як  ЗАКВАСКА в сучасному світі.

Я хотів би завершити послання цьогорічного Гасла останнім словом, зверненим до нашої молоді та до подорожі, яку ми хочемо здійснити разом, тому що вони теж хочуть супроводжувати нас, як ми хочемо супроводжувати їх:

«Ми хочемо вам сказати голосно, від усієї душі. Бути тут для нас було мрією: у цьому особливому місці, яким є Вальдокко, де почалася салезіянська місія, разом із салезіянами та молоддю для салезіанської місії, з нашою спільною волею бути разом святими. Наші серця у ваших руках. Бережіть цей свій дорогоцінний скарб. Будь ласка, ніколи не забувайте нас і продовжуйте слухати нас. Турин, 7 березня 2020 р.» [30].

Дійсно, молоді люди готуються до життя, і ми супроводжуємо їх у цій дорозі, і я не сумніваюся, що дуже велика послуга, яку ми зробили б їм, суспільству та Церкві, це допомагали усвідомити суспільну роль, яку вони повинні відігравати і до якої вони повинні підготуватися. З цієї причини вони також перші дізналися, що вони покликані бути цією закваскою в людській родині.

Готуючись до написання цього коментаря, я вирішив знайти й прочитати, саме для цього останнього розділу Гасла, деякі уривки, що останні три папи – св. Іван Павло ІІ, Бенедикт XVI і Франциск – сказали молоді, тому що я є упевнений, що їхні меседжі будуть багатими та дуже потужними. І такими вони мені здаються: такими актуальними, такими пунктуальними і, відважусь сказати, такими «салезіянськими». І водночас хочу рішуче підкреслити, наскільки велике, обширне та вимогливе завдання стоїть перед молоддю в Церкві та у світі. Якщо вони приймуть виклик бути справді молодими сьогодні, активними у своєму християнському та соціальному зобов’язанні та справжньою «закваскою» в людській родині.

Папа Іван Павло ІІ, за три роки до своєї смерті, в одній зі своїх промов запропонував[31] вісім великих викликів, які є справжніми пропозиціями життя та християнського, соціального та політичного зобов’язання для молоді, яка хоче прийняти серйозні виклики. Насправді це вісім викликів, які деякі вчені зводять лише до одного, який можна виразити таким чином: поставити людину в центр економіки та політики. Завдання таке: захист людського життя в будь-якій ситуації; сприяння сім’ї та викорінення бідності (зі зменшенням боргу, сприянням розвитку та відкриттю справедливої ​​міжнародної торгівлі); захист прав людини та робота із забезпечення роззброєння (зменшення продажу зброї та зміцнення миру після закінчення конфліктів); боротьба з основними хворобами та доступність для всіх найнеобхідніших ліків; збереження природи та запобігання стихійним лихам; нарешті, суворе застосування міжнародного права та конвенцій.

У свою чергу, в енцикліці про інтегральний людський розвиток Caritas in veritate[32] Папа Бенедикт XVI перераховує поточні виклики, які є невідкладними та важливими для життя світу і до яких сучасна молодь може залучитися, як-от: використання земних ресурсів, повага до екології, справедливий розподіл благ і контроль фінансових механізмів, боротьба з голодом у світі, сприяння гідності праці, людська солідарність з найбіднішими країнами, служіння культурі життя, міжрелігійний діалог і побудова миру між народами і державами.

Нарешті, Папа Франциск пропонує серію складних завдань, які ми маємо як християни, і які чекають на молодь, яка хочуе їх взяти на себе та взяти на себе їх виконання своєю вірою та своєю відданістю, оскільки багато іншої молоді страждає від такого насильства та здирництва. Серед його різноманітних творів (енциклік, апостольських повчань та послань до молоді)[33] хотілося б нагадати таке: є страшні й болючі контексти війни (і я не можу не згадати несправедливу війну проти українського народу, яку ми всі знаємо, бо це триває вже одинадцять місяців); є багато людей і молоді, які страждають від насильства, яке проявляється різними способами: викрадення людей, організована злочинність, торгівля людьми, рабство та сексуальна експлуатація, військові злочини тощо. Деякі діти змушені ставати військовими, вступати в збройні та злочинні угруповання, займатися торгівлею наркотиків. Чимало дітей і підлітків стають рабами секс-торгівлі та торгівлі людьми. Не бракує людей і молоді, які маргіналізовані і навіть загинули через свою етнічну приналежність чи віросповідання. Не можна забувати біль міграції (в нелюдських ситуаціях) і лихо ксенофобії.[34]  Люди як непотріб по всьому світу, расизм і порушення універсальних прав людини – це ще одна реальність світу, в якому також так багато болю[35].

Чи усвідомлюємо ми, що все це та багато іншого впливає на цю людську родину, в якій ми хочемо бути закваскою, сіллю та світлом[36]? Чи можна сказати, що це песимістичний погляд? Ні, зовсім ні. Сам Папа Франциск цитує багато досягнень, які існують сьогодні, але які йдуть поруч з «погіршенням етики»:

«З великим імамом Ахмадом Аль-Тайєбом ми не ігноруємо позитивні зміни, які відбулися в науці, техніці, медицині, промисловості та соціальному забезпеченні, особливо в розвинених країнах. Тим не менш, «ми підкреслюємо, що разом із цими великими та цінними історичними досягненнями відбувається погіршення етики, яка обумовлює міжнародні дії, а також послаблення духовних цінностей і почуття відповідальності. Усе це сприяє поширенню загального почуття розчарування, самотності та відчаю […]. Виникають вогнища напруги та накопичуються зброя та боєприпаси у світовій ситуації, де панують невизначеність, розчарування та страх перед майбутнім і контролюється недалекоглядними економічними інтересами». Ми також вказуємо на «сильні політичні кризи, несправедливість і відсутність справедливого розподілу природних ресурсів. […] Стосовно цих криз, через які мільйони дітей вмирають від голоду, і без того зведені до людських скелетів – через бідність і голод – панує неприйнятне міжнародне мовчання»[37].

Ця реальність є нагодою для всіх нас, але особливо для молоді, почути Господній заклик жити власним християнським і також салезіянським життям (у родині отця Боско) як велике завдання.

Про це завдання і про цей виклик уже нагадав Папа Павло VI наприкінці Другого Ватиканського Собору у посланні до молоді, де він сказав:

«Саме до вас, молоді чоловіки та жінки всього світу, Собор хоче звернути своє останнє послання. Тому що саме ви візьмете факел з рук своїх батьків і будете жити у світі в момент найбільш гігантських перетворень в його історії. Саме ви, зібравши найкращий приклад і навчання ваших батьків і вчителів, сформуєте суспільство завтрашнього дня: ви будете врятовані або загинете разом з ним. […] І на своєму ентузіазмі будуйте світ кращий за нинішній!» [38].

Сьогодні я з глибоким переконанням, дорога молоде, звертаюся з цим проханням, яке надходить до всіх нас, бути справді закваскою в людській родині. Ці виклики вимагають, щоб у вашому житті, вашій освіті, вашому навчанні, вашій роботі та вашому покликанні ви сказали «так» або «ні» своєму зобов’язанню будувати більш справедливий і братерський світ. Ці випробування ставлять вас на роздоріжжі прийняття чи відкидання вимогливого та захоплюючого життя, у яке ви повинні вкласти всю свою силу та енергію згідно з Божою мрією про кожного з вас.

І, звісно, ​​від вас не вимагається особливого, надзвичайного героїзму, а лише – але і це вже багато – зробити так, щоб ваші дари й таланти, дані Богом кожному з вас, принесли плід, щоб зростати у вірі, у справжній любові, у братерстві та в служінні всім, особливо найменшим, тим, на кого життя найбільше впливає, тим, хто має менше можливостей.

Мені це здається цінною пропозицією для кожного молодого християнина і салезіянина, який сьогодні хоче бути місіонерським учнем Господа, а також викликом і пропозицією такої гідності та масштабу, що без будь-якого сорому її можна запропонувати будь-якій молодій людині, яка хоче повною мірою відчути власний людський стан, незалежно від того, чи є християнином, чи сповідує інші релігійні переконання, чи намагається жити суттєвим і автентичним гуманізмом, і в той же час виведе вас жити поза «зонами комфорту», ​​яка, як сирени зі своєю мелодією,  можуть вас заколисати в спанок.

Я згадав про гуманізм і хотів би закінчити чітко посиланням на цей «салезіанський гуманізм», за допомогою якого ми можемо виховувати всю молодь усіх націй світу в салезіянських спільнотах, тому що

«для отця Боско це означало цінувати все позитивне, що корениться в житті людей, у створених реаліях, у подіях історії. Це спонукало його зрозуміти справжні цінності, які існують у світі, особливо якщо їх цінує молодь; вписуватися в потік культури та людського розвитку свого часу, стимулюючи добро і відмовляючись від гендерної приналежності до зла; мудро шукати співпраці з багатьма, будучи впевненим, що кожен має дари, які необхідно відкрити, визнати та цінувати; вірити в силу освіти, яка підтримує ріст молоді та заохочує її стати чесним громадянами і добрими християнами; завжди і в будь-якому випадку довіряти себе провидінню Бога, сприймаючого і улюбленого як Отця»[39].

На завершення я дякую Господу за таке прекрасне і повноцінне життя в нашій Салезіянській родині в служінні Євангелії, просячи Господа за всю Церкву і за нас, як частину тієї самої Церкви, прийняти радісне завдання євангелізації, бо «Христом вона була послана, щоб виявити і передати любов Божу всім народам»[40].

Нехай наша Мати Помічниця християн допоможе всім нам бути учнями-місіонерами, маленькими зірочками, що віддзеркалюють її світло. Молімося, щоб серця відкрилися для радісного сприйняття проголошення спасіння, яким є Сам Бог в Ісусі”.

Генеральний Настоятель отець Анхель Фернандес Артіме, СДБ

[1] EG, 273; ChV, 25.

[2] Франциск, Ангел Господній, Рим 14 червня 2015.

[3] Іван Павло ІІ, Лист енцикліка Redemptoris missio, Рим 7 грудень 1990, п. 40.

[4] GS, 1.

[5] FT, 8 e 11.

[6] Пор. FT, 15-17; 18-21; 29-31; 69-71; 80-83; 124-127;234.

[7] Пор. FT 88-111; 216-221; ChV 163-167.

[8] Пор. Все послання Laudato Si’.

[9] Пор. LF 23-25; FT 226-227.

[10] Пор. LF 1-7; 35; 50-51; 58-60.

[11] Лист до Діогнета (Роз. 5-6; Funk 1, 317-321).

[12] LG, 31. Апостольське повчання Christifideles laici (1988) дуже добре резюмує, що обов’язком усіх охрещених, хоча й різними способами, є бути закваскою у світі: «Євангельські образи солі, світла та закваски, нечітко впливаючи на всіх учнів Ісуса, знаходять конкретне застосування до вірних мирян. Вони є чудово значущими образами, тому що вони не лише показують глибоку включеність і повну участь вірних мирян на землі, у світі, у людській спільноті; але також і передусім новизну й оригінальність втілення й участі, призначених для поширення Євангелія, яке спасає» (пор. ChL 15).

[13] Р. Бероза, «Богослов’я і духовність мирян», Журнал Місіон Аберта, (mercaba.org/fichas/laico).

[14] GS, 36.

[15] GS, 43.

[16] Пор. А. Бочія, Віруючі миряни в Церкві та в родині дон Боско. Чоловіки та жінки трьох афіліяацій, приватне видання.

[17] Франциск, Промова до салезіян, які зібралися на канонізацію блаженної Артеміде Затті, Рим 8 жовтня 2022 р.

[18] С. Франциск Сальський, Вступ до побожного життя,, I,1: ed. Ravier – Devos, Париж 1969, 23 (наш переклад на італійську мову).

[19] Павло VI, Епіст. ап. Sabaudiae gemma, до четвертого сторіччя від дня народження святого Франциска Сальського, доктора Церкви (29 січня 1967 р.), в AAS 59 (1967), 119.

[20] LG, 11.

[21] Франциск, Апостольський лист Totum amoris est, до IV сторіччя смерті святого Франциска Сальського, LEV, Ватикан 2022, 32-34.

[22] LG, 31.

[23] ChL, 17.

[24] EN, 70.

[25] ISS, Салезіанські джерела, 1. Дон Боско та його праця, LAS, Рим 2014, 716-717.

[26] ГК24, п. 39.

[27] А. Фернандес Артім, Лист від Генерального Настоятеля на завершення ІІ Семінару сприяння справам беатифікації та канонізації Салезіанської родини, Рим, квітень 2018 р.

[28] ChL, 55.

[29] Бенедике XVI, Катехеза 7 лютого 2007 р.

[30] GCXXVIII, Які салезіяни для сучасної молоді? Лист молоді до капітулярів, Додаток 3, с. 146.

[31] Іван Павло II, Промова до консулів всіх країн при Святому Престолі, Рим 10 січня 2002.

[32] Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in Veritate, Рим 29 червня 2009 р.

[33] Пор. ChV, 72-74; Пор. FT, 25.

[34] FT, 38-40.

[35] Так само, 18-24.

[36] Я хотів би дуже важливо підкреслити те, що написав генеральний настоятель о. Паскуаль Чавес про салезіанську родину на захист життя, у всіх його значеннях і в усіх його вимірах. Це дуже багатий список наших поточних зобов’язань (до яких також відноситься молодь): Пор. CHÁVEZ, P., Ти любиш усе і  ненавидиш нічого з того, що ти зробив… Господи Життєлюбче. (Sap 11, 24.12,1), в ID., Циркулярні листи до салезіян (ACG 396 (2006) Лист 019), LAS, Рим 2021, 604-605, 609-617.

[37] FT, 29, де також цитується Документ про людське братерство заради світового миру та спільного співіснування, Абу-Дабі (4 лютого 2019 р.): L’Osservatore Romano 4-5 лютого 2019 р., с.6.

[38] Павло VI, Послання до молоді, Рим 8 грудня 1968 р.

[39] П. Чавес, Подібно Дон Боска-вихователя, ми пропонуємо молоді Євангеліє радості через педагогіку добра. Гасло 2013 (ACG 415 (2013) Лист 038, o.c., 1240-1241.

[40] Ad Gentes, 10.

Джерело