Одне з основних завдань Учительського уряду Церкви – тлумачити моральне Одкровення про суспільний порядок у світі через мову, спосіб думання та ситуацію певного часу й проголошувати це вчення з відповідним ступенем зобов’язання. Соціальна доктрина Католицької Церкви (далі СДКЦ), яка охоплює сукупність орієнтирів для формування суспільного порядку згідно з основними правдами віри, стоїть на службі виконання місії Церкви, тобто спасіння людини, що живе в конкретному часі та середовищі й стикається з конкретними суспільними проблемами, які суттєво впливають на її життя.

Згідно з ІІ Ватиканським собором Церква покликана «завжди розпізнавати знаки часу й пояснювати їх у світлі Євангелія». Одним із найбільш промовистих знаків нашого часу є екологічна криза, що виявляється в антропогенному виснаженні, забрудненні та руйнуванні довкілля у глобальних масштабах з катастрофічними наслідками для всього людства.

Хоча сьогодні ще не маємо довгоочікуваної в середовищі богословів-моралістів екологічної енцикліки, усе ж більшість соціальних документів римських архиєреїв та єрархії Католицької Церкви на місцевому рівні останніх десятиліть порушують окремі соціально-екологічні питання і пропонують свій погляд на причини їх виникнення та шляхи подолання.

У цій статті проаналізуємо основні документи СДКЦ на екологічну тематику, щоб дослідити проблему відповідального ставлення до природного середовища як автентичного християнського покликання та важливого засобу покращення екологічного становища планети.

Із середини ХХ ст. Учительський уряд Церкви неодноразово висловлює своє ставлення до питань, які відіграють важливу роль у контексті сучасної екологічної кризи, як, наприклад, питання двозначности технічного прогресу, використання атомної енергії та справедливого розвитку. Ці теми були предметом суспільного вчення численних звернень папи Пія XII, енцикліки Mater et magistra (1961) папи Йоана XXIII, Душпастирської конституції II Ватиканського собору Gaudium et spes (1965) та енцикліки Populorum progressio (1967) папи Павла VI.

Католицька Церква однією з перших відреагувала на видимі ознаки екологічної загрози. Уже за рік перед оприлюдненням загальновідомого звіту Римського клубу «Про межі зростання» (1972), який вважають першим щаблем пробудження екологічної свідомости, Святіший Отець Павло VI в апостольському листі Octogesima adveniens (1971) застерігав людство від непоміркованого використання природних ресурсів, яке призводить до руйнування природи та, відповідно, до знищення передумов життя людини. У тому ж 1971 р. Римський синод єпископів у документі De iustitia in mundo, аналізуючи проблему суспільної справедливости, звертає увагу на її екологічні складові та констатує, що необхідні для людського життя природні ресурси повітря, води та всієї біосфери Землі не є необмеженими і, відповідно, їх треба захищати як спільне благо всього людства.

Усвідомлення екологічної загрози у всесвітньому масштабі вперше зауважили на міжнародній конференції в Стокгольмі, яку організувала ООН у 1972 р. під заголовком «Довкілля людини». Саме тут 110 делегацій світової спільноти постановили кардинально переглянути ставлення сучасної цивілізації до планети Земля і визначили фундаментальні принципи, які мають регулювати права та обов’язки людей щодо навколишнього середовища. При цьому було враховано позицію Папського Престолу. У Посланні до Конференції у Стокгольмі папа Павло VI акцентував увагу на питанні людської солідарности в контексті сучасної проблематики довкілля та майбутніх екологічних загроз, а також закликав до зміни стилю життя та поміркованого використання природних ресурсів. Більш системно позицію Ватикану щодо екологічного питання на Стокгольмській конференції висловив у заяві Голова делегації Папського Престолу, в якій наголосив, зокрема, на таких моментах:

Католицька Церква вважає, що гармонія між людством і природою може бути відновлена лише тоді, коли людина переосмислить пріоритет цінностей і визначиться у своїй поведінці відповідно до принципу: «більше бути» замість «більше мати»;

захист довкілля в процесі економічного розвитку вимагає відповідних зусиль як на національних, так і на міжнародному рівнях;

держава Ватикан дбає про довкілля в межах власної території, яка є унікальним культурним і мистецьким спадком.

Буде далі

Д-р Володимир ШЕРЕМЕТА,

доцент Івано-Франківської Теологічної академії, Керівник Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології

Джерело