Ось стільки років служу тобі й ніколи не порушив ані одного приказу твого. 

Лк 15,10-32

Ця неділя, яка за традицією називається Блудного сина, наповнена подвійним добром. Сьогодні читаємо чудову притчу Ісуса про Милосердного батька та вшановуємо трьох великих святителів Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова й Івана Золотоустого. 

Читаючи притчу про Блудного сина, переважно звертаємо увагу на молодшого сина. Однак повчальною для нас є також поведінка старшого сина. Через його особу Ісус подає нам певні повчання, важливі для духовного життя. 

Проблема обох синів – це недостатнє пізнання батька. Молодший не пізнав усієї любові батька, тож не мав ще довіри до нього, тому вирішив піти у світ і самостійно будувати своє життя. 

Старший син постійно був вдома і щодня бачив батька. Але перебував у ньому як робітник, а не син, член дому. Був чужим у рідному домі. Тож вважав, що батько має любити його за виконану роботу, а не дармо, як сина. Він жив переконанням, що своєю працею заслуговує собі нагороду, на любов від тата – отримати від нього якийсь дар, аби зустрітися з друзями. 

Коли блудний син вернувся додому, з цієї нагоди тато влаштував радісну гостину. Цим він показав, що життя сина важливіше для батьків, ніж матеріальні блага. Бо втрачені речі можна замінити новими, але втрачене життя назад не повернеться. Як старший син почув радісну гостину в домі з нагоди повернення молодшого брата, то з гнівом сприйняв це. Коли батько став просити його зайти на гостину, влаштовану для молодшого сина, той відповів: „Ось скільки років тобі служу і ти не дав мені козеняти повеселитися з моїми друзями”. У цих словах міститься глибока істина. Старший син постійно був вдома і мав усе необхідне для життя, однак бачив своє щастя у стосунках з друзями, а не з батьком. Бо не пізнав усієї любові свого батька. Тому мав жаль на тата, дорікав йому, що той любить молодшого сина більше, ніж його, бо не ділиться з ним достатком. 

Читаючи уважно цю притчу, звернімо увагу на одну деталь, що батько, приготувавши гостину для блудного сина, не йде і не кличе на неї одразу старшого сина. Можна подумати, що від радості повернення молодшого сина, забув про старшого. Насправді це не так. На гнів свого другого сина, тато відреагував словами: „Ти завжди при мені, дитино”. Тож можемо впевнено сказати, що батько постійно пам’ятав про другого сина й носив його у своєму серці. Очікував на гостині разом зі всіма гостями. Коли б старший син правдиво любив свого батька і брата, то зрадів би поверненням рідного брата і сам прийшов би на гостину, влаштовану з цієї нагоди. 

Також у нас буває переконання, що на любов Бога треба собі заслужити, зробити щось надзвичайне. Що Ісус любить нас за щось, за наші вчинки: побожність, молитви, піст, милостині, терпіння, а не просто так. Тому нам бракує довіри Богу, бо надія на себе часто переважає у нас надію на Бога. А все через те, що замало пізнали Господа і Його любов. Насправді небесний Отець любить нас не за щось, якісь заслуги, а дармо. Бо ми Його діти, носимо в собі Його образ і подобу. 

Щоб краще зрозуміти любов Христа, гляньмо на свої стосунки з батьками. Батьки не народили нас через наші заслуги, що ми зробили щось надзвичайне для цього, а народили з любові, власного бажання. Хотіли дарувати нам життя, бо люблять нас. Так само Бог любить нас, бо з великої любові створив людину, маємо в собі Його образ і подобу. Вся причина в Ньому, а не в нас. Він захотів, щоб ми жили, бо Його любов відкрита, жертовна для інших, а не закрита для Себе. Ісус радо ділиться Своєю любов’ю з людьми, бо в цьому проявляється Його щастя. 

Цього дня звершуємо пам'ять трьох великих святителів Церкви: Василія Великого, Григорія Богослова й Івана Золотоустого. Вони постають перед нами як приклад глибокого пізнання Бога: міцної віри та великої любові до Ісуса та ближніх. Сьогодні, в часі війни в Україні, коли багато говориться про святість, молитву до святих за припинення війни, люди питаються, чи ті, хто загинув за свободу держави й народу, стануть святими. Коли йде мова про святість, то вона стосується передусім проявів віра та любові до Бога. Церква визнає святими тих, хто проявив у житті досконалу віру, надію та любов до Бога, тобто у всьому уподібнився до Христа або став мучеником за віру та любов до Ісуса, служачи ближнім. 

Коли говоримо про воїнів, які загинули за волю держави й народу, то пригадуємо слова Ісуса: „Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Йо15,13). Солдати, які гинуть на фронті, захищаючи життя інших людей, не вмирають безпосередньо за віру в Бога. Тому їх не називають святими Церкви. Але їхня смерть без сумніву є героїчним проявом любові, яка запевнить їм спасіння. Кожен, хто жертвує своє життя з любові до ближніх, є святим для Бога. 

Хай приклад святих та наших воїнів спонукає нас глибше пізнавати Ісуса та Його любов через молитву, Святі Тайни і Слово Боже.

А любов дасть силу пережити всі випробування і виконати слова Христа: „Хто витримає до кінця, той спасеться” (Мт 10,22). Амінь. 

о. Михайло Чижович, редемпторист

Також пропонуємо вашій увазі відеозапис проповіді о. Ігоря Колісника, редемпториста з Нюарку (США)

 

Джерело