НАСПРАВДІ, Мінські угоди були, мабуть, останнім бастіоном пропаганди. Ще на початку грудня Путін показушно обурився на слова екс-канцлера Німеччини Ангели Меркель в інтерв’ю Die Zeit: «Мінські угоди 2014 року були спробою надати час Україні. Вона використала його, щоб стати сильнішою. Україна 2014/15 – це не Україна сьогодні… І я дуже сумніваюся, що тоді країни НАТО могли зробити стільки, скільки зараз роблять для допомоги Україні».

На думку Путіна, ці слова підтверджують правильність рішення розпочати війну з Україною, оскільки, «виявляється, всі ці Мінські угоди ніхто не збирався виконувати. Мабуть, ми пізно зорієнтувалися. Може, й раніше все це треба було розпочинати», – сказав тоді він.

І ось тепер ніж у спину путінському Меркель-наративу встромив їх (як вважається) «архітектор» Сурков. Однією короткою фразою він дезавуював увесь праведний гнів «обдуреного в Мінську» Путіна.

Що залишилось? Зруйновано його останній аргумент на користь необхідності початку агресії. Теза про «українських неонацистів, сатаністів та наркоманів» поки жива, але лише серед шанувальників творчості Соловйова. Мантри про «історично російські землі», за великим рахунком, цікаві лише Путіну та купцям його не менш пристаркуватих поплічників.

І тепер є проблема: пояснювати високу смертність якихось алтайців десь під українським Вугледаром буде дедалі важче.

Навіщо Кадиров закликає губернаторів мовчати

Але пояснювати – це не про Кремль. Набагато зручніше – приховувати. І вже не тільки на рівні Міноборони, а й на  губернаторському. Принаймні, до цього 16 лютого закликав чеченський Кадиров.

«Не треба маніпулювати на темі наших героїв, писати, що в такому регіоні загинуло стільки, а в іншому – стільки. Закликаю владу на місцях займатися вирішенням питань сімей загиблих і постраждалих бійців, і не коментувати втрати», – заявив він.

НАСПРАВДІ, посил Кадирова зрозумілий: втрати неминучі, вмирати треба мовчки, тихенько, без зайвого галасу та суєти. Незрозуміло тільки, чому при цьому він одночасно закликає до пам’яті про загиблих.

Те, що Кадиров зі своїм «маузером, з якого застрелився Гітлер», живе у якомусь власному вимірі – відомо давно. Але в нормальному світі це так не працює. Або ти пам’ятаєш, або ти замітаєш пам’ять під килим історії.

Звісно, кадирівська пропозиція пов’язана з останніми подіями під Вугледаром, де російський генералітет на вимогу Путіна зобразити хоч якусь перемогу – масово посилає на штурм усіх: від досвідчених бійців, до ненавчених чмобиків та смертників-вагнерівців, втрачаючи людей і техніку. 

«Зібравши в кулак 300-тисячну армію, російські генерали повернулися до тактики Червоної армії часів Жукова, кидаючи живу силу на мінні поля та під артилерійський вогонь. Втрати Росії під Вугледаром, де полягли дві елітні бригади морської піхоти, сягнули 1000 осіб за два дні. Президент Путін і Генштаб РФ заперечують реальність або ігнорують її, і їм все одно скільки власних людей вони вбивають», – заявив з цього приводу міністр оборони Великобританії Бен Воллес.

«Конвеєр смертей на українському фронті, де Кремль чекає від генералів прориву, запрацював з рекордною потужністю. Втрати армії досягли масштабів, яких з початку війни ще не було, — це видно за відкритими даними», – констатує Сергій Смирнов, головний редактор «Медіазони», яка разом із Бі-Бі-Сі шукає загиблих за постами у соцмережах, фотографіями та повідомленнями держорганів. Про те, що добові втрати досягли 500 осіб, підтверджує і The New York Times.

Саме тому Кадиров й закликає мовчати, вмирати і вірити, що «командування робить усе правильно».

Чому Лукашенко заговорив про мир

Диктатор Лукашенко вирішив пограти у такого собі «войовничого миротворця». 16 лютого він провів прес-конференцію у Мінську, на який заявив, що «готовий знову надати територію Білорусі для наступу Росії. І разом із росіянами воювати зі своєї території, але лише у разі, якщо хоч один солдат з України прийде до нас вбивати моїх людей».

Також Лукашенко чомусь впевнений, що про мир треба розмовляти виключно з українськими військовими, які більш за всіх хочуть припинення війни. Адже її розв’язала київська влада. 

НАСПРАВДІ, за показною войовничістю Лукашенку важко приховати розпач. А транслює він ніщо інше, як кремлівські наративи («це не вторгнення, а захист інтересів РФ та російськомовних українців», «у Зеленського – війна до останнього українця») та кремлівські ж меседжі («хочете мира – давайте хоч завтра домовлятися, зараз вигідні умови для України… з Росією можна домовитися про неймовірне, якщо не ставити попередні умови»).

Лукашенко навіть не приховує, що з «останнього диктатора Європи» вже давно перетворився у фактично її «першого регента». 17 лютого він вчергове їде на поклон до свого  «царя» за грошима. І, звісно, головні меседжі прес-конференції були присвячені саме цьому візиту.

Чому ще Лукашенко заговорив про мир? Все просто. По-перше, на Заході його легітимність як президента дорівнює нулю. Саме тому він хоче набути хоч якоїсь ознаки суб’єктності. Тому навіть запросив президента США Байдена приїхати до Мінська (мовляв, навіть Путін знайде час заїхати і поговорити про мир в Україні). Президента Зеленського в цій «миротворчий схемі» Лукашенко не бачить. Хоча з усіх західних трибун говориться одне: жодних переговорів без України не буде. 

По-друге,  Лукашенко, який перетворився на «хлопчика за викликом», з кожним візитом до Москви втрачає легітимність і в Росії. Саме тому в ній все частіше лунають голоси про «повну інтеграцію братніх країн». Поки він цього уникає, але це поки. 

До того ж, незрозуміло, яким чином Лукашенко (читай: Путін) збирається домовлятися про мир з українськими військовими і водночас їх «демілітаризувати»?

Проте бажання знову розхитати в такий нехитрий спосіб єдність між президентом та вищим військовим командуванням України – не нове. І такі спроби вже відбувалися, хоча жодного разу не вдавалися. А ще одна спроба – вчергове свідчить, що окупанти в Україні зіткнулися з кризою жанру. 

Дивно інше, що в усіх цих своїх «зрадницьких» пропозиціях українським військовим ані Путін, ані Лукашенко не враховують головного – народ України. Хоча, з огляду на їх ставлення до власного населення, нічого дивного в цьому немає.

Єдина перемога Путіна за рік війни

І наостанок про напівзабуту (на тлі подальших подій) дату. Джо Байден рік тому,  з посиланням на дані американської розвідки, казав своїм союзникам, що російське вторгнення в Україну може початися в ніч на 15-16 лютого. Західні ЗМІ навіть називали точний час – третя година ночі 16 лютого.

НАСПРАВДІ, тоді підлеглі Путіна змагалися у дотепності, звинувачуючи Захід в істериці.

У Росії дані західних видань називали «порожнім та безпідставним нагнітанням напруженості». «Це не що інше, як абсолютно безпрецедентна інформаційна кампанія з провокування та нагнітання напруженості в Європі», – запевняв речник Путіна Пєсков.

За «миротворця» видавав себе і сам Путін. 15 лютого він сказав, що Росія війни не хоче. «Саме тому ми й висунули пропозиції про переговорний процес, результатом яких має бути домовленість щодо забезпечення рівної безпеки всіх, включно з нашою країною», – заявив він.

«До такого важко ставитися з розумінням. Іноді Путін навіть жартує – просить дізнатися, чи не публікується ніде точний час у годинах, коли розпочнеться війна», – іронізував Пєсков.

Окрім Путіна, жартували про вторгнення й у МЗС Росії. Його речниця Захарова 16 лютого озвучила «прохання до засобів масової дезінформації США та Британії – Bloomberg, The New York Times, The Sun тощо – оголосити графік наших «вторгнень» на наступний рік. Хотілося б спланувати відпустку».

А рівно за тиждень почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Які ж його реальні, а не міфічні підсумки для Путіна?

За цей рік він здобув лише одну фактичну перемогу — своєї великої брехні серед підвладного йому населення. Річницю цієї перемоги він відзначатиме своїм посланням та великим концертом у «Лужниках». Більше святкувати немає чого. І немає з ким. 

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело