НАСПРАВДІ, більшість повідомлень, які йшли потоком з російських пабліків, не знайшли потім підтвердження навіть в заявах влади та спецслужб РФ. Наприклад, офіційно не підтвердилася інформація про взяття заручників, «шкільний автобус» перетворився на автомобіль «Нива», вбита дівчинка стала хлопчиком і до того ж пораненим, й т.д.

Відповідальність за рейд (фактично заради двох коротких відео) взяв на себе «Російський добровольчий корпус», який на фоні фельдшерського акушерського пункту у Брянській області заявив, що «на відміну від путінської армії, ми не воюємо з мирними громадянами. Ми прийшли сюди, щоб вас звільняти. Закликаємо вас взяти зброю та боротися з путінським кремлівським кривавим режимом».

Сам Путін, який спочатку оголосив екстрене засідання Ради безпеки, потім скасував його і назвав усе, що відбувалось у Брянській області, «терактом», зазначивши, що «це українські неонацисти та їх господарі ставили собі завдання позбавити росіян історичної пам’яті, своєї історії, мови».

Але «терористи» так дивно виконували своє завдання, що навіть не вручили жодній російській дитині підручника з української літератури або хоча б візитку Яроша.

То до чого тут взагалі «історія, пам’ять та мова»? Пояснюється просто: останнім часом Путін осідлав саме мовну хвилю і, відповідно, на автоматі підтягнув її до брянського інформприводу. Платівку заїло.

Це підтверджується й тим, що ця заява Путіна згодом розчинилася у його інших на кшталт «питання навчання та наставництва є питаннями майбутнього, а система освіти в Росії має бути суверенною».

Цікаво, що 9 лютого брянський губернатор Олександр Богомаз заявив, що робота з будівництва захисних споруд та опорних пунктів на кордоні з Україною «отримала високу оцінку командування Збройних сил РФ».

За кордон відповідає ФСБ, якій ще пару днів тому Путін ставив завдання щодо її посилення в боротьбі з усілякою «мерзотою», яка хоче розчленити Росію.

Офіційну позицію України висловив радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк: «Історія про «українські ДРГ» в РФ – це класична провокація. Абсолютно свідома. Росія хоче налякати своїх, щоб за рік війни бодай якось виправдати напад на іншу країну та зростаючу бідність. Тим часом партизанський рух в РФ стає сильнішим та агресивнішим. Бійтеся своїх партизанів…».

А представник ГУР Андрій Юсов відзначив, що «РФ сьогодні є таким утворенням, всередині якого є велика кількість міжнаціональних, міжетнічних, міжрелігійних, соціально-політичних та інших конфліктів. Це люди (з Російського добровольчого корпусу), які зі зброєю в руках воюють проти режиму Путіна і тих, хто його підтримує. Росіяни починають прокидатися, усвідомлювати щось і робити якісь конкретні заходи».

Пропагандист-«політолог» Марков, навіть, на хвилину відімкнув свою легендарну «логику» і  підрахував, що «робити якісь конкретні заходи» в Росії вже можуть від 100 тисяч до 2 млн осіб.

На 3 березня заплановано засідання Ради безпеки РФ, на якому після «брянського інциденту» шукатимуть відповідь на два російські «прокляті» питання: «Хто винен»? і «Що робити»? Відповіді на них очевидні: «Путін. Вшиватися».

Адже вже зараз зрозуміло, що він намагався посіяти вітер в Україні, а у підсумку починає пожинати бурю в Росії.

Бунт Дерипаски на путінському кораблі

Її наближення відчуває вже навіть найближче оточення Путіна. Із числа мільярдерів. 1 березня голова російського уряду Мішустін в Душанбе, наприклад, хизувався тим, що «товарообіг із Таджикистаном зріс на 18% і становив $1,5 млрд».

НАСПРАВДІ, тоді ж мільярдер Олег Дерипаска, чиї статки більше, ніж увесь російсько-таджикський товарообіг, відверто сказав, що усе в Росії летить шкереберть.

2 березня на відкритій панелі Красноярського економічного форуму він зробив кілька заяв на адресу російської влади:

–        «Нам слід припинити мріяти про якесь особливе місце Росії в світі, а зайнятися своїми справами». 

–        «Потрібне скорочення чиновників у два-три рази, скорочення співробітників правоохоронних органів у кілька разів. Вони є серйозним тягарем для економіки, на якій, за рахунок санкцій, висять гирі». 

–        «Держкапіталізм, Держгазм’яс – це шлях у нікуди. Я з жахом спостерігаю ті ресурси, які торік витрачені, очевидно, намарно. Раніше я думав, що це мільярди, а зараз, я дивлюся, рахунок йде вже на трильйони». 

–        «Необхідно припинити ці кабальні, з кам’яного віку, посадки всіх поспіль невідомо за що». 

–        «Грошей не буде вже наступного року, нам потрібні будуть іноземні інвестори…Не буде їх — не буде грошей у країні. З ними вже серйозні проблеми, тому почали трясти бізнес як липку».

Губернатор Красноярського краю Олександр Усс, який сидів поруч із Дерипаскою, боягузливо запропонував «не обговорювати делікатні проблеми в такій відкритій аудиторії». Але у мільярдера накіпило. І цьому є пояснення.

Фінансові втрати Дерипаски внаслідок санкцій становлять уже від 1 до 2 мільярдів доларів. Імовірно, частину цих коштів у майбутньому вдасться залучити на репарації Україні. Його українські активи (на 10 млрд грн) нещодавно вже були націоналізовані.

24 лютого 2023 року Мінфін США запровадив 200% мито на імпорт алюмінію та алюмінієвих товарів із РФ. Воно починає діяти вже за тиждень – з 10 березня. Компанія Дерипаски «Русал» є другим за величиною виробником цього металу у світі та третім за величиною постачальником на американський ринок. Це фактично обвалює базовий бізнес Дерипаски.

За час повномасштабної війни він уже фактично втратив свій будівельний бізнес у ЄС, інвестиції у Чорногорії, завод в Україні.

Під санкціями США, як особа, що наближена до Путіна та фінансує його проєкти, Дерипаска перебуває вже 5 років. Після повномасштабного вторгнення олігарх потрапив також під санкції ЄС, Великої Британії та інших країн. Його позбавили громадянства Кіпру, яке він отримав у 2017 році.

Показова розправа над кремлівським мільярдером (на піку багатства його статки оцінювались у $28 млрд. Зараз $1,7) – це потужний сигнал іншим «капітанам російського бізнесу»: або потонете разом із путінським кораблем, або робіть щось. Наприклад, фінансуйте «росіян, які починають прокидатись і робити якісь конкретні заходи».

Коли Захід «втомиться» підтримувати Київ

До чого це зрештою призведе – побачимо. Але тенденції очевидні. Російські мільярдери починають втомлюватися від Путіна. Хтось робить це голосно, хтось тихо (як Алішер Усманов, який заявив, що йде на пенсію і переїжджає в Узбекистан).

На цьому тлі просто смішним виглядає один з улюблених російських наративів про «Захід втомився бути спонсором України». І навіть підрахунок місяців, коли через виснаження економік західних країн це спонсорство зрештою припиниться.

Також хейту зазнають і відомі зірки, які допомагають «київській хунті».

НАСПРАВДІ, не тільки Ді Капріо та інші світові зірки, а й прості американські мільярдери у приватному порядку відкрито підтримують Україну. Нещодавно фінансист Білл Екман (під управлінням його хедж-фонду Pershing Square Capital Management знаходяться фінансові активи на загальну суму близько $16 млрд), заявив, що має намір виділити з власних коштів $3,25 млн на купівлю півтора десятка машин швидкої допомоги для порятунку українців.

А щодо «виснаження економіки західних країн, яка зрештою призведе до припинення підтримки України», то нещодавній звіт Кільського інституту світової економіки (Німеччина) показав, що загальна допомога Заходу Україні з 24 січня 2022 року по 15 січня 2023 року становила 143,6 млрд євро.

З діаграми видно, що російські чутки про майбутню смерть економіки США та інших західних країн через підтримку України дещо перебільшені. Для Польщі – рекордсмена – це коштує понад 2% ВВП країни (загалом найбільший тягар підтримки припав на країни Східної Європи). У відносному обчисленні допомога США Україні у 5,5 раза менша (0,37% ВВП), ніж допомога Польщі. У грошовому – чи не найпотужніша. 

Тому, підраховувати час до закінчення підтримки України пропаганді ще доведеться довго. Тим більше, що жодних приводів для цього країни-партнери не дають. Навпаки. 

А ось стан російської економіки (навіть у «причесаному» вигляді від Мінфіну РФ) – це вже констатація не майбутнього, а нинішнього виснаження путінського режиму.

Як «нам не залишили вибору» завело в глухий кут Путіна

І наостанок знову про «брянський інцидент». Путін вже заявив, що це теракт. Цілком можливо, що заява стане приводом для подальшої ескалації. Під соусом «Україна підтримує терористів». І знову під наративом «нам не залишили вибору» – головного серед багатьох виправдань вторгнення в Україну, до яких вдаються представники російської влади та пропагандисти.

До речі, Путін ще в 2015 році, коментуючи військову операцію в Сирії, сформулював своє кредо, сформоване дворовим дитинством: «Ще 50 років тому ленінградська вулиця навчила мене одному правилу: якщо бійка неминуча, бити треба першим».

НАСПРАВДІ, позиція «нам не залишили вибору, нас змусили, у нас не було іншого виходу» разом з військовою цензурою дозволяє виключити будь-які дискусії: мовляв, це все не через нас почалося, які до нас питання?

Спочатку російська влада зробила ставку насамперед на емоційне пояснення — і говорила про неможливість терпіти загибель людей на Донбасі та про необхідність захистити російськомовне населення на сході України.

Поступово це перестало діяти. На початку квітня трапилася Буча. Так звана «СВО» явно затягнулася. Все складніше було представляти її як захист Донбасу. І тоді акценти змістилися: мовляв, Росія захищала не тільки (і може навіть не стільки) інших, скільки сама себе.

Путін почав наголошувати, що Росія охороняє насамперед свою власну безпеку. Лукашенко почав говорити про захист союзної держави. Лавров «дипломатично» обґрунтовував це наративом про «колективний Захід», який не готовий до переговорів з Кремлем.

Паралельно просувалася маячня про «поширення ідеології неонацизму, прискорену мілітаризацію та постійні заклики до анексії російських територій з боку Києва». Ідея екзистенційної загрози Росії з боку України знайшла втілення і в багатьох конспірологічних теоріях, включаючи горезвісні біолабораторії, «бойових комарів», сектантів, сатаністів, а також у відродженій концепції «анти-Росії».

Зрештою, у безвихідь себе поставив сам Путін. Постійно вимагаючи поступок від України та Заходу, він сам від них і відмахувався, посилаючись на «врахування нових реалій». 

Щоб бійка стала неминучою, достатньо, щоб одна сторона вирішила, що вона неминуча. Ось Путін і виявився цією стороною. А далі діяв і продовжує діяти за логікою «сирійсько-ленінградської вулиці». Розпочавши ескалацію, пред’явивши ультиматум і зустрівши відсіч, він сам привів Україну до зближення з НАТО, а себе — у ситуацію, коли відступити, не втративши обличчя, вже неможливо. 

А вибір у Путіна, звичайно, був. І не в лютому 2022 року, а значно раніше. І він його зробив. І програв у бійці з Україною на своїй «ленінградської вулиці», яка завела його у глухий кут. В ньому вже немає вибору. Або є, але зараз зробити його примушують вже зовсім інші обставини. А тим часом буря наближається.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело