НАСПРАВДІ, вже за два дні, 30 березня, він був вимушений спростовувати свій же фейк, заявивши, що це були лише «фантазії». Разом із Сладковим на відео з’явився якийсь молодий чоловік, який менш за все нагадує ветерана Корейської війни (закінчилася у липні 1953 року).

Пояснив Сладков свої фантазії тим, що «всі ми, починаючи з репортера, мріємо про великі зрушення і новини, що лоскочуть свідомість, за це нікого докоряти не можна. Мені почали дзвонити кореспонденти, які бажають зняти про північнокорейські загони сюжет…».

Проте, у своєму покаянному пості Сладков робить такі висновки:

«- світ об’єднується проти США та НАТО, ми не фантазуємо, ми це бачимо;

– не варто лякатися того, що лежить на поверхні, тим більше, що нічого поганого в цьому немає;

– ми тут, у СВО – усі свої, є ідея свободи, національності сплетені».

Наприкінці він зауважує: «А якщо хтось продовжить триндіти, я в своєму сивушному безумстві збільшу ПВК із КНДР до мільйона співробітників».

У чому (крім спростування власного фейку), цікавість північнокорейських фантазій Сладкова? Насамперед в тому, що крім його знаменитого «вірити воєнкорам – себе не поважати», Сладков опосередковано зізнається у реальних проблемах:

• «непереможна і легендарна друга армія світу» самотужки не може впоратися з українцями;
• окупантам конче необхідна вже не тільки сучасна техніка, а й жива сила;
• Росія заради власного порятунку – через провал в Україні – дійсно дуже хоче роздути світову пожежу.

Тема з північними корейцями активно мусувалася пропагандою ще торік в серпні. Тоді член громадської ради при МО РФ пропагандист Коротченко заявив: «Є повідомлення, що 100 тисяч північнокорейських добровольців готові приїхати та взяти участь у конфлікті… Якщо КНДР висловить бажання виконати свій міжнародний обов’язок по боротьбі з українським фашизмом, ми повинні їм це дозволити».

Тому і пост Сладкова, і серпневі повідомлення Коротченка, попри їхню «сивушну непритомність», дуже симптоматичні. Армії Шойгу дійсно просто не вистачає людей.

Угорщина офіційно більше не друг Росії

Розпач Москви зрозуміти можна. Офіційних союзників у війні з Україною (крім Білорусі) у неї немає. 30 березня Росія офіційно визнала «недружньою країною» Угорщину.

Посол РФ в цій країні Євген Станіславов пояснив це дивне, на перший погляд, рішення так: «Будапешт підписався під усіма антиросійськими санкційними пакетами Брюсселя і змушений їх суворо виконувати. Саме тому Угорщина віднесена до категорії недружніх країн, на адресу яких можуть застосовуватися наші відповідні заходи».

НАСПРАВДІ, навіть «позитивні напрацювання» рано чи пізно вичерпуються. Нагадаємо, їх короткий перелік. Угорщина – єдина країна ЄС та НАТО, яка виключно лояльно ставиться до Росії та її повномасштабного вторгнення в Україну. І хоча Будапешт приєднався до загальноєвропейських санкцій, в цілому політика її прем’єра Віктора Орбана прихильна до Путіна.

Орбан утримується від будь-якої критики не тільки російського диктатора (Будапешт, наприклад, заблокував спільну заяву ЄС щодо ордера на арешт Путіна), а й патріарха війни Кирила, вимагаючи виключити його з санкційного списку.

Саме Угорщина неодноразово блокувала на засіданнях ЄС рішення, де планувалося надати Україні у 2023 році фінансову підтримку.

У своєму антиєвропейському та антиукраїнському угарі Орбан навіть демонстрував свій шалик, який викликав обурення всіх сусідів Угорщини.

Цілком можливо, що на тлі цього «багажу позитивних напрацювань» офіційною підставою для рішення Москви стало те, що Угорщина увійшла до проєкту ЄС з контролю за дотриманням санкцій проти РФ. У його рамках при співпраці Єврокомісії та національних урядів буде створено новий орган ЄС, призначений для координації нагляду за дотриманням санкцій. За попередньою інформацією, його запустять у червні одразу на дворічний термін.

Тобто Орбан до останнього намагався всидіти на двох стільцях. У нього, звісно, не вийшло: або пан у Європі, або пропадай разом із Росією. 

Тепер у неї офіційно в Європі одним другом менше. Але Кремлю не звикати – Угорщину замінять кільканадцять африканських країн. Звичайно, старий (тим паче перевірений, європейський) друг краще десятка нових, далеких, африканських. Але коли відчайдушно потрібні голоси у Генасамблеї ООН (яка може вирішити багато що), їх можна просто купити. Нагадаємо, в рамках створення власної, антизахідної коаліції в ООН, Москва списала африканським країнам борги у розмірі $20 млрд. За все заплатять російські холопи.

Швейцарія взялася за «делікатні речі» Путіна

30 березня Окружний суд Цюріха дійшов висновку, що особистий друг Путіна – віолончеліст Сергій Ролдугін не був бенефіціаром коштів, які надходили на його рахунки у Швейцарії. Свою позицію суд озвучив під час винесення вироку чотирьом колишнім менеджерам швейцарської філії «Газпромбанку» у справі «про недостатню обачність при перевірці грошей, що надходять». 

Йдеться про 24 млн франків (понад $26 млн), які надійшли на рахунки Ролдугіна. Усіх обвинувачених, трьох росіян і одного швейцарця, було засуджено.

Питання, кому належать «гроші Ролдугіна», було предметом судового розгляду. В обвинувальному висновку говориться, що Путін «насправді має величезні активи, якими розпоряджаються близькі йому особи».

НАСПРАВДІ, це рішення є не просто символічним, а й прецедентним. Адже воно про те, що тепер можна виграти суд навіть проти оточення Путіна. Журналіст Олівер Зільманн пише, що Швейцарія таким чином надсилає сигнал Росії: «якщо ви станете зловживати у нас, ми застосуємо проти вас заходи, навіть якщо за цим стоїть ваш президент».

Нагадаємо, Сергій Ролдугін — не просто друг, а стародавній друг Путіна і є хрещеним батьком його старшої дочки Марії. План Путіна полягав у тому, щоб зберігати особисті гроші у нього, найнесподіванішого персонажа — відомого музиканта-віолончеліста, людини давно відомої, особисто відданої. Але план не спрацював. Те, що власник Росії вважав недоторканим у своїй країні не є таким у світі.

Про офшорні рахунки Ролдугіна стало відомо після публікації «Панамських архівів» у 2016 році. Євросоюз також вважає його частиною «фінансової мережі Путіна».

У музиканта, навіть найпопулярнішого у світі, просто не може бути стільки грошей. До того ж Ролдугін не може чітко пояснити природу «своєї» фінансової імперії: «Хлопці, я просто боюся давати інтерв’ю. Коли я одним німцям відмовився його давати, то вони написали, що Путін настільки залякав своїх знайомих і друзів, що вони бояться говорити. Ось у такому вигляді мене виставляють. Я розумію, що тут є дуже важливі речі. Займаєшся бізнесом чи не займаєшся? Звідки гроші? Чиї? Це делікатні речі…».

Тепер за «делікатні речі» Путіна взялася світова фінансова цитадель – Швейцарія. І це вже дійсно серйозно. І для Путіна, і для його особистого оточення.

Що чекає на чергову спробу «звільнити Одесу» 

І наостанок знову про Сладкова. 30 березня (мабуть, і досі перебуваючи у своїх північнокорейських фантазіях в «сивушній непритомності»), він заявив, що «Україна вважає вирішальною битвою наступ на Крим. Я вважаю, нашою вирішальною битвою стане звільнення Одеси».

Українська «перлина у моря» давно стоїть поперек російського горла, яке регулярно волає про те, що нацисти «дерусифікують місто-герой»: починаючи з імператриці Катерини ІІ та закінчуючи хлібними батонами.

НАСПРАВДІ, ще майже рік тому, у квітні 2022-го, російський генерал Міннекаєв заявив, що мета другої стадії повномасштабного вторгнення Росії в Україну — створення коридору до кордону з Придністров’ям, «де також відзначаються факти утисків російськомовного населення». Для реалізації цього плану в окупантів не було іншого шляху, ніж взяти Одесу.

Востаннє окупанти її «звільняли» в грудні 2022-го. Тоді ватажок «ДНР» Пушилін в інтерв’ю пропагандистам заявив, що «Одеса і Чернігів мають бути звільнені». 

І ось чергова «вирішальна битва» за Одесу. У підготовці до неї, триває й рутинна обробка одеситів через маніпуляції та фейки на кшталт «біоматеріалу, який вивозять у Львів та спалюють трупи».

Одесит, відомий український військовий експерт Олександр Коваленко, звертає увагу чергових майбутніх «визволителів» (а можливо й українців, які читають різноманітних «сладкових») на кілька важливих моментів:

• По-перше, якщо в їх головах заховалася ідея йти на Одесу сухопутним шляхом, то було б цікаво спостерігати за цим процесом, починаючи від форсування Дніпра, з лівого берега на правий і до просування вглиб південного заходу України.
• Форсування вузенького Сіверського Дінця закінчилося для окупантів втратою за добу цілої БТГр і близько сотні одиниць техніки. А скільки вони покладуть під час подібного дійства через Дніпро? І це при тому, що в них на лівобережці зараз найбільш ослаблене угруповання.
• Насамперед саме завдяки морю значно обмежуються спроможності противника з маневрів та подальшої окупації. Навіть у форматі десанту.
• Окупанти так і не наважилися висадити десант в Одесі 24 лютого 2022 року, навіть тоді, коли місто найменше було готове до вторгнення. Це зумовлено тим, що будь-який десант в Одесі – самогубство для кількох тисяч російських морпіхів, без гарантії кінцевого результату.
• Десантування в Одесі, як мінімум, повинно мати два фактори підтримки: авіаційний та артилерійський. Перший досягається наявністю великої кількості авіації в повітрі, над зоною висадки десанту та ударами по українських позиціях і укріпрайонах. А другий можливий при артилерійському впливі на місто з суші, тобто завдяки успішній сухопутній операції або за допомогою морської артилерії. Ані перший, ані другий фактор не мають жодного шансу на реалізацію окупантами.
• Про Придністров’я також можна забути. Розміщені там формування не здатні до наступальних дій і більше загрожують Молдові.
• Не забуваємо про ПКРК «Нептун» і «Harpoon», які й без усього вищеперерахованого, однією лише своєю присутністю нівелюють десантну рефлексію окупантів.
• В окупантів обмежений функціонал для таких операцій. Після знищення в Бердянську рік тому десантного корабля  «Саратов» та пошкодження двох інших десантних кораблів, десантні спроможності Росії у Чорному морі істотно скоротилися.

Саме тому заяви про «звільнення» Одеси зараз звучать просто смішно. Особливо на тлі подій в Бахмуті, Авдіївці та нескінченно нудних пропозицій про мирні переговори.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело