НАСПРАВДІ, Лукашенко не обмовився: «Я маю право поставити питання про повернення ядерної зброї, зобов’язання щодо виведення якої тоді ще, до мене, підписали божевільні?» – уточнив він вживання займенника «наша», натякаючи на долю України в контексті Будапештського меморандуму. 

Президент України Володимир Зеленський дуже чітко сформулював природу подібного «кидалова»: «Сигнал про те, що Росія розміщуватиме ядерну зброю на території Білорусі говорить про його невдалу зустріч із очільником КНР. Це необхідно Путіну, щоб показати якусь суб’єктність».

Лукашенко теж захотів власної суб’єктності та повів себе як спойлер щодо намірів Путіна. Тепер останній має двічі подумати, чи дійсно розміщувати у Білорусі ТЯЗ. Адже 25 березня він (коли оголошував своє рішення) фактично відкрив ядерну «скриньку Пандори» (на що недвозначно натякав Пекін у своїх заявах, але Москва його не послухала).

«Зрада – це питання часу. Вчасно зрадити — означає передбачити», – мовить цитата, яку приписують Талейрану. Отже, «передбачення» Лукашенком Путіна – питання лише часу.

А ТЯЗ (якщо російський диктатор дійсно надасть її білоруському диктатору, а відмовиться в останній момент в якості «кроку доброї волі») стане зброєю для шантажу вже в руках Лукашенка. В тому числі й щодо Москви. Тобто замість того, щоб зупиняти одного ядерного шантажиста, цілком можливо, що потрібно буде це робити з двома.

Проте наразі уся риторика цієї ядерної парочки свідчить про лише одне бажання – «вижити». Ці «геополітичні картярі» відчувають, що програли і судомно кидають на стіл останню масть: про переговори – «без всяких умов».

Незабаром можна очікувати щось на кшталт обіцянки одностороннього припинення вогню з боку Росії, яке буде підкріплене загрозою застосування ТЯЗ, якщо бойові дії з боку України продовжаться.

Це поведінка щурів, яких  загнали в кут, і які хочуть просто вижити. Але аж ніяк не союзників-переможців.

Кайнеругаба збирається обороняти Москву

Про те, що нічого у цих «переможців» не виходить і жодних інших союзників у них немає, говорить і те, що син президента Уганди, бригадний генерал Мухузі Кайнеругаба заявив про готовність відправити війська для оборони Москви.

«Називайте мене «путіністом», якщо хочете, але ми, Уганда, пошлемо солдатів захищати Москву, якщо їй колись загрожуватимуть імперіалісти! Захід витрачає час на марну проукраїнську пропаганду. Росія, Китай, Африка, Індія, Південна Америка мають перемогти в Україні. 75% людства переможуть 15%».

НАСПРАВДІ, Кайнеругаба ще восени минулого року застерігав нас, що «Уганда розцінюватиме напад на Росію як напад на Африку».

Отже, вже тоді навіть в Африці зрозуміли, що «спецоперація йде за планом». Навесні 2023 року, як бачимо, «напад на Росію» стиснувся вже до «оборони Москви».  

І це також свідчить про те, що у «ядерної парочки» вже не просто немає часу, а немає інших союзників, окрім угандійського гарнізону Кремля.

Для розуміння потенціалу угандійського воїнства: в жовтні минулого року Кайнеругаба заявив, що може захопити Кенію за два тижні (нічого не нагадує?). Через це його батькові президенту Уганди Йовері Мусевені довелося перепрошувати. Він усунув сина з посади командувача сухопутних військ водночас підвищивши його до генеральського звання та залишивши своїм радником.

 А ось дещо про якість життя угандійських союзників Росії.

–   нижче рівня бідності в Уганді офіційно знаходяться 41% населення;

–   експорт — $6,1 млрд: кава, риба, чай, бавовна, квіти, золото. Для порівняння: за 9 місяців минулого року Україна, перебуваючи в стані повномасштабної війни та частоковї блокади, експортувала товарів на $33 млрд;

–   ВВП Уганди $2,62 тисячі на особу (для порівняння, в середньому у світі – близько $17,5 тисяч);

–   голод в Уганді забрав життя понад 1 660 людей за 6 місяців минулого року;

–   61% населення намагається вижити менш ніж на $1,25 на день.

Як же Кайнеругаба збирається обороняти столицю Росії? За даними журналу FlightGlobal, станом на 2020 рік на озброєнні повітряних сил Уганди були 10 бойових, 2 транспортних, 12 навчально-тренувальних літаків, а також 26 багатоцільових та бойових вертольотів; чотири десятки танків. Загальна чисельність ЗС Уганди – 45 тисяч осіб, включаючи флот та ВПС. Відстань від столиці країни Кампали до Москви складає 8302 км. Тому угандійці просто не встигнуть. Генералу Герасимову на них розраховувати не варто.

80 днів Герасимова: невтішний підсумок

2 квітня виповнилося рівно 80 днів, як він, начальник Генштабу ЗС РФ, особисто очолив керівництво війною в Україні. 12 січня його офіційне призначення замість «генерала Армагеддона» Суровікіна пояснювалося необхідністю «підвищення рівня керівництва СВО за умов протистояння військовій могутності блоку НАТО».

НАСПРАВДІ, його досить несподівана публічна  діяльність почалася ще 22 грудня минулого року.

Тоді, на зустрічі з військовими аташе інших країн, акредитованих у Москві, Герасимов сформулював «основне стратегічне завдання СВО – взяття під контроль всієї території «ДНР».

Тоді ж, на тлі легендарного поранення Рогозіна, Центр стратегічних комунікацій припустив, що Росія не контролює навіть донецькі ресторани. Тому Герасимову, м’яко кажучи, буде важко впоратися із путінським «стратегічним завданням».

Так воно й вийшло. Досягнення Герасимова у «протистоянні військовій могутності блоку НАТО» краще за все характеризують російські втрати за час його керівництва:

• особового складу – близько 85 тисяч;
• танків – понад 700;
• бойових броньованих машин – понад 1100;
• ствольної артилерії – понад 780;
• РСЗВ – понад 132;
• ППО – понад 70;
• автотранспорту – понад 1090.

При цьому:

Бахмут, Вугледар, Мар’їнка, Авдіївка, Лиман, Куп’янськ як були, так і лишаються під українським контролем.

Єдине місто, яке було не захоплене, а фактично знищене росіянами  (до того ж ще до Герасимова) – це Соледар. І цю «перемогу» досягли такими втратами, що Росія була змушена розпочати «соледарний» призов. А снарядний голод відчувається й досі та жодними путінськими указами його не вгамувати.

Диявольська смерть «воєнкора» Татарського

І наостанок про злочин і покарання. Останній персональний допис у житті «воєнкора» та інформаційного злочинця Владлена Татарського був присвячений тому, як йому «приємно бачити зовнішню рекламу «Вагнера».

«Бачив ще білборди з вагнерами в Ростові. Але в багатьох містах такого ще немає. Сподіваюся, причина лише в тому, що їх просто не встигли замовити», – написав він 2 квітня о 16:00.  

НАСПРАВДІ, самого Татарського встигли за цей час не просто замовити, а й прибрати.

В закріплених повідомленнях на Telegram-каналі й досі висить його відео «головного воєнного шоу країни» (як він це називав), датоване 31 березня з:

• очікуванням «контрнаступу від західних свиней, і у нас немає жодного шансу, крім того, щоб їх «отпетушити» (це про інтелектуальний рівень пропагандиста);
• забороною навчання української мови в Росії («тому, що це мова якихось «чепушил»);
• бравадою щодо якихось «петухов, які пишуть на мене скарги в ФСБ».

На цьому життя та бравада Татарського обірвалися. Вибухом у санкт-петербурзькому барі «Патріот», який належить очільнику ПВК «Вагнер» Пригожину, який «передав заклад під заходи організації Кіберфронт Z, яка допомагає СВО».

Для розуміння того, хто формує пропагандистську картинку серед «воєнкорів», наведемо короткий життєпис Татарського. 30 вересня у Кремлі під час оголошення про так зване приєднання частини українських територій до Росії він захоплено обіцяв: «Всіх переможемо, всіх вб’ємо, всіх, кого треба, пограбуємо, все буде, як ми любимо».

Він уродженець Макіївки Донецької області (народився 1982 року). «Все дитинство я готувався до цієї війни, але вона не починалася. Російську весну я зустрів, перебуваючи у місцях позбавлення волі. За вироком суду відбував покарання за збройне пограбування одного з банків. Я не міг собі дозволити відсиджуватися, поки йшла МОЯ ВІЙНА і вирішив потрапити на фронт будь-що. Здійснивши втечу з групою засуджених, я вступив до лав ополчення…».

Згодом він демобілізувався, зрозумівши, що язиком воювати безпечніше ніж автоматом. Після 24 лютого 2022 року активно висвітлював дії окупантів в Україні, ставши одним із топ-«воєнкорів» у РФ (понад мільйон підписників).

З осені минулого року активно критикував командування російської армії. З того часу Татарський входив до медіапулу Пригожина, в барі якого його й підірвали. Все. 

У Росії, звісно, негайно знайшли «український слід» (було б дивно, якби ні). Пропагандистка Симоньян звично заскиглила «невже забудемо, невже простимо». Z-спільнота вчергове пообіцяла помститися.

«Ідеолог» Дугін прокоментував загибель Татарського в тому ж дусі, що й вбивство своєї дочки: «Герої гинуть, щоб жив народ. Що нам ще потрібно нового пережити, щоб зрозуміти істину про СВО? Це війна диявола проти Бога. І ми воюємо у цій війні проти диявола».

Насправді, Росія не розуміє не чогось нового, а лише одного: вона програла війну в Україні. Ядерне лукавство Лукашенка та оборона Москви угандійським генералом, 80 днів Герасимова на Донбасі та загибель Татарського в барі Пригожина свідчать лише про одне: лінія путінського фронту проходить вже не по Бахмуту.

Відчуваючи це, його дияволи (висловлюючись мовою Дугіна) вже пожирають одне одного.  У намаганні вижити. Але заслужена кара не мине жодного з них. 

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело