Продовження. Початок у №5 (2022 р.)

Отець Рафаїл Криницький, ЧСВВ (1881–1955):

22 роки і все життя для місії

«…Преподобний Отче Добродію! Нарешті відсилаю сина з батьківським благословенням і молитвою, щоб Бог своєю ласкою зберіг його в Чині святого Василія Великого на спасіння його душі і пожиток для Святої Церкви. Спершу я спровадив старшого сина на іспит зрілості до Львова і призначаю його також до служби Богові в стані священничому світському. Сподіваюся, що найдобріший Бог захоче сповнити мої скромні наміри! Сьогодні і цього наймолодшого сина передаю в руки Преподобного Отця Магістра і вірю, що висилаю його в другу батьківську опіку. Разом із тим дуже прошу Преподобного Отця Магістра попровадити його світлою наукою і радою, щоб він полюбив чернечий спосіб життя, в якому хоче посвятитися Богові. Через два місяці я приїду його відвідати – а тепер нехай сам їде туди, де постановив себе посвятити Богові. Також прошу ласкаво Преподобного Отця Магістра написати декілька слів про його поведінку в ці перші дні по його приїзді. Нехай милосердний Бог прийме мою жертву, як прийняв жертву Авраама. Поручаючи сина ласкавій опіці Преподобного Отця Магістра і себе Його молитвам…» [1, арк. 1–2; перекл. з польської].

Так 9 вересня 1897 року писав до магістра василіянського новіціяту в Добромилі єзуїта о. Адальберта Баудісса (1842–1926) парох села Боб’ятин на Сокальщині отець Омелян Криницький (1845–1916), висилаючи на новіціят до Василіянського Чину свого молодшого сина Романа. Як Авраам, він жертвував свого сина на цілопальну жертву Богові в монашому стані і не міг навіть уявити, якими дорогами поведе його Господь. Адже життя і служіння у Василіянському Чині – це не лише зачинитися в тиші монастирської келії далеко від людей, а навпаки, йти до людей, провадити їх, служити, бути місіонером і проповідником Слова Божого там, куди покличе Бог і люди. Десь таким місіонером намагався бути й сам о. Омелян: він, між іншим, навіть видав дві збірки місійних проповідей («Міссійні науки о св. Тайнах Покаяння і Євхаристії» (Перемишль, 1899) і «Місійні проповіди о пияньстві і безстидности» (Жовква, 1910) і, без сумніву, не раз брав участь у місіях для народу, що їх організовували і проводили священники Перемишльської єпархії, та, мабуть, таким місіонером хотів бачити свого сина Романа.

Роман Криницький народився 13 лютого 1881 року селі Плазів (нині ґміна Нароль Любачівського повіту Підкарпатського воєводства в Польщі) у сім’ї із давніми священничими традиціями. Священником був його батько, згаданий о. Омелян, і дід по батьковій лінії о. Яким Криницький (1810–1864), довголітній парох в селі Вацевичі коло Дрогобича (від 1945 року – Залужани). Мати Теодора Криницька була дочкою о. Северина Дністрянського (1819–1906), пароха в с. Ричагів (нині Миколаївський район), і Теклі з роду Яновських. 19 лютого Роман був охрещений у парафіяльній церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Плазові. Охрестив малого отець Микола Мацюрак, парох с. Тростянець Яворівського повіту (село сьогодні не існує), а хрещеними батьками були о. Генрик Кривонь, парох римо-католицького храму в Плазові, і їмость Антоніна, дружина о. Миколи Мацюрака. Мав Роман брата Юліяна (1878–1948), котрий також став священником, і сестру Неонілу. У 1890 році Роман закінчив третій клас цісарсько-королівської школи вправ у Львові з українською викладовою мовою і цього ж року вступив до Львівської академічної гімназії. Три класи гімназії закінчив у Львові (можливо, з перервою), а четвертий – у Другій вищій цісарсько-королівській гімназії в Перемишлі. 10 вересня 1897 року Роман Криницький вступив до Василіянського Чину в Добромилі й через пів року на облечинах у василіянський габіт отримав нове монаше ім’я Рафаїл – на честь архангела Рафаїла, покровителя емігрантів, паломників і подорожніх. Якщо забігти трохи наперед, то, як подає Каталог Чину на 1899 рік, із 10 новиків, що тоді перебували у Крехівському новіціяті, у майбутньому шестеро стали місіонерами за океаном (серед них і Рафаїл Криницький). Перші обіти склав 30 квітня 1899 року й розпочав вивчати гуманістику в Добромилі (1899–1901). У Добромилі пройшов також річний курс риторики (1901–1902), якої навчав його о. Адальберт Баудісс ТІ, той самий, котрий кілька років перед тим приймав його на новіціят і був його магістром. 1902 року переїхав до Крехівського монастиря, де, крім кандидатури, новіціяту і гуманістики, прослухав також два курси філософії. Тож дворічний курс філософії бр. Рафаїл закінчив у Крехові (1902–1904), а богослов’я вивчав у Кристинопільському монастирі (1904–1906). У Кристинополі 27 вересня 1904 року склав вічні обіти у Василіянському Чині, а 29 липня 1906 року з рук митрополита Андрея Шептицького отримав священничі свячення.

Після висвячення новоієрей Рафаїл Криницький один рік (1906–1907) був директором і вчителем школи при Лаврівському монастирі. У 1907–1908 навчальному році в Бучацькому монастирі під керуванням о. Марка Галущинського з отцями Євстахієм Турковидом та Епіфанієм Теодоровичем добирав курси богослов’я і Святого Письма, готуючись до загального іспиту з богослов’я. Після Бучача один рік мешкав у монастирі святого Онуфрія у Львові, де був консультором, проповідником, сповідником, провідником Апостольства Молитви, Братства святого Онуфрія і Братства милосердя. 1909 року із Бразилії до Галичини приїхав місіонер о. Маркіян Шкірпан і в липні під час капітули в Кристинополі представив зібраним отцям-делегатам стан бразильської василіянської місії та заявив про пекучу потребу священників для праці серед українських емігрантів греко-католиків у цій країні. До Бразилії зголосилося, мабуть, кілька отців, але тому, що бракувало священників-василіян у самій Галичині, управа вислала лише одного – 28-річного о. Рафаїла Криницького.

Місія в Бразилії

З приводу виїзду 19 жовтня до Бразилії отців Шкірпана і Криницького в листопадовому числі жовківський «Місіонар» писав:

«На місию до Бразилії виїхало двох наших сьвящеників: о. Маркиян Шкірпан і о. Рафаїл Криницкий. Дня 19 жовтня с. р. пращали їх оо. Василияни у Львові, а пращали з тужним серцем, розставали ся з ними гірко, бо спільно їх усї дуже любили. Та з Божої волї відпустили тих обох апостолів своїм заморським братям до помочи. Тепер вони десь морем ще їдуть на свою місию. Обіцяли й Місионареви писати з дороги, прирекли єму доносити все, що в Бразилїї чувати. Тому й Він їх щиро пращає від себе. Щасть Боже їм обом на чужинї!…» [2, с. 324].

Отці обіцяли писати з дороги до редакції «Місіонаря» про свою подорож і дійсно написали – написав о. Рафаїл (у числах за січень, лютий, квітень і травень 1910 року), описав їхню подорож зі Львова до Ріо-де-Жанейро: минаючи Перемишль, Ярослав, Краків, німецькі міста Одерберг і Берлін, дісталися до Бремена, а звідти – до бельгійського Антверпена і далі через португальські Порто, Лісабон і попри острів Мадейра до бразильського міста Парнамбуко (отець, мабуть, мав на увазі місто Ресіфі, столицю теперішнього штату Пернамбуку) – і врешті дісталися до Ріо-де-Жанейро. Коротко описав найцікавіші місця, архітектуру, життя і побут людей у містах, які вони переїжджали. У першому дописі за січень о. Криницький згадує про правдивий мотив його зголошення до Бразилії: він, відколи став монахом-василіянином, мріяв про це:

«Дванайцять лїт, дорогі братя і сестри в Христї, мрів я все о тім, щоб колись поїхати в ту країну, а поїхати не в иньшім намірі, як лиш, щоб працювати над нашими людьми, щоб бути їм лїкарем і батьком, щоб статись по правдї всїм для всїх. Люблю рідний край, люблю братів моїх монахів, але для Бога опущу все, єслиб прийшлось навіть житє покласти, дам єго, бо для Бога мого і Пана я жертвував би все, що маю…» [3, с. 16].

Головним місцем служіння впродовж найближчих 10 років для о. Рафаїла Криницького було місто Прудентополіс (українці ще й досі називають це місто Прудентопіль) у штаті Парана, а основне призначення – місіонер. Перші василіянські місіонери в Бразилії мусіли займатися всім: душпастирською працею, апостолятом друкованого слова, культурно-освітньою працею – священників було мало (лише 5 василіян на всю українську еміграцію), а українців-емігрантів були тисячі. Окрім Прудентополя, о. Рафаїл обслуговував також кілька менших поселень (кольоній). Крім того, давав народні місії. Почав організовувати «шкільні союзи», завданням яких було підтримувати шкільництво фінансово й піклуватися про виховання молодого покоління (перший такий союз постав у Прудентополі в 1913 році, а наступного року їх по різних місцевостях було вже 13). 1911 року заснував подібний до жовківського «Місионар в Бразилії», про що згадано в березневому номері «Місіонаря»:

«“Місионар в Бразилії” Під таким наголовком появила ся недавно тому в містї Прудентополїс нова реліґійна часопись, що єї будуть видавати тепер кожного місяця ОО. Василияни для бразилїйских Русинів. Перше число вже вийшло в сїчни, є маленького а при тім і миленького формату, богате змістом і дуже цїкаве. Покладаючи в Бозі надїю, сподїємо ся, що той Бразилїйский Місионар, причинить ся богато для слави Божої не лиш за морем, але і в нас в краю. Його редаґує о. Рафаїл Криницький ЧСВВ…» [4, с. 92].

Часопис був редагований подібно як василіянський «Місіонар» в Галичині: мав місячне намірення для Братства Серця Ісусового (Апостольства Молитви), різні статті, катехизмову частину, рубрику «Заступник на місяць» про життя святих, подяки за вислухані молитви, рубрику «Вісті з католицького світу». З початком 1912 року о. Криницький почав подавати ширшу панораму подій у рубриці «З Церкви і світу», де, крім бразильських реалій, також висвітлював події з життя українців Канади, США й Галичини. Але найцінніше те, що о. Рафаїл Криницький з нового 1912 року розпочав щочисла подавати історію українських поселень у Бразилії в рубриці «Руські кольонїї в Паранї». Відтепер він почав думати над тим, аби серйозно взятися до написання історії української еміграції на Землі Святого Хреста – Бразилії. Священник мав уже чимало матеріалів, сподівався також отримати дозвіл на пошуки документів у державних архівах Бразилії, але йому бракувало методології, як це все правильно й грамотно укласти. Тоді він звернувся за порадою до самого професора Михайла Грушевського, корифея тогочасної української історичної науки. У ЦДІА України в Києві серед листів до Грушевського зберігається один лист о. Криницького до історика, датований 20 вересня 1913 року. Отець Криницький пише, що через брак світської інтелігенції, яка могла б зайнятися справою написання історії еміграції, береться до цієї справи він – священник, але оскільки сам він не є фаховим істориком, то просить поради, чи писати історію в хронологічному порядку, чи історію кожної кольонії окремо, чи подавати ілюстрації і якою мовою видавати – українською чи португальською. Між іншим, подає дуже цінну інформацію про те, що вперше дорогу для еміграції русинів-українців до Бразилії, «щоб заселяли землю, надатну під обсів», було відкрито ще в 1820 році – тобто на понад 70 років раніше, ніж туди почався масовий приїзд українців. Просить поради, а також подальшої критики, засвідчує свій палкий патріотизм і віру в те, що українцям у Бразилії вдасться вистояти під тиском асиміляції:

«Буду вдячний, если одержу відповідь у далеку сторону – бразилійську Україну. І тут серед лісів гомонять пісні українські, у церквах – наука українська, а у ній проповідуємо Христа любити і народ любити свій. Хочби нас бразиліяни хотіли – то й хочуть здегенерувати – не даємось і не дамось!» [5, c. 502].

Не відомо, чи отримав відповідь о. Рафаїл Криницький від професора Михайла Грушевського, але видається, що він таки почав писати систематично історію бразильської василіянської місії, принаймні в каталогах Чину за 1920-ті роки біля прізвища й імені о. Рафаїла, крім інших обов’язків, було додано «Scrib. hist. Mission.» (пише історію місії). Окрім «Місионаря в Бразилії», що його він видавав до 1917 року, бо в тому році бразильська влада заборонила іншомовні видання (відновлений щойно в 1935 р.), о. Криницький редагував також газету «Праця» (1913–1920). Від 1914 року був духівником сестер служебниць. Десь у 1920 році переведений до Куритиби, а через рік – до Ірасеми. У грудні 1921 – січні 1922 року василіян у Бразилії відвідав протоігумен о. Анастасій Калиш, котрий 27 січня 1922 року офіційно оформив «Василіянську місію у Бразилії» і призначив секретарем місії о. Рафаїла Криницького. Навесні 1922 року до українських греко-католиків у Бразилії приїздив митрополит Андрей Шептицький і у «Звіті» з відвідин разом з іншими василіянами згадав отця Рафаїла:

«Отець Рафаїл Криницький, має 42 роки, 24 з яких віддав чернецтву, священиком служить 16 років, живе в Бразилії 13 років. Постійно подорожує між Куритибою та Ірасемою. Добрий місіонер, працьовитий, старанний, добрий проповідник. Він сам обслуговує дев’ять поселень і церков, населення яких складає приблизно 3.200 душ» [6, с. 736.].

У 1927 році ще раз переведений до Куритиби, де наступного року заснував Марійську дружину і став її першим провідником, невдовзі заснував це товариство й по інших церквах Прудентопільщини та Ірасемщини. 1928 року призначений до Марселіни, через рік – до Прудентополя, звідки починалося його служіння в Бразилії. І, врешті, 1931 року вже 50-річний о. Рафаїл Криницький попрощався з бразильською землею і повернувся до Галичини.

У рідній стороні

Ось як у хроніці Львівського монастиря святого Онуфрія згадує про приїзд до Львова о. Криницького о. Яким Сеньківський:

«18.ХІ.[1931] середа. Поворот о. Криніцького з Бразилії. По 23-літній місіонарській і редакторській праці повернув із Бразилії до старого краю о. Рафаїл Криніцький. Тому нинішні рекреації дуже займаючі з приводу живих і повних гумору оповідань із бразилійського побуту. Сам о. Рафаїл за такий довгий час важкої праці постарівся; зморщки покрили привяле облича, порідло волося, але дух остав і дальше молодечий, бадьорий і палкий, поривистий до праці, як і колись; память трівка, а уява жива, буйна – як і за молодечих часів. Веселий і з гумором оповідає, хоч очі свої скрив за притемненими шклами, щоб глядачеві цікавому не дати зазирнути в душу, що там в ній діється…» [7, арк. 13зв].

Вражень і досвіду, здобутого в місійній праці за океаном, було дуже багато, тому отець міг годинами розповідати про далеку Бразилію. Про спеціально організовані зустрічі з бразильським місіонером декілька разів згадано у львівській монастирській хроніці (4–7 квітня 1931р. на Знесінні після реколекцій для народу; 6 квітня 1931р. в інституті сс. василіянок при вул. Длуґоша 17; 21 січня 1937р. для Марійської дружини – «виклад був дуже плястичний, виголошений живо і займаючо і тому незвичайно подобався паням, яких було понад сотня»), а також у газеті «Діло», яка повідомляла про запланований на 25 квітня 1932 року відчит о. Криницького на тему «Еміґрація в Бразилії», а саму подію організовувало Товариство опіки над українськими емігрантами. Його реколекції зазвичай також супроводжувалися розповідями про Бразилію – так, як, наприклад, у селі Староміщина Скалатського повіту, де проживала рідна сестра о. Криницького Неоніла, заміжня за місцевим парохом о. Ісидором Свистуном:

«За ініціятивою Зборів УКА відновлено в Староміщині Місію, яка була там ще в днях 24/5-1/6 1930. Влаштовано теж реколєкції, на які члени УКА зібрали 55 зл. для покриття коштів. О. Рафаїл Криницький ЧСВВ в днях 18-24 березня мав реколєкційні науки. Парохіяни та дооколичні вірні приходили на науки, хоч останні два дні падав дощ. Висповідалося 2000 душ. Вечерами оповідав о. місіонар 3 рази в Народнім Домі про Бразилію, де 20 літ перебував…» [8, с. 5].

Після приїзду з Бразилії отець Рафаїл отримав призначення до Жовківського монастиря, де мав обов’язки сотрудника адміністратора парафії, проповідника, місіонера, письменника і провідника Марійської дружини. А в листопаді 1932 року перебрав від о. Маркіяна Марисюка редагування «Місіонаря» і був редактором включно до листопада 1933 року, коли передав обов’язок о. Макарію Каровцю. Крім редагування, публікував і свої доволі великі статті, які займали по декілька чисел часопису: про сестер служебниць «Вельми заслужене Згромадження» (ч. 1 за 1932), «Фатімська Богородиця» (у 10-х числах за 1932–1933 роки), «Серед індіян-ботокудів» (ч. 12 за 1932, ч. 1 і 4 за 1933 роки). У Календарі «Місіонаря» на 1933 рік, який видав ще його попередник, подав о. Рафаїл дві статейки: одна мала назву «Серед індіян-ботокудів» – це її продовження він потім друкував у «Місіонарі», а друга теж про бразильські реалії – «Бразилійські плазуни». За час редакторської «каденції» підготував і видав Календар «Місіонаря» на 1934 рік. Варто ще згадати про місійно-реколекційну діяльність о. Криницького, адже, принаймні в попередньому річнику «Місіонаря» і тому, який він редагував, старанно зафіксовані всі місцевості, де він проповідував місії чи реколекції: напр., Ластівки (місія 5–10.06.1932), Дуби (місія 19–24.06.1932), Кристинопіль (місія 13–16.10.1932), Немирів (місія 22–30.10.1932), Береги Долішні (місія 13–21.11.1932), Бобятин (рекол. 5–12.03.1933), Сулимів (рекол. 26.02–3.03.1933), Староміщина (рекол. 18–24.03.1933), Балучин (місія 21–28.05.1933), Артасів (рекол. 5-й тижд. Вел. посту 1933), Зіболки (рекол. 10–15.06.1933), Бишів (рекол.), Вербиця (рекол. 16–19.09.1933) та ін.

Після такого активного року праці о. Рафаїл Криницький виїхав майже на цілий рік до монастиря в Буковій на Старосамбірщині, аби трохи підлікуватися. У 1935–1938 роках був у Жовкві: працював при парафії, провадив Марійську дружину, виїздив на місії і реколекції, у 1939 році знову був у Буковій, а на початку Другої світової війни переїхав до Дрогобицького монастиря, звідки в 1942 році переселився до монастиря в Краснопущі на Тернопільщині.

Остання місія

У 1946 році розпочалася остання «місія» о. Рафаїла Криницького, яка полягала в тому, щоб витривати в католицькій вірі і Католицькій Церкві до кінця. Якщо перед сумнозвісним Львівським псевдособором в березні 1946 року радянські репресивні органи ще не добралися до віддаленого Краснопущанського монастиря, то з поступовим утвердженням совітів на заході України вже за кілька місяців вони дісталися і туди. 1 липня 1946 року начальник УМДБ по Тернопільській області Коломієць у спецповідомленні, адресованому начальникові 2 управління МДБ УРСР у Києві полковнику Медведєву, доповідав, що 20 червня 1946 року відбувся обшук монастиря в Краснопущі, під час якого в отця Криницького виявлено й вилучено книги і журнали антирадянського змісту, якими до вилучення користувалися діти-школярі, котрим о. Криницький викладав релігію, і портрет Коновальця. Коли представники органів держбезпеки знову прибули до монастиря у вересні, то отця вже там не було. Він виїхав до монастиря сестер василіянок у Підмихайлівці і пробув там два роки як капелан монахинь. У 1948 році приїхав до сусіднього з Краснопущею села Пліхів, де поселився в домі Теклі Білінської. Там він далі продовжував священнодіяти в місцевій дерев’яній церкві Воздвиження Чесного Хреста Господнього, яка ще 1946 року була знята з реєстрації, бо громада села відмовилася від «возз’єднання». І так упродовж наступних років він обслуговував Пліхів, Краснопущу і підпільно звершував похорони, шлюби й хрестини в Розгадові. Побоюючись органів безпеки, інколи служив недільну Святу Літургію в хаті. Незважаючи на свій вік, стан здоров’я та часті перевірки, ієромонах Криницький і далі продовжував активну душпастирську діяльність. Його тверда позиція та вірність Греко-Католицькій Церкві особливо проявилася по смерти Сталіна. У другому півріччі 1953 року о. Рафаїл звернувся із заявою до голови Ради міністрів СРСР Маленкова, в якій просив дозволити йому провадити богослужіння в греко-католицькому обряді. В обласному виконкомі, куди скерували заяву, отцеві пояснили, що Греко-Католицької Церкви не існує і що він зможе служити лише за умови, якщо перейде на православ’я, та з цим питанням хай звертається до архиєпископа Панкратія. У відповідь отець Рафаїл Криницький «заявив, що не бажає “возз’єднуватися”, бо є греко-католицьким священником і залишиться ним до кінця свого життя, і єпископу він скаже те саме». Попри цю виразну заяву, уповноважений у справах релігії зробив так, як робив перед тим уже, мабуть, десятки разів з іншими священниками – заочно «возз’єднав» о. Криницького, і навіть у наступному числі «Православного вісника» за 1954 рік подав о. Рафаїла в списку нововозз’єднаних священників. Хай там як і що б не говорили чи писали, відомо, що перед відходом до вічности отець Рафаїл Криницький сповідався в римо-католицького священника з Поморян о. Костовського. А після смерти, яка настала 25 березня 1955 року в Пліхові, о. Костовський відслужив парастас за покійним, але наступного дня хоронили його парафіяни з довколишніх сіл – самі, без священника. Похований на цвинтарі біля церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Пліхові поряд із могилою о. Веніамина Муциковського, ЧСВВ (†30.12.1945). Із часом над їхніми могилами постав один спільний хрест, а напис тепер на ньому зовсім затертий…

Цитовані джерела:

[1] ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 752: Особиста справа Криницького Рафаїла Романа; [2] На місию до Бразилії, в: Місионар, лист 11 за листопад 1909, с. 324; [3] На місию до Бразилїї, в: Місионар, лист 11 за сїчень 1910, с. 14–17; [4] Місионар в Бразилїї, в: Місионар, лист 3 за марець 1911, с. 92; [5] о. Юрій Мицик, З листів до Михайла Грушевського,в: Український історик. Журнал Українського історичного товариства, 1–4 (152–155), том ХХХІХ, під заг. ред. Любомира Винара, Нью–Йорк–Київ–Львів–Торонто–Париж, 2002, с. 471–506 (про о. Р. Криницького на с. 473, 500–502); [6] Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899–1944. Том ІІ: Церква і суспільне питання. Книга 2: Листування, за ред. Андрія Кравчука, Львів: «Місіонер», 1999; [7] ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 2197: Хроніка монастиря [св. Онуфрія у Львові] за 1931–1937 роки; [8] Староміщина, в: Мета, ч. 20 за 21 травня 1933, с. 5.

Інші використані джерела:

ДАТО, ф. Р-3240, оп. 2, спр. 19: Информационные отчеты о положении и деятельности церкви в области за 1953 год; ГДА СБУ, ф. 65, спр. С-9113: РИФИ, т. 28; о. Володимир Бурко, ЧСВВ, Отці Василіяни в Бразилії, Прудентопіль 1984; Михайло Канчалаба, Краснопущанський монастир Різдва Івана Хрестителя Чину святого Василія Великого (дипломна робота), Велика Березовиця 2020; Часописи «Місіонар» (1910, 1932–1933), «Місіонар в Бразилії» (1911–1912), «Діло» (1932), Календар «Місіонаря» на 1933 рік, Жовква 1932; Каталоги ЧСВВ за 1898–1941 роки. Див. також дуже цінну публікацію для характеристики о. Рафаїла Криницького як місіонера в Бразилії: П. Карманський, Забутий місіонар (З приводу повороту о. Р. Криницького ЧСВВ), в: Діло, ч. 13 за 18 січня 1934, с. 6 (стаття передрукована в: Господь і я, №21 за 2019 рік, с. 38–39).

Подав о. Єронім Грім, ЧСВВ

Далі буде

Джерело