Продовження. Початок у №5 (2022 р.)

ПОНОВЛЕННЯ НАСТУПУ НА УГКЦ В 1944–1945 рр.

Митрополит Андрей Шептицький

Влітку та восени 1944 р. радянська армія зайняла Східну Галичину, а також Закарпаття з греко-католицькою єпархією в Мукачеві й Ужгороді, а невдовзі розширила гегемонію і на всі прилеглі території, де мешкали українці-уніати, – Ряшівщину, Лемківщину та Пряшівщину. У листі до кардинала Тісеранта (березнь 1944 р.) Митрополит Шептицький висловлював великі побоювання у зв’язку з поверненням радянських окупантів. Спочатку радянська влада не приділяла уваги питанню атеїзації. Було дозволено урочисто поховати Владику Андрея, який помер 1 листопада того ж року; у похороні навіть брали участь представники нової влади. Проте вже у квітні 1945 р. Сталін затвердив план із 10-х пунктів, який підготували діячі української компартії, що передбачав ліквідацію Греко-Католицької Церкви та посилення православних структур в Україні. Поновилися напади на священників у газетах. Радянська преса атакувала цілу історію і традиції Греко-Католицької Церкви, звинувачувала її в націоналізмі та організації антирадянського руху опору. Особливо відзначився своїми статтями Ярослав Галан, працівник «Вільної України».

11 квітня 1945 р. НКВС заарештував Митрополита Йосифа Сліпого, наступника Шептицького, а також чотирьох галицьких єпископів: Григорія Хомишина, Івана Лятишевського, Никиту Будку i Григорія Лакоту. У час, коли єпископів та інших духовних осіб, які відмовилися від «переходу» на православ’я, було звинувачено у вигаданих політичних злочинах і заслано до концтаборів (із них жоден, крім Митрополита, не вижив), НКВС створив «добровольчий» рух «возз’єднання» (рос. воссоединения) із Російською Православною Церквою. Цей рух, окрім опертя на священників, які нібито добровільно прагнули об’єднання, покликався на офіційну підтримку й тих духовних осіб, яких змушували до цього, зокрема й тортурами. Майже одразу після завершення арештів ієрархів Російська Православна Церква призначила Михайла Оксюка єпископом Львівським і Тернопільським, виразно рекомендувавши скоординувати свої дії з «рухом народних мас за об’єднання Церкви».

«Ініціативна група»

28 травня створено так звану ініціативну групу з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною, яку очолив священник Гаврило Костельник. Цього дня було укладено два листи.

Перший було звернено до уряду радянської України з проханням схвалити й визнати право групи на проведення «об’єднувальної» кампанії. Другий лист інформував греко-католицьке духовенство про те, що групу було створено «за бажанням народних мас» i вона «не визнає жодного адміністративного керівництва Греко-Католицької Церкви». 18 червня 1945 р. Павло Ходченко, республіканський уповноважений Ради Російської Православної Церкви, відповів від імені уряду УРСР про визнання «ініціативної групи» єдиним тимчасовим церковним органом адміністрації, уповноваженим керувати всіма справами греко- католицьких парафій на теренах Західної України і здійснювати заходи щодо возз’єднання УГКЦ із Російською Православною Церквою.

Ініціативну групу було уповноважено «узгоджувати з урядом всі правові питання, пов’язані з керуванням греко-католицькими парафіями». Лист також давав групі право надсилати Ходченкові «списки всіх деканів, ректорів та настоятелів, котрі відмовилися визнати юрисдикцію Ініціативної групи». Лист Ходченка є єдиним офіційно опублікованим документом, що підтверджує безпосередню участь уряду в процесі знищення уніатської Церкви. Формально, однак, ця акція не узгоджувалася навіть із положеннями радянської конституції та чинного в той час законодавства у сфері релігії.

Проти розпорядження Ходченка запротестувала група греко-католицьких ієрархів, які ще залишалися на волі, на чолі з архимандритом Климентом Шептицьким. У листі до В’ячеслава Молотова вони покликалися на положення в радянському праві про свободу віросповідання, вказували на маніпулювання фактами з історії Греко-Католицької Церкви, якого припускалася так звана ініціативна група, домагалися звільнення Митрополита Сліпого та інших ув’язнених духовних осіб. Одночасно запевняли, що греко-католики не мають наміру проводити антиурядову діяльність. Однак ці дії не принесли жодних результатів. НКВС і надалі здійснював арешти священників, особливо увагу звертаючи на василіян. До кінця червня кількість ув’язнених перевищила 200 осіб.

«Ініціативна група» провадила також «політичне перевиховання» греко-католиків. У серпні 1945 р. було розповсюджено 5 тисяч примірників брошури Костельника антипапського характеру, що засуджувала Брестську унію та закликала до переходу на православ’я. Під час багатьох приватних зустрічей зі священниками Костельник стверджував, що справа обмежиться лише формальним переходом у підпорядкування Російської Православної Церкви, але буде збережено можливість дотримуватися обрядів без жодних змін, і що тільки такий вихід є найкращим для вірян. Водночас представники «ініціативної групи» систематично інформували владу про священників, які опиралися «возз’єднанню». Оскільки вони не погодилися на підписання документа, що свідчив про їхній перехід на православ’я, їх було не лише автоматично усунуто з парафій, а й, що траплялося дуже часто, заарештовано. Таке поєднання різних форм тиску «ініціативна група» вважала ефективним: у жовтні 1945 р. Костельник оцінював, що до кінця року лише щонайбільше сотня священників негативно ставитиметься до «реуніфікації». Але він визнавав, що серед осіб, які погодилися на перехід, є багато таких, хто вчинив це через страх або прагнучи продовжити свою душпастирську діяльність під прикриттям нібито підкорення владі.

Роботу групи особисто контролював тодішній голова КПУ Микита Хрущов. Про це свідчить, зокрема, його лист Сталіну від 17 грудня 1945 р., у якому сказано: «Перебуваючи в Москві, я інформував Вас про виконану роботу з метою знищення уніатської церкви та про перехід уніатського духовенства до православної церкви. У результаті проведеної роботи серед уніатських священників була утворена «ініціативна група». Передаючи документи співробітникові НКВС та референту з конфесійних питань при Раднаркомі УРСР Даниленку, вони просили, щоб у разі позитивного вирішення питання лист до Раднаркому не публікували доти, доки по єпархіях не буде розіслано інший документ. Усі документи розробляли церковники, наші люди в підготовці цих документів жодної участи не брали».

Кульмінацією «об’єднувальної» кампанії став так званий Львівський собор у березні 1946 р., на якому обрані ієрархи «анулювали» Берестейську унію, хоч це зібрання суперечило канонічному праву. Сталінська влада ніколи формально не ліквідовувала Греко-Католицьку Церкву, однак до 1949 р. насильно було влито в Російську Православну Церкву Греко-Католицьку Церкву на Закарпатті, а також аналогічно здійснено «об’єднання» в греко-католицькій єпархії Пряшева у Східній Словаччині. 1948 р. ліквідовано Унію в Румунії та запроваджено православ’я в 10 українських греко-католицьких парафіях у районах, що межували із Закарпаттям. У Польщі Греко-Католицьку Церкву де-факто знищили в 1947–1949 рр.

Греко-Католицька Церква в УРСР після Другої світової війни була представлена 4-ма єпархіями із 2326-ма парафіями, мала понад 4000 храмів і близько 3,5-4 млн. вірних. Душпастирську діяльність провадили 8 єпископів та близько 2400 священників. 4 єпархії утримували богословські академії, функціонували 4 духовні семінарії з 565-ма слухачами, 35 чоловічих монастирів із 155-ма ченцями і 347-ма братами та 123 жіночі монастирі з 979-ма черницями.

Насильницьке «об’єднання» не поклало край існуванню Греко-Католицької Церкви. Вона вижила у формально православних структурах як «підпільна» Уніатська Церква, в ГУЛАГу, у вигнанні й у підпіллі на теренах Західної України, однак право на легальне функціонування отримала лише на зламі 1989–1990 рр.

Далі буде

Джерело