Продовження. Початок у №4

Діонісій Жабокрицький підтримує Почаїв

Але поступово єпископ-номінант Жабокрицький почав повертати монастирі своєї єпархії з-під юрисдикції Шумлянського у свою. Зокрема, 6 вересня 1695 р. отримав відповідний привілей короля Яна ІІІ Собєського на Гощанський (Гостський) монастир. Навіть більше, зумів таким самим королівським привілеєм забрати в Шумлянського Підгорецький монастир. Привілеї на обидва ці монастирі Жабокрицькому підтвердив 24 червня 1700 р. король Август ІІ [17, с. 189–190]. Перед тим, 5 листопада 1698 р., король передав Жабокрицькому Овруцьку архимандрію, але вже незабаром, після скарг Шумлянського, забрав її на користь попереднього архимандрита Климента Домарадзького [3, с. 118–120, 154–158, 163–166; 17, с. 192].

В останні дні серпня 1695 р. Жабокрицький візитував Почаївський монастир. Взаємини з чернечою спільнотою в нього склалися добре ще в попередній період, для чого було немало підстав. Передусім, він був представником однієї з місцевих волинських родин, які здавна підтримували цю обитель. Як член слідчої комісії у 1693 р., він відігравав неконфліктну роль. На додачу, у 1694 р. Жабокрицький схилив київського стольника Христофора Ласку пожертвувати на обитель 6000 злотих [17, с. 48–49]. Так само під час візитації 1695 р. єпископ-номінант намагався якось помирити чернечу спільноту, яка виступала за унію, з ігуменом Добромирським та намісником Саєвичем, якими вона була незадоволена [17, с. 128–130]. І хоча низка (про)російських авторів намагалася звести причини цього незадоволення до матеріальних чинників і того, що тодішні керівники обителі були, мовляв, особливо строгими, навіть грубими, подальші події, у тому числі поведінка о. Саєвича, показали, що це не так: опозиція була саме ідейною.

Монастир підтримав Жабокрицького як місцевого кандидата в боротьбі за Луцько-Острозьку катедру. Десь після візитації 1695 р. єпископ-номінант позичив в обителі на чолі з о. Добромирським 10 000 злотих під 7% річних, але водночас записав на монастир 3 000 злотих зі своїх маєтностей [8, с. 730–734]. З огляду на те, що до квітня 1702 р. він витратив на боротьбу за катедру 50 000 злотих [21, с. 16], стає зрозуміло, що 20% цієї суми номінантові надали почаївські ченці. Слід розуміти, що Жабокрицький не мав іншого шляху, як вдаватися до позик, бо застав єпархіяльну касу порожньою, а справи – розладнаними. Але важливо, що залучені різними способами кошти, у тому числі власні, він спрямовував на добро самої ж єпархії, у тому числі підтримку катедрального собору і маєтностей [17, с. 125–126].

У 1696 р. почаївський ігумен о. Добромирський спільно з білостоцьким та луцьким братським ігуменом Теодосієм (Феодосієм) Падальським за дорученням Жабокрицького працював у складі комісії, яка проводила ревізію Мильчанського монастиря [17, с. 153]. 16 червня 1697 р. єпископ-номінант доручив почаївським ігуменові о. Добромирському та намісникові о. Саєвичу перевірити автентичність див, які почали відбуватися біля ікони Богородиці в с. Підлісці Кременецького повіту (тепер того ж району Тернопільської обл.) [17, с. 159]. У 1697 р. якісь інтереси Почаївського монастиря єпископ представляв у листуванні з ґнєзненським каноніком Яном Кашевським (Кашовським)* [1, арк. 40зв.]. 27 березня того ж року йому вдалося досягти примирення майнових суперечок між Почаївським монастирем та шляхтичем Андрієм Ледуховським [1, арк. 40зв.–41].

У протистоянні з Шумлянським Почаївський монастир чітко стояв на боці Жабокрицького: 29 грудня 1697 р. ігумени Білостоцького Теодосій (Феодосій) Падальський і Загорівського Теодосій (Феодосій) Волинець монастирів та намісник Почаївського монастиря Йосиф Саєвич надіслали лист Йосифові Шумлянському з вимогою припинити цькування Жабокрицького [17, с. 147]. Показово, що у 1695 р., до обрання Діонісія, ті ж монастирі справно підпорядковувалися львівському єпископу [17, с. 151]. У 1698 р. Жабокрицький домігся, щоб коронний гетьман Станіслав Яблоновський звільнив Почаївський монастир від постою війська і супровідних повинностей [17, с. 151]. Але далі розкривається ще цікавіша сторінка спільної історії Жабокрицького та монахів.

Єпископ і його протеже-ігумен: як розійшлися шляхи

Коли помер о. Добромирський, єпископ-номінант Діонісій у 1698 р. призначив почаївським ігуменом Йосифа Саєвича [1, арк. 42]. Цікаво, що про кандидатуру останнього перед єпископом-номінантом клопотався граф Станіслав Тарновський [24 (1880), с. 332, 335]. З цього зрозуміло, що, ще провадячи перемовини з Тарновськими як намісник у попередні роки, він знайшов спільну мову із цими римо-католицькими шляхтичами. Уже як ігумен, о. Саєвич полагодив непорозуміння між монастирем і Станіславом Тарновським [1, арк. 42зв.]. Утім, згодом його спадкоємець Олександр Тарновський з родичами порушували угоди з монастирем, а нові перемовини забирали багато часу та зусиль чернечої спільноти [1, арк. 42зв. і наст.]. Шукаючи захисту, о. Саєвич звернувся до польського короля Авґуста ІІ, який після старань Жабокрицького 26 червня 1700 р. видав у Варшаві привілей для Почаївського монастиря із затвердженням непорушности фундацій і прав обителі [1, арк. 46]. 9 липня 1701 р. цей привілей вписано до кременецьких ґродських книг [там само]. Були й інші привілеї, видані монастиреві Волинським воєводством у 1700 і 1701 рр. стараннями Жабокрицького [17, с. 177]. Але водночас у суперечках з Олександром Тарновським, який мав схиляти о. Саєвича до унії, ігумен використовував такий аргумент: у разі подальших наполягань забере чудотворну ікону Богородиці та всі монастирські цінності і виїде до Москви [17, с. 166, 167]. Як виявилося, це була не просто риторика. Зрештою, на зловживання о. Саєвича та намісника монастиря Никодима Лозинського монастирською касою і майном 7 січня 1700 р. скаржилися Жабокрицькому самі ченці [17, с. 166]. Але й цього разу єпископ-номінант залишив о. Саєвича почаївським ігуменом, вкотре спробувавши помирити його з монахами.

Шляхи єпископа і настоятеля, проте не єпископа і чернечої спільноти остаточно розійшлися після того, як Жабокрицький у квітні 1702 р. прийняв архиєрейські свячення від Київського унійного митрополита Лева Слюбича-Заленського в катедральному соборі у Володимирі. Показово, що один близький до владики монастир – Білостоцький – одразу за ним, першим із монастирів, приєднався до унійної Церкви і стояв при єпископі так міцно, що саме йому погрожували очільники нападу на єпископа Микола Щасний-Гулевич та Юрій Жабокрицький, коли їм вперше не вдалося викрасти його з резиденції в луцькому замку на Великдень 1708 р. [3, с. 290]. Натомість другий монастир – Почаївський – залишався тоді розділений усередині. Сталося це саме через о. Саєвича, який остаточно обрав московську орієнтацію.

Уже в листі від 27 травня 1702 р. о. Саєвич писав книготорговцеві з Луцького братства Петрові Семеновичу, що виступає проти унії, і видно, що він у цьому глибоко переконаний: «iako Bog naywyzszy będzie ordynował, wszystko ochotnie przyimeny, tylko uniey отрынемося и всѣхъ дѣлъ еи и не хочемо еи, choc sie do nas bardzo prosi» [4, с. 605]. Не маючи змоги переконати ігумена, єпископ Жабокрицький пробував вплинути на деяких ченців Почаївського монастиря. Так, о. Никодимові Лозинському, радячи погодитися на запрошення бути ігуменом спільноти Мильчанського унійного монастиря, радив туди перейти і не слухати «превратныхъ словесъ въ древней злоби уфундованнаго запинателя своего и прельщельника Саевича» [17, с. 236; 22, с. 431–432].

Зрештою, тоді, як у 1704 р., єпископ Жабокрицький змушений був утікати від своїх гонителів до Лещинського, а о. Саєвич із цінностями й документами Почаївського монастиря виїхав саме в Московське царство і зупинився аж у Козельці, де за підтримки гетьмана Мазепи та його генерального осавула Івана Скоропадського став ігуменом монастирів Святої Трійці та Георгія Побідоносця [15, с. 243]. Гроші монастиря почаївський ігумен залишив на зберігання в гетьмана Мазепи у Батурині [17, с. 237]. Фактом виїзду о. Саєвича чернеча спільнота обителі пояснювала неспроможність сплатити контрибуцію, яку Карл ХІІ, захопивши Львів, наклав на довколишні регіони. У «Книзі справ Почаївського монастиря…» – збірці-реґест його фундаційних документів, грамот, привілеїв і контрактів, про ці події вказано, що 24 жовтня 1704 р. до кременецьких ґродських книг було вписано такий монастирський маніфест:

«Monaster Poczajowsky, o pilność swoią, że nie mogł woysku szwedzkiemu pod Lwowem, y w dobytym już Lwowie będacemu, niezwyczaynie włożoney kontrybucyi płacić, a do tego że przeszły ihumen Mn҃ru Poczajowskiego o. Sajewicz, niemogąc od tak wielkiey nieprzyiacielskey imprezy wysiedzieć, wszystkie kleynoty, skarby, y wszelkie bogate rzeczy zabrawszy z sobą, munimenta, jako to prawam dyspozycye, skarbowe kwity, czopowego, szelężnego y podymnego, [нечітко написано] …łomnia do tegoż monasteru regulantia, na Ukrainą uiechał, z kąd wielkie monaster Poczajowski ponosi szkody» [1, арк. 46зв.].

10 жовтня 1704 р. за розпорядженням єпископа Діонісія комісія у складі ігумена Підлісецького монастиря Антонія Максимовича та ігумена Мильчанського монастиря Теодосія (Феодосія) Стояновського провела інвентаризацію церковного майна і зафіксувала речі та цінності, що їх забрав о. Саєвич [17, с. 238].

У 1705 р. Почаївський монастир і його маєтності, як свідчив згодом новий тамтешній ігумен о. Антоній Максимович, грабували шведські та саксонські війська: солдати використовували монастирські документи для набивання вогнепальної зброї [17, с. 256; 7, с. iv; 24 (1880), с. 339]. Своєю чергою, заховане в гетьманській столиці майно та цінності Почаївської обителі розграбували московити під час влаштованої ними Батуринської різанини в листопаді 1708 р. [24 (1880), с. 339]. Згодом крадені в Батурині книги виринали в Московії, як-от одне Євангеліє із записом: «Сея книга Ивана Меньшега Блинова взета в Батурене 1708 году ноября в 1 день» [16, с. 149]. Якийсь Іван Блінов «узяв» собі книгу як трофей тоді, коли царське військо вирізало від 11 до 15 тис. мешканців і оборонців міста.

У вересні 1709 р. Діонісій Жабокрицький знову повернувся до своєї єпархії і проживав в Олиці. 2 листопада 1709 р. король Авґуст ІІ видав йому охоронну грамоту проти Миколи Гулевича та Юрія Жабокрицького [3, с. 317–320]. Із цими документами єпископ поїхав на сеймик до Луцька і 16 грудня залишився вже у своїй резиденції в луцькому замку. Владику попереджали про небезпеку, але він вирішив уже більше не виїжджати. Одразу ж у ніч на 17 грудня замок оточили московські солдати на чолі з Гулевичем [2, арк. 221; 17, с. 261]. Єпископа викрали й вивезли в Московське царство.

Отож, у Північній війні монастир спіткала недоля, як і близького до нього єпископа та шанованого цим єпископом гетьмана Івана Мазепу та його однодумців. Викрадення московитами Діонісія Жабокрицького мало дуже сильно вплинути на близьких до нього почаївських ченців. В історіографії стійкою є думка, яка походить з російської літератури, що ці монахи на початку XVIII ст. ще більше «укріпилися» в православ’ї й були такими приблизно до 1721 р. Але насправді це твердження є неправдивим і не має за собою жодних джерельних підстав. Укупі з використанням бездоказових тверджень про існування обителі з ХІІІ ст. воно є частиною російського наративу, що викривлює розуміння історії, адже дозволяло окремим авторам у полемічному запалі чи/і незнанні твердити, що, мовляв, обитель 500 років була православною, тоді 110 – унійною, а далі – знову православною [12, с. 33, 49; 20, с. 11, 119; 24 (1881), с. 106].

Така некритичність разом із позиціонуванням і плеканням «антиуніатства» як начебто питомої позитивної (насправді ж деструктивної і в релігійному, і в національному сенсах) риси українського православ’я призводила до багатьох казусів. Наприклад, відомий митрополит УПЦ Іларіон Огієнко в цій тенденції дійшов до таких крайнощів, що у своїй книзі «Свята Почаївська Лавра» насилля росіян над українцями і відібрання монастиря у василіян з подальшими репресіями супроти них у 1830-х рр. назвав «передачею», а цілі розділи, присвячені темам руйнації і переробляння обителі на російський синодальний манер назвав: «Радісне відновлення православної святині» та «Безупинне прикрашення Почаївської Лаври» [20, с. 210, 216]. Так архиєрей однієї української конфесії, поневоленої Москвою у 1685 р., потлумачив нищення Москвою іншої української конфесії. Загалом те, що для частини українських православних діячів, котрі, як і українські греко-католики, зазнали переслідувань чи то царського, чи комуністичного тоталітарного режиму, ці режими були ближчі, ніж переслідувані співбрати, є цікавим історичним феноменом і ще чекає на ґрунтовне дослідження. Наразі зрозуміло, що принаймні деякі українські діячі православ’я свідомо й послідовно виражали радість із приводу того, що російські окупанти чи насаджувані ними колаборанти репресували українських греко-католиків, у тому числі у випадку Почаївського монастиря.

Автор: Володимир Мороз (РІСУ)

Далі буде

Джерело