🕘9:00 хвилина мовчання

🕯Пам’яті Сергія Мороза
У вересні командиру штурмового відділення Сергію Морозу «Мороз» було б 47…
Героя виховали дідусь з бабусею у місті Шостка, що на Сумщині. До повномасштабного вторгнення мав власну справу, згодом працював далекобійноком по Європі. Новину про наступ росії дізнався від дружини і відразу почав шукати можливість повернутися до Батьківщини. Відразу ж пішов до найближчого військкомату у Львові. На той час охочих стати на захист країни вже було чимало. Залишивши свої контакти, почав шукати можливості приєднатися до добровольчих формувань. Але й там треба було зачекати. Втім, сидіти склавши руки, не міг. Тож взявся за те, у чому точно мав досвід – сів за кермо. Під обстріли завозив гуманітарну допомогу до Чернігівщини і евакуйовував жінок з дітьми.

«Я вийшла з укриття хоч на кілька хвилин, аби дворічна донечка вдихнула свіжого повітря. Безпорадна, виснажена. Підходить чоловік увесь у чорному, з великими темними очима (це був Сергій) і, здивувавшись, що ми ще тут, пропонує вивезти мене і дітей. Усю ніч я себе запитувала чи потрібно виїжджати? Чи можу я довіряти своє життя та своїх дітей чужій тоді людині? Довірилася. Поїхали. Малеча відразу потягнулася до нього. На певному відрізку шляху наш рятівник сказав, що можна видихати. Виявляється, ми проїхали орків…А навколо все розбите, обвуглене. Дякую долі, що звела мене з Сергієм», – згадує Ірина Ревко.

Уже після звільнення Чернігівщини Сергію вдалося пройти відбір до славнозвісного «Азову». Згодом чоловік був відзначений Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».

Останній бій «Мороз» прийняв цьогоріч в День незалежності України під Бахмутом.

«Сергій мені казав, що після Перемоги обов’язково напише книгу, де буде про волонтерство на Чернігівщині та про війну під Бахмутом. Не судилося…», – згадує дружина Євгенія Мороз.

Попрощалися з Сергієм Морозом 28 серпня у Києві.
«Помстимося», – слово від побратимів.