«Донбас завжди був і буде за Росію!», «Не слід очікувати від них опору», «Які патріоти?! Ви історію вчили?», – звичайні маніпуляції Кремля, щоб будь-хто не замислюючись повірив, що схід країни – не наша історія.

Але це не так, жителі Донбасу ніколи не відділяли себе від України, ба більше боролися за її незалежність! Панує думка, що далі Сумщини націоналістичні погляди ОУН не дійшли. Але на противагу цьому існують документи.

1940 рік – розстріл Євгенія Коця радянською армією. На допиті він стверджує, що прибув з території Львівщини ОУНівським підпіллям на Донбас. В ході слідства було виявлено групу шахтарів, котрих він встиг загітувати вступити до лав ОУН. 

Справу так і не довели до кінця, Коця спішно розстріляли назвавши «німецьким шпигуном». Загалом такі «заслання» для роботи з народними масами стали звичайним ділом на Донбасі в 1940-1950 роках. 

Один з документів архіву «Українського визвольного руху» підтверджує використання цих методів.

Лист «0,500/4» до «Глинки» про роботу ОУН на СУЗ від 16.11.1946 року. У листі йдеться про потребу роботи ОУН на СУЗ та підготовки кадрів для відправлення туди, про потребу активної пропагандистської діяльності серед населення. Джерело: архів «Українського визвольного руху»

До того ж агітаційну роботу проводили не тільки члени-засланці ОУН з заходу України. Популярними дедалі більше ставали явища роботи на місцевості «від знайомого до знайомої». Відділ Горлівського НКВД: на допиті прибічниця націоналістичних поглядів розповідає, як саме дізналася про діяльність ОУН та стала її членкинею.

Вирізка з допиту. Книга Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини». Самвидав Леоніда Романюка. Павлоград, 2009 рік

На початку Другої світової війни (1939-1941 роки) сили поодиноких оунівських угрупувань не мали достатньо людей та можливостей для проведення масштабної боротьби проти іноземного панування. 

Проте все змінюється після появи одного з найвідоміших діячів ОУН Євгена Стахова. Уродженець Перемишля (нині Польща) став очільником підпільного націоналістичного руху на Сході. Його сімейна історія просякнута любов’ю до рідної землі та боротьбою з ворогами. 

Батько Євгена – воював у лавах Української Галицької армії проти поляків, старший брат Володимир – міністр закордонних справ Українського державного правління 1941 року – один з тих, хто стояв на тому відомому балконі у Львові, під час проголошення Української держави.

«Єдине хочу сказати – моя родина воювала і проти польського панування, і проти німецького», – згадував Євген Стахів.

Тож з дитинства окутаний патріотичними поглядами, 16-річний парубок починає власну боротьбу. У 1934 році він встає до лав ОУН. А вже після проголошення Української Республіки у червні 1941 року, німці арештовують основне керівництво ОУН. 

Такий крок зі сторони спонукає борців за незалежність, у кінці лютого 1942 року, відправитися на схід із завданням розвернути там підпільну мережу. Євген Стахів згадував:

«Було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від «Леміша» (ред. Василя Кука) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу на Донбасі».

За його керівництва, Маріуполь та Горлівка стають окружними проводами ОУН. Окрім них засновують й районні проводи, що базуються навколо міста Сталіно (нині Донецьк). 

З 35 районів на теренах Донецької області (за адмінподілом 1950 року) організація розгорнула свою мережу в 17 районах: Артемівський, Слов’янський, Краматорський, Костянтинівський, Дружківський, Горлівський, Авдіївський, Макіївський, Ольгинський, Волноваський, Єнакіївський, Мар’їнський, Маріупольский та інші. 

Окремо створюється декілька центрів в самому Сталіно та мережа конспіративних квартир. Учасниками оунівського руху ставали люди з різних регіонів. Корінні мешканці Донбасу домінували – їх було близько 50%, вихідців з Галичини та Волині було не більше 10%, а близько 40% підпільників – вихідці з Центральної України. 

Боячись стати прямими учасниками націоналістичного руху багато людей споглядали зі сторони за роботою організації, іноді допомагали житлом та їжею.

«Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям», – коментував діяльність прихильників Євген Стахів.

Способи боротьби з окупацією були різні. Оунівці керували 13 (з 35) районними відділами освіти, поширюючи там націоналістичні настрої. Вони підготовлювали та видавали шкільні підручники у Слов’янську, Краматорську, Горлівці та Авдіївці. 

У Маріуполі в друкарні імені Івана Франка друкували портрети Тараса Шевченка, ноти «Ще не вмерла Україна», українські молитовники, підручники для початкових класів тощо. Ці друки розповсюдилися в межах півдня всієї області, включно з Волновахою.

Закладами освіти вплив обмежений не був: вісім з дванадцяти газет, які виходили в області оунівці тримали під контролем, а саме: 

• Слов’янськ – «Донецька газета»,
• Горлівка – «Український Донбас»,
• Макіївка – «Українська земля»,
• Волноваха – «Хлібороб»,
• Маріуполь – «Маріупільська газета»,
• Костянтинівка – «Костянтинівські вісті», «Відбудова»,
• Єнакієве – «Новое слово» (з березня 1943 р.),
• Донецьк – «Донецкий вестник» (з середини 1942 р.).

«В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України», – згадував Євген Стахів.

Багато людей різного соціального статусу – від працівників поліції та міських голів до культурних діячів стали прихильниками або членами підпілля. Всіх зібрав біля себе націоналістичний рух. 

Органи НКВД відчували, який вплив несе течія націоналізму в маси та почали арешти: з осені 1943 року до 1947 року заарештували та засудили близько 400 осіб членів ОУН та їх симпатиків. Проте цим не завершилося – боротьба з оунівськими осередками продовжувалася до 1958 року. 

Як вважають, саме тоді у Дзержинську (нині Торецьк, Бахмутського району) заарештували за агітацію останнього члена ОУН в регіоні – М. Янковського. Самого очільника совєти намагалися дискредитувати в очах суспільства. 

У 1946 році в книзі Олександра Фадєєва «Молода гвардія» з’являється персонаж Євген Стахович – людина низьких моральних цінностей та зрадник молодогвардійців, який видає їх гестапівцям. 

Цей роман згодом стає обов’язковим в шкільній програмі, а у другій половині XX століття вже схвалюється ідеологами комунізму, як реальний опис подій.

«Я маю інше поняття того, що написав Фадєєв. У тім романі він не показав мене справжнього, він показав мене, як зрадника Молодої гвардії. І Хвала богу, що він так зробив, бо інакше я б не боровся проти цього твору», – розповідав очільник підпілля Донбасу.

Євген Стахів проживав у Нью-Йорку і саме там перший раз побачив екранізацію роману «Молода гвардія». Він був страшенно розлючений тим, що з його постаттю зробили автор роману та радянські кінематографісти. 

Протягом багатьох років діяч спростовував цей наклеп через українську пресу Нью-Йорку.

Євген Стахів. Фото: Руслан Канюка («День»)

Ця історія боротьби завершилась непередбачувано. Олександр Фадєєв застрелився у 1956 році залишивши передсмертну записку Центральному комітету Комуністичної партії Радянського Союзу:

«…Життя моє, як письменника, втрачає всякий сенс, і я з превеликою радістю, заради порятунку від цього мерзенного існування, де на тебе обвалюється підлість, брехня та наклеп, покидаю життя. Остання надія була хоч сказати це людям, які правлять державою…».

«Уривок з «Известия ЦК КПРС». № 10, 1990. С. 147—151. Передсмертний лист Олександра Фадєєва в ЦК КПРС. 13 травня 1956 року».

Фадєєв дійсно вважав, що написав твір, який був наближений до реальних подій, проте вже тоді Москва «переписала» історію. Таких людей, як цей «червоний письменник» в Україні багато і сьогодні – пропаганда працює потужно і все для того, щоб нас роз’єднати. 

Але вивчаючи факти, а не вигадки ми бачимо, що людей на всій території України вабила ідея самостійництва – вони не хотіли бути у складі Німеччини, чи інших держав, тим більш під ярмом Радянському союзу.

«Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю…де б всі громадяни були рівні», – описував  мету своєї діяльності на Донбасі Євген Стахів.

Наказ Крайового Проводу ОУН на СУЗ. Зміст документа: йдеться про звернення до українських націоналістів на СУЗ. Джерело: архів «Українського визвольного руху»

За матеріалами книг Сашка Добровольського «ОУНівське підпілля Доннечини» та Володимира Нікольського «Підпілля ОУН(б) у Донбасі»

Джерело

Друк / PDF