Ірина Сумятіна з 17 років проживала у Маріуполі. Тут отримала вищу освіту, працювала та народила двох прекрасних донечок. Війна їх застала у МКР «Східний», де вони ще 23 лютого почали чути вибухи. Вони посилилися і родина перебралася до центру міста, де думали будуть у безпеці…. Але ворог почав обстрілювати весь Маріуполь.

«До 15 березня ми знаходились у підвалі. Коли вийшли, то побачили, що довкола все вигоріло. А 16 березня (в цей день розбомбили драмтеатр) рашисти почали зачищати підвали. Спустилися й в наш. Було дуже важко морально, бо не мали ніякої інформації про те, що відбувається».

Опинившись на вулиці без зв’язку, знайомих, їжі та води, Ірина з дітьми рушила за місто – до Нікольського. Йшли через справжнє пекло: над головою – ревіння літаків, довкола – свист куль та вибухи снарядів. Долаючи шлях, діти ледь перебирала ногами через недоїдання.

«Дуже хотілося пити, але води не було. Ми навіть не йшли, а поспіхом перебігали від стіни до стіни, намагаючись знайти хоч якесь укриття. Дорогою я ще робила фото – намагалася все документувати».

Дорогою одна з автівок зупинилася і підвезла. До Запоріжжя добралися 28 березня. Звідти – до Польщі, де прожили 7 місяців. Діти дуже сумували за Україною. Переїхали у Рівно, де Ірина працює в центрі підтримки «ЯМаріуполь».

«Війна показала мені, що я сильна і можу практично все. Навіть йти під літаками, які бомблять місто. Варто згадати, хто ти є, що можеш робити доброго, когось підтримати, допомогти. Хочеться повернутися в український Маріуполь. Якщо потрібна буде моя допомога, коли відбудовуватимуть місто, то я поїду».

Більше про історію Ірини можна прочитати ТУТ.