На острові Криті, в місті Аматунті, жив у п’ятому сторіччі багатий чоловік Іван. Коли Богу сподобалося забрати йому скоро з цього світу його жінку й дітей, він почав опікуватися вбогими та спомагати їх великими милостинями, а сам старався жити тільки для Бога й щасливої вічности. Святість його життя була така загально відома, що коли в Олександрії опорожнився патріярший престіл, його вибрали приблизно 608 року олександрійським патріярхом. Мав він тоді поверх п’ятдесят літ.

Коли після вибору Іван прибув до Олександрії, то насамперед приказав зробити йому докладний список його “панів”. Тими панами він уважав усіх убогих у місті, що мають велику можливість виеднати потрібні ласки тим, які були для них добрі на землі. Убогих в Олександрії знайшлося сім тисяч п’ятсот душ, і милосердний патріярх узяв їх під свою опіку та спомагав їх своїми милостинями в їхніх потребах.

У дні висвячення на єпископа він видав суворе розпорядження, щоб купці вживали справедливої ваги й міри; таким чином хотів забезпечити всіх убогих перед кривдою. Своїм урядовцям і слугам рішуче заборонив брати від людей дарунки, щоб ніхто нікого не міг ними підкупити. Кожної середи й п’ятниці він сидів цілий день на лавці під церквою, щоб кожне могло без перешкоди прийти до нього з своїми потребами й жалями. І він нікого не відправляв без помочі чи потішення.

Приїхавши до Олександрії, застав Іван у патріяршій касі вісімдесят тисяч золотих; усі ці гроші він відразу розділив між лікарні й манастирі. Всі свої пізніші доходи він розділював між убогих; за його прикладом робили це теж інші багаті люди, що складали на його руки свої пожертви для вбогих. Коли його службовці нарікали, що через його милостині для вбогих убожіє патріярша церква, він відповідав їм, що Бог сам подбає про них. Щоб вияснити їм спонуку свого милосердя, він оповів їм, що замолоду він бачив у видінні гарну жінку з оливним вінком на голові. Це було милосердя. Ця жінка сказала йому: “Я є найстарша дочка великого царя. Якщо ти радієш моєю появою, я представлю тебе великому володареві світу. Ніхто не має на нього стільки впливу, що я, бо я йому була нагодою до того, щоб Він зійшов з неба та став людиною для відкуплення світу”.

Коли Перси напали на Сирію і пограбували Єрусалим, патріярх Іван заопікувався всіма скитальцями, що втекли до Єгипту, а для вбогих в Єрусалимі вислав велику суму грошей, тисячу фунтів заліза, тисячу мішків кукурудзи, стільки ж фасолі й риби, тисячу бочок вина й тисячу єгипетських робітників, щоб помогли відбудувати поруйновані церкви. Вислав теж єпископа й двох абатів, щоб викупили полонених. А єрусалимському єпископові Модестові написав, що як би міг, то сам прибув би до Єрусалиму, щоб власними руками потрудитися біля св. діла.

У своїх ділах милосердя він не зражувався ні великою кількістю потребуючих, ні ніякою втратою, ні власним зубожінням; не зважавши на все, він непохитно надіявся на Боже Провидіння. Завдяки цьому довір’ю йому ніколи не бракувало потрібних засобів.

Коли один чоловік, що йому св. патріярх поміг сплатити довги, надто сердечно висказував свою вдячність, патріярх перервав йому його подяку, кажучи: “Брате, я ще не пролив за тебе свою кров, що мені приказує зробити Ісус Христос, мій Пан і мій Господь.” Один купець, що його патріярх Іван двічі порятував у нещасті після розбиття корабля, за третім разом одержав від патріарха повний корабель збіжжя. Буря загнала цей корабель до Англії, де в тому часі докучав людям голод. Купець продав половину збіжжя за добрі гроші, а решту виміняв на оливо і з добрим зиском вернувся додому.

Патріярх Іван вів суворе й убоге життя, що проявлялося в їді, одежі й домашнім устаткуванні. Коли одна достойна особа в Олександрії довідалася, що патріярх має на своїм ліжку тільки одне мізерне покривало, то купила дорогого килима і зложила його патріярхові в дарі з проханням, щоб він уживав його для приємности жертводавця. ГІатріярх уживав килима тільки одну ніч, але й її він провів неспокійно, докоряючи собі, що він спочиває так розкішно, а його пани (вбогі) не мають де приміститися. Наступного дня він негайно продав килима, а гроші роздав убогим. Коли та особа довідалася про це, то відкупила килима і знову дала патріярхові в дарунку. Це повторилося тричі. За третім разом патріярх засміявся і сказав: “Побачимо, хто перший утомиться такою роботою.”

Патріярх Іван добре знав св. Письмо, але не любив світового красномовства. Пастирські обов’язки, молитви й читання виповняли його ввесь вільний час. В своїх промовах він був надзвичайно обережний і завжди вважав, щоб не сказати пусте слово. Про світові справи говорив тільки з конечности й дуже коротко. Як почув, що люди говорять щось лихе про своїх сусідів, то негайно пробував звернути розмову на іншу річ, а навіть заборонив таким обмовникам приходити до патріяршої палати, щоб не було якого згіршення.

У тому часі був такий звичай, що як вибрали нового цісаря, то різьбарі приносили йому 4-5 кусників мармору та просили його, щоб він вибрав собі один на будову пам’ятника. Патріярх казав викопати собі гріб, а коли гріб був уже дополовини викопаний, то казав одному чоловікові приходити під час великої врочистости й говорити патріархові: “Мій пане, ваш гріб недокінчений; прошу видати наказ, щоб його докінчили, бо ви не знаєте години, коли вас заскочить смерть.” Згадка про суворий рахунок, що його маємо здавати перед Богом, спонукувала його нераз до висказу почування великої боязни. Його особливою чеснотою була однак покора, і всі його слова й дії виражували глибоке почуття власної грішности й маловартности.

Кожну зневагу вважав патріярх Іван за свій великий зиск і щастя. Він завжди розброював своїх ворогів своєю лагідністю і часто клонився до стіп тих, що його зневажили, щоб просити в них прощення. Коли воєвода Микита наложив на людей нові податки, що були великим тягарем для вбогих, патріярх попросив до себе воєводу та спокійно почав просити полегшення для вбогих. Воєвода розсердився і з гнівом вийшов з палати патріярха. Під вечір патріярх вислав воєводі ось-яку пригадку на апостольські слова: “Сонце заходить, нехай сонце не заходить над вашим гнівом.” На воєводу зробили ці ласкаві слова таке глибоке враження, що він негайно прийшов до патріярха, зі сльозами в очах попросив прощення, а одночасно прирік, що ніколи не слухатиме більше донощиків. Патріярх закріпив його в цій постанові кажучи, що він сам ніколи не приймає оскарження на когось, доки не переслухає оскарженого, та що він зробив постанову карати якнайсуворіше тих, що поширюють наклепи, щоб відстрашити інших від такої провини. Коли один шляхтич, не зважавши на патріярші напімнення, не хотів простити провину своєму ближньому, патріярх запросив його одного ранку до своєї каплиці на Службу Божу, де попросив його помолитися спільно “Отче наш”. Коли дійшли до слів: “І прости нам наші провини, так як ми прощаємо своїм винуватцям,” патріярх замовк, і їх проказав уже сам шляхтич. Тоді патріярх казав йому поважно застановитися над цими словами. Просвічений думкою, що він може тільки тоді надіятися прощення власних гріхів, коли щиро простить всяку провину своєму противникові, він від великого зворушення склонився патріярхові до ніг і щиро примирився зі своїм противником.

Св. патріярх часто перестерігав людей, щоб нікого скоро й пристрасно не осуджували, бо “умовини легко обманюють нас; урядовці мають просліджувати справи й засуджувати злочинців; але чого мають приватні особи займатися провинами своїх сусідів, як хіба на те, щоб їх оправдати?” І він наводив багато прикладів з життя святих осіб, що їх несправедливо люди осудили.

Коли патріярх завважив, що багато людей під час богослужби, яка була тоді дуже довга, забавляються під церквою, він одного разу вийшов перед церкву і сів між тими людьми, що були під церквою, кажучи: “Мої діти, пастир мусить бути зі своєю чередою.” Це так засоромило людей, що згодом вони вже ніколи не стояли в часі богослужби під церквою.
У 616 році намовив його олександрійський воєвода, щоб разом з ним поїхав з чолобитнею до цісаря. Коли вже були в дорозі до Царгороду, св. патріярх мав об’явлення, що незабаром умре. Тоді він сказав воєводі: “Ти запрошуєш мене до земного царя; але небесний Цар закликає мене до Себе.” Після того він казав завести себе на острів Кипр, де незабаром помер у ріднім місті Аматунті. Сталося це того ж 616 року.

“ЖИТТЯ СВЯТИХ”, Том ІV-ий, авторства Впр. о. А. Г. Труха, ЧСВВ, позволяється видавати.
Дано в Вінніпегу, Ман., 3-го лютня, 1960.
о. Б. Слобода, ЧСВВ. Протоігумен
Дозволяється друкувати.
Торонто, 26-го лютня, 1960.
+ Ізидор — Єпископ
Друкарня ОО. Василіян — Торонто, Канада.

12 листопада — День святого Івана Милосердного.

#святий_Іван_Мимлосердний #Іван_Милосердний #Іван #календар #УГКЦ #Церква