Як Кремль вмовляє до мирних переговорів?

Розмови про «переговори» у виконанні росіян активізувалися після низки болючих поразок армії РФ в Україні, зокрема, після вигнання окупантів з Харківської області (перед цим були «жести доброї волі» у Київській, Чернігівській, Сумській областях, на острові Зміїний, а також «втрата остійності» («потеря остойчивости») крейсера «Москва»). Тобто після втрати росіянами стратегічної ініціативи на полі бою.

Зокрема, з осені 2022 року подібні заяви неодноразово лунали з вуст російських пропагандистів та чиновників. 

Наприклад, восени 2022 року  про це говорили речник Кремля Дмитро Пєсков, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров та голова Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін, голова комітету Держдуми РФ з міжнародних справ, лідер ЛДПР Леонід Слуцький, а також на саміті спікерів парламентів G20 в Індонезії ці ж тези озвучила голова Ради Федерації РФ Валентина Матвієнко. 

У вересні 2022 року Путін висловлював схожі ідеї у зверненні, присвяченому незаконній анексії окупованих територій, а також під час зустрічей з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом та прем’єр-міністром Індії Нарендрою Моді на Саміті Шанхайської організації співробітництва в Самарканді.

У жовтні 2023 року на сесії Всесвітнього економічного форуму Путін також висловлював подібні пропозиції. 

https://youtube.com/watch?v=gF7q4IoMxqk%3Ffeature%3Doembed

На зустрічі з Орбаном у Китаї 18 жовтня 2023 року та 22 листопада 2023 року під час онлайн-саміту G-20 звучали схожі пропозиції.

https://youtube.com/watch?v=Y6DzeS-zADM%3Ffeature%3Doembed

Такі самі теми були згадані Путіним під час «прямої лінії» 14 грудня 2023 року.

https://youtube.com/watch?v=4Wg0dzVLI4I%3Ffeature%3Doembed

Пропозиції «переговорів» також лунають як від друзів Путіна (Лукашенка, Орбана), так і від політичних лідерів, які хочуть збільшити свою вагу на міжнародній арені (президенти ПАР Сиріл Рамафоса та Бразилії Лула да Сілва). 

Кремль та його друзі перекладають провину за відсутність мирного врегулювання на Київ і особисто президента Зеленського, а також апелюють до Вашингтона (просувають старий наратив про «зовнішнє управління»). 

Восени 2023 року Путін особисто неодноразово говорив про необхідність скасування рішення РНБО України про неможливість переговорів з ним. Диктатор називає це рішення «декретом Зеленського», щоб персоналізувати відповідальність за колективне рішення на одній особі та зобразити президента України «єдиною перепоною для миру». 

І все це, попри те, що українська влада з 2014 року і Зеленський з 2019, і західні країни до 2022 року шукали можливості недопущення збільшення ескалації та політичний вихід з конфлікту (Мінський процес, «нормандська четвірка»), а рішення про початок повномасштабної війни ухвалювали саме у Кремлі, а не в Києві, Брюсселі чи Вашингтоні.

Для чого пропагандисти просувають розмови про переговори? 

Після втрати стратегічної переваги на фронті російські пропагандисти збільшили антиукраїнську істерію, виправдовуючи геноцид, розмірковуючи про ядерний удар та водночас вмовляючи до «переговорів». Очевидних мотивів у цьому декілька. По-перше, росіяни зацікавлені в оперативній паузі, що дозволить їм підготуватися до нового удару: відновити підрозділи, поповнити запаси озброєнь та боєприпасів через власний оборонно-промисловий комплекс та допомогу від дружніх диктаторських режимів Білорусі, Ірану та Північної Кореї. 

По-друге, Кремль намагається закріпити за собою тимчасово окуповані території, політично формалізувати нові лінії розмежування та отримати можливість звинувачувати Україну в ескалації за будь-які спроби відновлення територіальної цілісності. 

По-третє, росіяни намагаються перекласти відповідальність за війну на Україну, демонструючи свою нібито готовність до компромісів на противагу «непоступливості Києва. У Кремлі сподіваються, що Захід почне тиснути на Україну заради припинення війни шляхом задоволення апетитів агресора. Саме тому ці пропозиції озвучуються на міжнародних майданчиках.

Виграний час росіяни спробують використати для досягнення ще більшої чисельної переваги  над українською армією та для підготовки нових наступів.

Чому «мирні» ініціативи Кремля залишаються без відповіді?

І Україна, і західні партнери розуміють нещирість заяв кремлівського керівництва і зацікавленість росіян в оперативній паузі. Спроба анексії чотирьох українських областей вкотре продемонструвала тотальну зневагу до міжнародного права і українського суверенітету та неготовність Кремля до справжнього діалогу.

Варто нагадати, що Україна неодноразово виступала з мирними ініціативами, як до, так і після повномасштабного вторгнення.

Але вже після паризького саміту «нормандської четвірки», що відбувся у грудні 2019 року, Путін втратив інтерес до зустрічей із президентом України Володимиром Зеленським. 

Напередодні вторгнення західні лідери вмовляли російського диктатора не робити фатальної помилки. Зеленський висловлював готовність до прямих переговорів з Путіним, але цю ініціативу у Кремлі відкинули. У перші дні повномасштабної війни український президент неодноразово публічно звертався до Путіна з пропозицією зустрітися за столом переговорів.

Переговори між делегаціями України та Росії, що відбувалися у березні в Білорусі і Туреччині, росіяни вели з позиції сили, висуваючи наперед неприйнятні вимоги. 

Навіть сьогодні, після низки болючих поразок російської армії, Кремль говорить про переговори виключно «на власних умовах», не називаючи їх. Тим самим демонструючи, що єдиним прийнятним форматом для Росії є капітуляція України.

На проголошення Росією анексії Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини і Луганщини 30 вересня Рада національної безпеки та оборони України відповіла рішенням, в якому констатовано «неможливість переговорів з президентом РФ Путіним». Того ж дня Володимир Зеленський ввів це рішення в дію своїм указом. Готовність сідати за стіл переговорів уже з наступним керівником  РФ український президент підтвердив у своєму відеозверненні.

Отже, чинне російське політичне керівництво переконало Україну та її партнерів не лише в безсенсовності, а й небезпечності переговорів та угод з Кремлем. Тому переговори неможливі з огляду на те, що:

• мотиви росіян є очевидними, Кремль демонструє, що не відмовляється від мети знищення української держави та українців як нації;
• дії агресора націлені на руйнування чинного світопорядку та системи міжнародної  безпеки;
• російське керівництво говорить виключно мовою ультиматумів і є недоговороздатним;
• посилення російської армії під час оперативної паузи призведе до нових жертв та руйнувань;
• Росія вчиняє геноцид українців на окупованих територіях. Вбивства цивільних, катування, зґвалтування, депортації цивільного населення та примусова мобілізація – це далеко не повний список зафіксованих воєнних злочинів росіян. Лише вигнання окупантів може врятувати життя людей.
• «Миротворчі» ініціативи Путіна та його поплічників не мають нікого вводити в оману. Проголошенням чергової анексії, оголошенням мобілізації, ядерним шантажем російське керівництво наочно демонструє свої агресивні наміри. Пропозиції перемовин є нічим іншим, як спробою виграти час для підготовки нового етапу агресії. 

Так само, як Мінські домовленості, укладені у 2014-2015 роках, не призвели до сталого миру, будь-які нові спроби домовитися з Путіним приречені на провал. Але якщо «Мінськ» дозволив  перевести війну на Донбасі у формат конфлікту низької інтенсивності і відтермінувати повномасштабне вторгнення на декілька років, то цього разу йдеться у кращому випадку про лічені місяці. Саме стільки часу знадобиться для формування та злагодження нових з’єднань після мобілізації в РФ.

Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Джерело