“Пренатальні і перенатальні втрати – торкають маму і тата чи торкають кожного?” – цикл катехез від засновниці ГО “Слід Життя” с.Юстини Голубець. У другий катехезі говоримо про пренатальні втрати і медичне оточення

Біль втрати може відкластися на 20-30 років, тому важливо прожити біль, не ховаючи його в собі, дозволити впустити в особисту ситуацію допомогу від оточуючих, зокрема медичного персоналу. Неможливо вилікувати смерть, однак можна заопікуватися тим болем, який залишився.
Наша медична освіта спрямована на те, щоб сформувати кваліфікованих фахівців. Медичний персонал шукає всі можливості, щоб допомогти і вилікувати. Але коли ми опиняємося в ситуації пережиття смерті близьких, то можемо зустріти медичний персонал з опущеними руками, який забуває про потреби батьків та дитини: “Мене так не готовили”, “Я не знаю, як діяти”. З’являється певна відмова від емпатичного спілкування з пацієнтами. Опущений погляд, замовчування, технічна розмова, напружена зовнішня поведінка виявляє певний захист медичного персоналу. 

“Як добре, що вона не говорила зайвих слів, – згадує с.Юстина слова однієї з пацієнток про підтримку медичної фахівчині, – а просто обійняла і стояла в тиші”. Важливо вміти говорити невербально. Щоб проявити допомогу, варто звертати увагу при розмові не “що”, а “як” сказано. Слово підтримки в особливий спосіб може бути передане батькам. Створення спогаду про дитину – світлина, чи то відбиток сліду ніжки є цінністю усвідомлення, що життя відбулося, і що немає непотрібного життя. Про уділення Таїнства Хрещення дитині має подбати медичний капелан. Не завжди батьки при патологічній вагітності чи народженні дитини з летальними вадами можуть самостійно впоратися, тому важлива співпраця з медичним персоналом і допомога з боку фахівців.

Джерело