Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського в Шістнадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 13 жовтня 2024 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Жити по-християнськи неможливо без пізнання та розуміння обсягу віри, та суті закладеного нею нашого стосунку з Богом. А це у свою чергу є пов’язане зі свідомістю особистої відповідальності перед Ним. Сьогодні через зростаючу тенденцію духовної пасивності і релігійного синкретизму, серед християн не всі практикують християнське життя. Але життя людини не є її власністю. Воно є даром «дихання» самого Бога, належить йому, бо позначене печаттю вічності, і кожній людині доведеться здати за нього звіт. Тема є дуже важлива, але разом з тим – провокуюча. Сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам притчу про таланти. Її суттю якраз і є відповідальність людини перед Богом.

Царство небесне подібне до чоловіка, який, вирушаючи в подорож, доручає свої таланти, тобто своє майно, «капітал», кожному зі своїх слуг, відповідно до їх здібності. Він не оминув жодного, але на кожного поклав відповідальність за те, що йому доручено…

Коли ж господар повернувся, то вимагав звіту про те, що вони зробили з його добром. Двоє зі слуг подвоїли отримане, і господар їх хвалить, а третій, зі страху, закопав свій талант і може тільки його повернути, і за це є суворо відсуджений.

Слуга, який отримав один талант, не був найгіршим, але не зрозумів багатства, яким був обдарований: він не вірив ні собі, ні своєму господарю. Його стосунок до пана визначав страх, тому й каже: «Я знаю, що ти людина сувора, що ти жнеш, де посіяв, і збираєш, де не розсипав». Він не збагнув поваги та довіри, яку виявив до нього господар, знехтував тим, що талант, який довірено йому, є власністю господаря, і обов’язком слуги є відповідально його інвестувати щоб примножити звірене добро. Тому звинувачує пана, бо той вимагає більше, ніж дає: він бачить у ньому лише суддю. Якщо створимо собі такий образ Бога, то не зможемо повірити в Божу доброту до нас, і потрапимо в глухий кут, зрікшись оправдати Божу довіру.

Завжди існує небезпека сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Ніби Бог дав нам чітку програму поведінки і одного разу прийде, щоб провести кінцевий іспит, згідно якого відмінники отримають рай, а двієчники – пекло. Та не все так просто.

 Ісус прийшов кликати не праведних але грішників, та знаходити і врятувати те, що загибає. Тому висновок з притчі є трохи несподіваний: Бог має проблеми не з талановитими або нікчемними, але з тими, котрі отримують один талант, але не вірять, що можуть його примножити, або ним щось змінити…

В історії спасіння Господь творить великі чудеса через слуг, які мали мало талантів. Якщо на хвилинку забрати німби з ікон святих, побачимо там звичайних, а подекуди спочатку і сумнівної вартості, людей. Такі собі непомітні особи, історія яких загубилася б серед історій мільйонів їх сучасників, але Бог їх покликав, і вони відповіли йому своїм життям, та стали славними у Церкві. Вони повірили, що Спаситель п’ятьма хлібами і двома рибами нагодував п’ять тисяч народу, що віра з гірчичне зерно здатна рухати гори, а лепта вдови є найбільшою пожертвою. Маленька справа, з Божою допомогою, стає великою подією… Вони не занедбали свій, можливо єдиний, талант.

Господар видав кожному слузі різну кількість талантів, кожному «за його спроможністю». Тому отриманий слугами результат залежав передовсім від їх ставлення до господаря. Перші двоє вважали господаря благодійником і отримали однакову винагороду: «У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість пана твого». Третій бачив у господарі лише безжального і несправедливого диктатора: «Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав». Тому знехтував даною йому довірою, та зі страху закопав гроші свого пана. Така поведінка слуги була свідоцтвом зневаги до господаря. Вислів «ось тобі твоє» означає: «я за це більше не відповідаю». Тому господар називає його лукавим і лінивим, який, як своє оправдання, кинув панові в лице звинувачення.

Звичайно, Бог не залежить від того, що кожен з нас про нього думає. Та хибне уявлення про Бога приводить людину до трагічних наслідків. До певної міри Бог стає для людини таким, яким вона його вважає. Це роздоріжжя, на якому ми стоїмо перед Богом: страх чи довіра. Або ми боїмося Бога, або ми Йому довіряємо. Для тих, хто вірить, що Господь люблячий, щедрий і милосердний, – Він таким і є. Ті ж, хто трактує Бога жорстоким, свавільним і караючим, – самі собі суд чинять та вирок виносять…

Той хто вірить в Бога, бачить у ньому всемогутнього Творця, щедрого та люблячого Отця, то обов’язково відкриє у собі даровані ним таланти. Вони є дані для того, щоб ми їх примножували роздаванням: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь». Зрештою увесь скарб віри був доручений апостолами усій спільноті Церкви. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності. Тому святий апостол Павло каже: «Коли я проповідую Євангеліє, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелія».

Ми всі живемо очікуючи з вірою на славний прихід Спасителя. Тому маємо бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас вимагає обґрунтування про нашу надію». Бог дав людині найбільший талант – створив її на свій образ, а з цим обдарував усім, що їй було потрібно для власного добра. Кожен раз, коли ми своїми вчинками свідчимо, що «любов» є мистецтвом жити для інших, повертаємо Богу його дари з дивідендами. Лише страх та самолюбство можуть спонукати нас закопати отримані таланти, які самі по собі є даром Божої любові.

 А оскільки Господь прийде несподівано, то маємо бути «пильними» щодо таланту свого покликання, щоб не тільки уникнути втрати, але щоб принести Богу милі плоди та прийняти від нього нагороду – увійти в його радість і знайти себе записаними в книзі вічного життя. Амінь.

Джерело