Україна пережила три Голодомори: 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років. Їх штучно створила радянська влада, аби знищити український народ та придушити український національно-визвольний рух. Найтрагічнішим був Голодомор 1932–1933 років, про який відомо лише з розповідей очевидців та їхніх родин.

Свідчення-пам’ять тих, хто або сам пережив Голодомор, або тих, кому вдалося вимолити рідних розповісти про ті страшні часи, збирала Наталія Парака для Українського радіо.

Страшну правду про голод 1932–33 років у багатьох українських сім’ях роками згадували між рядків. Старші не розповідали, мабуть, ще й тому, що не хотіли вкотре згадувати пережите: як найсміливіші вибиралися за межі України, аби десь знайти-виміняти пів мішка борошна, як діставалися з тим мішком до хати лісами та ярами, бо головною дорогою навряд чи вдалося б дійти з ним додому. Натомість із таким скарбом можна було позбутися й життя. А того борошна потім мало вистачити на пів року: основою млинців був жом, кропива, мох – усе, що знайшли. І лише дрібка борошна. Згодом, до речі, аби таких сміливців у пошуках їжі зупинити, влада закрила кордони України. І це ще одне підтвердження того, що Голодомор був спланованим.

Не говорили в родинах і про те, що бабусю, тоді молоду жінку, яка поверталася з хлібом з колгоспу, рідні так і не дочекалися. Її задушили в житі коралями, а забрали лише хліб. Мовчали про найстрашніше: коли, збожеволівши з голоду, доведені до відчаю люди їли людське м’ясо померлих. А в окремих випадках і вбивали заради цього. Тому дітей замикали в хатах й охороняли від найстрашнішого.

Валерій Іванов, якому за 70, розповідає, що він не застав років страшного Голодомору. А в радянський період навіть згадки про голод не було – все перебувало під грифом «Секретно», його замовчували. Проте ділиться історією свого батька.

«Мій батько був із села Андріївка Сумської области. Йому було на той час 15–16 років. Він багато чого бачив. І багато чого розумів. Був майже дорослим. І нам, трьом дітям, нічого не розповідав. Але коли я його діставав, то він трохи розповідав про той страшний час. Він із бідної сім’ї, де було 10 дітей. Якось вони зводили кінці з кінцями. У 1932 році в селян почали все їстівне вичавлювати й забирати. У сім’ї батька не було живности. Тому спершу померли діти, а потім і мати з батьком. Він залишився сам. Його врятувала сусідка, зайшовши до хати й побачивши, що хлопець не може вже рухатися. Вона його виходила… Йому було 15. Він тоді шукав і їв усе, що міг знайти», – розповідає Валерій Іванов.

Відомому українському письменникові Сергію Плачинді, родом із Кіровоградщини, на той час було зовсім мало років. Але дитяча пам’ять закарбувала окремі факти тих страшних часів.

«Він народжений у 1928 році, 5 років йому було. І він залишився єдиною дитиною на всій вулиці. Мати ходила заробляти трудодні в колгоспі. І сусідки, діти яких померли, стерегли його від людоїдів. Він був зачинений у хаті. Вони підходили й питали, чи живий. Він пам’ятає це. Фрагментарні уривки якісь страшні. Він ніколи не міг про це спокійно говорити…» – каже Галина Плачинда, донька письменника.

Про той страшний штучно створений голод в Україні зараз можна дізнатися з книжок і документальних фільмів, в історичних архівах та музеях. Та найціннішими є спогади родичів, людей, які ще щось пам’ятають. А таких із кожним роком все менше. Олег, син Валерія Іванова, записав для власного архіву спогади тітки своєї мами, Лідії Цибулько, яка прожила довге життя й пішла в інші світи у 91 рік. У ті голодні роки вона вижила завдяки сестрі Дуні та її чоловікові Юхриму, бо мати Лідії була на засланні в Сибіру. Олег поділився цим записом-згадкою.

«Все забирали тоді. Треба було думати, як вижити. Юхрим працював трактористом, то він брав трохи зерна, сипав у кишеню, а воно провалювалося глибше. Потім вдома його діставали з підкладки й мололи через жорна…» – розповідає Лідія Цибулько.

Голоду не було, казала радянська влада. Лише труднощі з продовольством. І будь-які спроби оприлюднення того, що відбувалося у «великому СРСР», жорстко присікали. Ураженими голодом територіями було заборонено їздити іноземним журналістам. Тож документальних підтверджень Голодомору майже не було. Таємні фото Александра Вінербергера, австрійського інженера, який багато років працював на хімічних підприємствах СРСР й у 1933 році якраз працював і жив із сім’єю у Харкові, стали чи не єдиними свідченнями того, що відбувалося в цьому місті зокрема та в Україні загалом. Йому вдалося не лише зафіксувати на фото жертв геноциду, а й вивезти ці світлини до Австрії. Збереглися два альбоми фотографій: один із них – в австрійському архіві, а ще один, так званий червоний альбом, — у Самари Пірс, правнучки Александра Вінербергера, яка тепер досліджує українську трагедію.

«Я дізналася про Голодомор у 2012 році, коли закінчувала другий рік навчання на фотографа. Я побачила у свого дідуся на столі камеру «Leica» і спитала про неї. Він сказав: «Візьми її і йди поговори з бабусею». Коли я шукала інформацію про Голодомор, то в Інтернеті не дуже багато її знайшла. Але я почула історію від своєї бабусі. І наприкінці 2012 року спланувала подорож до України. Тут я познайомилася із теперішнім моїм другом Олександром. Він показав мені цілі селища, що постраждали від Голодомору, організував зустріч зі своєю бабусею Ніною Дудник, яка пережила Голодомор», – каже Самара Пірс.

Жінка має червоний альбом, який зберігався на горищі в бабусі та про який ніколи не говорили. Його випадково знайшов дядько Самари.

Письменник і журналіст Сергій Плачинда спробував розповісти про трагічну історію українського народу ще в радянські часи. Одне з оповідань Плачинди для літературного конкурсу було про те, що відбувалося в 1930-ті роки на його рідній Кіровоградщині. Але молодому публіцистові порекомендували його викинути й забути. З початком перебудови Сергій Плачинда був одним із перших, хто почав про це писати.

«Це були ще радянські часи. Був конкурс молодих літераторів. Він написав, але редактор сказав спустити в клозет і забути про це. Думаю, батько так і зробив. Тому ця мовчанка була драматичною для батька. Не менш драматичною, ніж сам факт Голодомору. Він одним із перших приніс в український соціум тему Голодомору. Її порушили на зборах Спілки письменників. Батько і його колеги відкрили шлюзи цієї інформації, і це було шоком для суспільства. Батько опублікував свої спогади», – розповідає Галина Плачинда.

Схожість сьогодення з минулим

Тут мова піде не про статистику і кількість жертв Голодомору – щодо цього досі є різні оцінки, не про юридичні аспекти поняття «Голодомор» чи про тисячі розсекречених документів. Натомість розповімо про незагоєні генетичні рани нашого народу, про внутрішні психологічні травми тих, хто пережив страшні часи, які передаються з покоління в покоління. І, врешті-решт, про жорстоку схожість нашого сьогодення з минулим. Про це, не змовляючись, говорили всі ці люди в різні дні.

«У батька було шанобливе ставлення до їжі. Він не дозволяв викидати хліб, сварився… Зараз те, що робиться в нас після 24 лютого, – це сучасний геноцид. І зараз вони теж намагаються нас знищити. Це той же геноцид…» – розповідає Валерій Іванов.

«Моя мати теж була жертвою. Вона, як сама вважала, не могла позбутися ганебної звички ховати хліб під подушку. Вона змушувала нас доїдати все з тарілки. І я тепер розумію, чому… Їжі ніколи не викидали. Це геноцид, який триває століттями… Сподіваюся, що зараз це все фіксують», – каже Галина Плачинда.

Самара Пірс, уже добре відома в Україні правнучка свого видатного діда Александра Вінербергера, у ці дні знову в Києві, уже вчетверте. Щоразу, коли Самара приїздить до України, вона привозить червоний альбом із фотографіями свого дідуся. А також фотоапарат, за допомогою якого він робив ці фото. Ці експонати можуть побачити всі відвідувачі Національного музею Голодомору. Після перших двох поїздок вона створила фотовиставку «Маски голодомору». Відвідавши Україну в 2018 році, Самара розпочала працювати над великим фотопроєктом «Довга боротьба». Як зазначає мисткиня, тепер цей проєкт розшириться, до нього додадуться фото сьогоднішніх подій в Україні.

«Думаю, що ця тема стала ще більше актуальною після Майдану та після початку війни. Я бачу схожі речі: пропаганда, репресії, страх, який росія намагається вселити в українців. Вони поводяться, як тварини, вони намагаються дегуманізувати українців.

Я створюю мистецьку роботу, зроблю фотовиставку, яка буде показувати схожість між Голодомором і теперішньою війною. Також хочу показати красу України, незважаючи на війну», – говорить Самара Пірс.

Тепер ми вже маємо фото та документи. Та головне — маємо пам’ять, яка не дасть забути кожному з нас. І кожен із нас підсвідомо змітає хлібні крихти в долоню й висипає через вікно птахам. І кожен запалює свічку. І кожен із нас вірить: відплата буде.

Джерело: Українське радіо

Джерело