Дослідники василіянського чернечого життя отці Роман Лукань ЧСВВ і Михайло Ваврик ЧСВВ підрахували, що у трьох греко-католицьких єпархіях, за адміністративним поділом міжвоєнного часу, за всю історію монашества, від середньовіччя до 30-х років ХХ ст., існувало понад 400 чоловічих василіянських [I] монастирів (165 – у Перемишльській єпархії, 145 – у Львівській архиєпархії і 100 – у Станиславівській єпархії) [1, c. 86]. Серед них було багато малих обителей з короткою історією. Зовсім мало з них протривали до наших часів. Ця історія – про маловідомий василіянський монастир у селі Велика Білина.

1. Розташування

Білинський чоловічий монастир Успіння Пресвятої Богородиці існував від 1686 до 1811 року неподалік села Велика Білина (сьогодні належить до Новокалинівської територіальної громади Самбірського р-ну Львівської обл.). Називали його просто Білинський (Monasterium Bilinense), але оскільки в тій місцевості є два села з назвою Білина – Мала Білина і Велика Білина, то в історіографії з’явилася альтернативна версія, яку висловлюють деякі автори, що обитель ця була в Малій Білині (Білина Мала, або Білинка), хоч монастир був значно ближче до Великої Білини. Згадану версію висловив Александер Кучера в книзі «Samborszczyzna» [2, s. 428], а відтак повторив о. Борис Балик ЧСВВ у публікації про монастирі Перемишльської єпархії за владицтва Іннокентія Винницького [3, s. 70]. На австрійській військово-топографічній мапі Фрідріха фон Міґа з кінця XVIII ст. (1779–1783) поблизу Великої Білини (Wielki ϋ Gross Bilina) добре видно дві групи будівель, підписаних як «Monaster» i «Zu Monaster». Із правого боку зображено церкву й одну групу будівель, із лівого – іншу.

Білинський василіянський монастир та села Велика Білина і Мала Білина на австрійській військово-топографічній мапі Фрідріха фон Міґа з 1779–1783 рр.

2. Писали про монастир у Великій Білині

Про монастир у Великій Білині у своїх працях згадували: Микола Голубець у статті про Лаврівський монастир [4], о. Михайло Ваврик ЧСВВ у загальних публікаціях про василіянські монастирі та в опрацюваннях Лаврівської хроніки і дипломатаря [5, 6, 7, 14], Кшиштоф Шлюсарек у книжці про село Велика Білина [8], Беата Лоренс у праці про монастирі Свято-Покровської василіянської провінції [9] та інші дослідники. Історик Юрій Стецик, окрім фрагментарних згадок про монастир у публікаціях про історію василіянських монастирів Перемишльської єпархії та в просопографічному дослідженні про чернецтво провінції Покрови Пресвятої Богородиці, написав окрему статтю про монастир у Великій Білині, у якій подав також опрацювання документів із Центрального державного історичного архіву України у Львові (ф. 684) [10], а згодом опублікував протокол візитації монастиря з 1763 року [11, с. 26–31].

3. Основні віхи історії Білинського монастиря

Вперше про село Велика Білина згадано в привілеї польського короля Владислава під датою 28 вересня 1442 року, наданому Петрові Одровонжу на солтиство в селах Дорожів, Білина, Кобло і Сіде (Szadypotok). Хоч сам документ не відомий в оригіналі, про нього є згадки в пізнішому декреті Сигізмунда І від 22 травня 1537 року в справі викупу королевою Боною самбірських володінь у подільського воєводи Станіслава Одровонжа [10, с. 208]. Упродовж XVI–XVIII століть вся земля Великої Білини була розділена на дві основні частини: дрібне шляхетське руське землеволодіння (т. зв. застінкова шляхта), що здебільшого зосереджувалося в руках представників роду Білинських з «придомками» Мелешевичі, Слотили, Качкиновичі, Мільковичі, Тарасовичі, Гродзі, Ярошевичі та ін. (існувало кілька десятків «придомків» роду Білинських [8, s. 24]), та королівська земля, якою володіли королівські слуги і яку згодом частково привласнила шляхта [10, c. 209]. Третьою і найменшою формою тогочасного землеволодіння у Великій Білині було попівство. Уже від 1508 року відомо про церкву в селі та про невеликий земельний наділ, наданий із королівських землеволодінь для священника Лазаря.

Сас (Драґ) – герб роду Білинських.

Офіційна дата заснування монастиря у Великій Білині, прийнята в історіографії, – 1686 рік [II]. Хоча насправді це дата запису шляхтянки Катерини із Желиборських Скаришевської, власниці землі у Великій Білині, суми 3000 золотих польських на руки отця Інокентія Гошовського, ігумена Лаврівського монастиря Чину святого Василія Великого, і всієї чернечої братії [8, s. 19] [IIІ] і дата інкорпорації цього монастиря до обителі в Лаврові [4, c. 46]. Також це дата запису про цю фундацію в земських перемишльських книгах. Сам же перший фундаційний документ-заповіт Катерини Скаришевської про заснування монастиря історик Юрій Стецик датує 1669 роком [10, c. 210]. Правдоподібно, що між 1669 і 1686 роками монастирець згорів, бо в монастирських актах Лаврова під роком 1686 щодо інкорпорації Великої Білини є примітка, що «documenta huius fundationis… combusta» (документи цієї фундації… згоріли) [4, c. 46] [IV]. Згідно з легендою, шляхтянка Скаришевська заснувала цей монастир після появи в тій місцевості при джерелі чудотворного образу Пречистої Діви Марії. Ідеться, очевидно, про чудотворну ікону Богородиці, яка супроводжувала обитель від початку й аж до її офіційного закриття і приєднання до Лаврова в 1811 році, куди також перенесено ікону.

Запис у земських перемишльських книгах про фундацію Катерини Скаришевської, рукописна копія (взято з: Krzysztof Ślusarek, Bilina Wielka, Kraków 2010, s. 19).

1691 року Білинський монастир-резиденція разом з іншими монастирями Перемишльської єпархії прийняв Унію. Про подальшу його історію та діяльність, аж до часу його приєднання в 1743 році до Василіянського чину в Провінцію Покрови Пресвятої Богородиці, практично нічого не відомо. Зате є відомості про різноманітні менші й більші записи (пожертви) на монастир: з 1700 року – Олександра Копистинського (125 зл. п.) та Якова Білинського (100 зл. п.), а також пожертва 2000 зл. п. від тих самих добродіїв на 24 Служби Божі щорічно за живих і померлих з роду Білинських [10, c. 213]; з 1717 року – лєґат від Яна Білинського-Ярошевича [4, c. 46], 1720 року – від Гринька Кубая [4, c. 46], 1721 року – від Самуїла Винницького Радиєвича (300 зл. п.) [10, c. 213], 1729 року – від Дмитра Огара [4, c. 46], 1729 року – від панів Плошевських (400 зл. п.) [10, c. 213], 1738 року – від Гриня Яваречка [4, c. 46], 1742 року – від шляхтича Івана Уруського після смерти брата Михайла Уруського (1000 зл. п.) [10, c. 213] – і так далі. Фактично ці записи не були «живими» коштами, ченці їх не отримували, тому що вони були локалізовані переважно на якійсь нерухомості, на землі, а їм припадали лише невеликі відсотки, за які інколи треба було навіть судитися зі спадкоємцями осіб, які здійснювали записи. Для нормального самостійного функціонування обителі, при якій не було парафії, а лише принагідне душпастирство, пов’язане з наявністю ікони Богородиці, до якої приходили вірні, бракувало відповідного фінансового забезпечення. Тому за майже весь період існування монастир у Великій Білині був приєднаний до інших монастирів. Так, після Дубенської наради 19 жовтня 1745 року керівництво Руської василіянської Провінції приєднало Білинську резиденцію, разом із резиденціями в Летні і Дережичах, до Добромильського монастиря [12, p. 109]. Та вже у звіті про стан Руської провінції, складеному у Варшаві 31 серпня 1748 року, протоігумен о. Сильвестр Коблянський ЧСВВ подав, що Велика Білина (Residentia Bilinense) разом із Летнею і Дережичами належить до монастиря в Лішні [12, p. 139, 141]. У Каталозі Свято-Покровської Провінції 1754 року обитель у Великій Білині поміщено серед резиденцій і місійних осідків, зазначено, що при ній немає парафії, належить до Перемишльської єпархії, мешкають тут троє василіян: настоятель о. Манасія Вінковський та два ієромонахи: Партеній Горянський (Ґожанський) і Глікерій Левицький [5, с. 117]. Внизу примітка – «suffertur initio veris» (постраждав на початку весни), що, напевно, означало, що на початку весни монастир постраждав чи то від якогось стихійного лиха, чи від грабіжників, чи від збройного нападу.

З часу після приєднання монастиря до Василіянського чину відомі ще деякі записи (пожертви), як грошові, так і земельні, на обитель від місцевої та довколишньої шляхти: від Станіслава Новосельського – з 1759 року (володіння під заставу, оцінені в 100 зол. польськ.., а згодом передані у власність обителі), Павла Білинського – з 1762 року, Луки Білинського – з 1779 року (2000 зол. польськ.), Григорія Білинського – з того самого року (1400 зол. польськ.) та інші. У 1779 році Катерина Туркул із Устрицьких, мати Олександра Устрицького, заповіла 1000 злотих на потреби монастиря, локалізувавши їх у с. Гординя; згодом її син, Олександр Устрицький, записав також 1000 злотих на монастир, локалізувавши їх у с. Гнійниці.

У фонді греко-католицької митрополичої консисторії в ЦДІАУ у Львові зберігся цінний протокол візитації Білинської резиденції з 18 червня 1763 року, що його записав о. Юстин Ілляшевич ЧСВВ, ігумен Лаврівського монастиря, а саму візитацію провів жовківський архимандрит і провінційний вікарій о. Йосафат Висоцький ЧСВВ. Цей протокол – це опис стану монастиря-резиденції, його розміщення, церковного і господарського майна, перелік осіб, які працювали при монастирі, перепис реманенту й худоби.

Отож, розміщення монастиря, церкви та різних будівель станом на 1763 рік було таке:

«Як їхати з Малої Білинки гостинцем, який тягнеться до Великої Білини, по праву руку за кілька сажнів від того гостинця і стільки ж від Білини, в полі стоїть той монастирець, довкола оточений вербами, а з півдня, сходу й заходу – садом, від кам’яного в’їзду по праву руку – мала саджавка, зараз за першими воротами, а вище – колодязь і альтанка. Від альтанки в лівий бік – мала брамка з дзвіничкою, що має на собі три дзвони – один більший і два менші. У ту брамку як зайти, зліва при дзвіниці – невеликий шпихлірик із хмизу, обліплений глиною і покритий соломою, а за ним пекарня, обора, стайня і хліви, усе це з хмизу і під соломою, стодола дерев’яна і з шопою. Ціле те обійстя довкола загороджене плотом, що здебільшого впав. Як зайти прямо в ту брамку, з правого боку за кілька кроків стоїть невелика дерев’яна церковця з трьома куполами під титулом Успіння Пресвятої Богородиці» [11, с. 26] (далі йде дуже загальний опис церкви і всього, що в церкві).

«Мешкання ченців. Старе, розміщене на півночі, побіля церкви, недавно соломою пошите, впало. Одна хатина до сходу з алькиром, комора, а більше – з клітками, навпроти пекарня з коміркою під одним дахом. Але для ченців вона стоїть пусткою, а той хлів для челяді та для худоби без п’єців, без підлоги. Нову резиденцію допіру почали будувати з другого боку церкви на південь» [11, с. 29–30].

Білинський монастир на мапі Фрідріха фон Міґа з 1779–1783 рр.

У візитації згадано також про бібліотеку – десять книг церковних, тобто тих, що їх використовували в церкві для богослужінь: Євангеліє, оправлене мідними бляшками, Трефолой львівського друку, Октоїх, теж львівського друку, Тріоді пісна і квітна, Апостол, Часослов львівського друку, Псалтир, теж львівський, два Требники – унівський і львівський, два Служебники – почаївський і львівський, та загальна Мінея; і чотири книги т. зв. бібліотечні: «Ключ» (можливо, «Ключ разумінія» Йоаникія Ґалятовського), «Устави святого Отця [Василія Великого]» (польською), «Аполон християнський, що співає життя святих» (це може бути книга Лазаря Барановича «Żywoty Swiętych Ten Apollo Pieie», видана в Києві 1670 року) та «Життя святих» на три місяці [11, с. 29].

Чи не найбільшого розвитку за всю свою історію Білинський монастирець зазнав наприкінці 1760-х – на початку 1770-х років, коли його на короткий час перетворили на місійний монастир-резиденцію, де мешкали двоє василіянських місіонерів. Така зміна передбачала фінансові вкладення і кадрові переміщення. З фінансового боку монастир скористав із коштів, що їх офірував Свято-Покровській провінції белзький воєвода і канівський староста Миколай Потоцький. У 1766 році протоархимандрит Василіянського чину о. Іпатій Білинський і протоігумен провінції Йосафат Сідлецький виділили з одного мільйона пожертви Потоцького по 37 500 золотих польських на монастирі в Шаргороді, Білилівці, Погоні та Великій Білині, зобов’язавши їх до проведення місій. Натомість монахи мали відправляти дві читані Служби Божі за фундатора під час місій і шість – у часі, коли не було місій, а також місіонери під час проведення місії мали молитися з народом по три «Отче наш» і три «Богородице Діво» за померлих із родини Потоцьких [9, s. 256–257]. Виникає питання: як такий непримітний і вбогий монастирець удостоївся стати місіонерським центром? Чи не пов’язано це якось із самим протоархимандритом Іпатієм Білинським, який, найімовірніше, сам був уродженцем Великої Білини і, будучи розпорядником місійної фундації Потоцького, бажав у такий спосіб докластися до піднесення релігійного рівня своєї малої батьківщини й околиць? До реалізації цього проєкту у Великій Білині дійшло, правдоподібно, у 1769 році. Першими двома місіонерами були о. Єротей Білинський (був тут приблизно в 1769–1771 рр., про нього точно відомо, що народився у Великій Білині) і о. Йоаникій Дашковський (був тут у 1769–1772 роках). Ще два місіонери працювали в Білинському монастирі по пів року, приблизно в один час: о. Пахомій Гловацький (бл. 1772) та о. Макарій Татаркевич (бл. 1772–1773). Іншими двома василіянами, що виконували обов’язки місіонерів, були о. Єронім Тарнавський (був тут місіонером у 1773–1774 рр. і також настоятелем) та о. Йосафат Бошковський (1773–1774). Метою тогочасних василіянських місій було піднести рівень релігійного знання унійного/греко-католицького населення, а також поглибити його побожність. Місії полягали в навчанні дітей і старших правд святої віри і катехизму за допомогою різних духовних наук, катехизації і проповідей [9, s. 254–256]. У 1772–1774 роках монастир у Великій Білині був одним із дев’яти місійних монастирів (Кременець, Умань, Погинки, Шаргород, Кристинопіль, Погоня, Струсів, Замостя) [9, s. 260]. На жаль, джерела нам нічого не повідомляють про характер і статистику місій білинських місіонерів. А щодо статистики монастиря, то згідно з інформаційною таблицею монастирів Провінції Покрови Пресвятої Богородиці за 1772–1773 роки у василіянському монастирі Успіння Пресвятої Богородиці у Великій Білині було 5 василіян, з яких 4 священники і 1 брат-профес. Зі священників 2 були місіонерами, також 1 мав обов’язок проповідника, і з усіх 4-х священників 3 були апробованими сповідниками [5, с. 136–137].

Інформація про Білинський монастир у Каталозі Свято-Покровської провінції ЧСВВ за 1773–1774 рр.

У Каталозі Свято-Покровської провінції з 1773 на 1774 рік бачимо, що в Білинському монастирі було 5 василіян: 2 місіонери – уже згадані отці Єронім Тарнавський і Йосафат Бошковський, перший з яких був настоятелем, а другий – вікарієм; сповідник о. Валеріян Копчинський і захристиянин о. Варнава Барицький; п’ятим ченцем був брат Гервасій Тарнавський, призначений до різних монастирських обов’язків (ad obsequia monastica) [13, арк. 35]. У статусі місійної резиденції Білинський монастир проіснував до 1775 року, коли був цілком приєднаний до Лаврівського монастиря, а різні пожертви, які були до цього часу здійснені на обитель, було переоформлено на новостворений монастир у Дрогобичі [4, c. 46]. Осідок місіонерів у Великій Білині припинив своє функціонування, ймовірно, внаслідок тогочасних політичних і територіальних змін, зокрема Першого поділу Речі Посполитої 1772 року, коли західноукраїнські землі відійшли до імперії Габсбургів й осідок втратив фінансування з центру – з Почаєва, який ще надалі залишався під Річчю Посполитою.

Лаврівський монастир, літографія з-перед 1900 р.

Як резиденція Лаврівського монастиря Білинський монастирець проіснував від 1775 до 1811 року. У той час там проживало спочатку двоє монахів: один як прокуратор, якого ще також у джерелах називають настоятелем, а інший – як помічник; пізніше там перебував лише один чернець. За період так званої Йосифінської касати, коли по всій імперії Габсбургів закривали монастирі, які, на думку уряду, не приносили ніякої користи для держави чи суспільства, у списку від 8 вересня 1787 року, до якого було внесено 42 василіянські монастирі, призначені на закриття, був також монастирець-резиденція у Великій Білині. Оскільки монастир і так уже був приєднаний до Лаврова, то його практично не торкнулися конфіскації землі та майна, як це було з іншими василіянськими обителями. Остаточно резиденцію закрито в 1811 році. Невелику бібліотеку, церковні речі та чудотворну ікону Матері Божої було перенесено до Лаврівського монастиря. Земля та будівлі надалі залишалися у власності лаврівських василіян. Із Лаврівської хроніки відомо, що принаймні в 1836 і в середині 1840-х лаврівський ігумен о. Мар’ян Максимович проводив ремонт житлових і господарських будівель у Великій Білині [6, ч. 2, с. 413–414]. У 1864 році Лаврівський монастир мав у селі ще землі – 74 морги і 76 сажнів [4, c. 50]. Посілості у Великій Білині лаврівські василіяни продали щойно після Добромильської реформи, а вилучені кошти разом із коштами від продажу маєтку у Висоцьку долучили для великої перебудови у 1902–1909 роках Лаврівського монастиря за ігуменства о. Віталія Градюка [14, с. 88].

4. Настоятелі

Приблизний і неповний список настоятелів Білинського монастиря складено на основі згадок у публікаціях та інших документів, зокрема «Cathalogus Alphabeticus Partum et Fratrum Ordinis Sancti Basilii Magni Provinciae Polonae tituli Protectionis Beatissimae Virginis Mariae» (1766). Внесено до списку тих, які були власне настоятелями (з лат. superior), а також тих, які були записані як прокуратори (з лат. procurator – управитель) у Білині, проте належали до спільноти Лаврівського монастиря.

о. Юстиніян Паславський (між 1750 і 1754)

о. Манасія Вінковський (1754)

о. Теофіл Теодорський (1759–1763)

о. Мартин Магерович (1763)

о. Сосипатер Цимборський (1764–1767)

о. Бенедикт Холевчинський (1760-ті рр.)

о. Епіфаній Лахоцький (бл. 1771–1772)

о. Єронім Тарнавський (1773–1774)

о. Інокентій Патинський (1774–1775)

о. Герман Лозинський (прокуратор у 1775–1777)

о. Іван Мдзєвський (кінець січня – початок березня 1777) [6, ч. 1, с. 78]

о. Герман Лозинський (прокуратор у 1777–1779)

о. Теофіл Теодорський (1779–1782)

о. Флор Височанський (лютий – грудень 1782)

о. Сильвестр Грегорович (1782–1784)

о. Йосафат Лібіч (1784–1786)

о. Теофан Дущинський (після 1786)

о. Єронім Герасимович (до 1795), упок. у Великій Білині 14 квітня 1795

о. Герман Вергановський (1797)

о. Нікандер Волковинський (1799–1802)

о. Павлин Яворський (1808)

о. Августин Муссаковський (бл. 1809)

5. Чудотворна ікона

Білинська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, опікунки грішників [9, s. 289], супроводжувала обитель від початку й аж до її закриття в 1811 році. Походження ікони, як ми вже згадували, було легендарним: вона, згідно з переказами, з’явилася при джерелі. Мабуть, окрім Свято-Успенського відпусту, в обителі були й інші відпусти на Богородичні свята, що притягували вірних принаймні з найближчих околиць.

Візитація 1763 року подає короткий опис чудотворної ікони: «У великому вівтарі невелика ікона Пресвятої Діви Марії, що прославлена ласками, закрита іконою святого Миколая» [11, с. 27]. Далі в описі зазначено, що шати на чудотворній іконі Пресвятої Діви були срібними, з марципановою позолотою (польськ.: cała srebna marcypanowo złocona). На іконі були дві срібні позолочені корони, перстень зі щирого золота, одинадцять срібних вот: одна вота у формі ноги, дві – у формі очей, четверта – гладка бляшка, п’ята – бляшка із зображенням Діви Марії, шоста – бляшка зі смужкою, сьома – гладка, восьма – зі зображенням дитятка в пелюшках, дев’ята – зі зображенням Богородиці, десята – зі зображенням очей і одинадцята – так само гладка. Також було багато різних малих хрестиків, шнурків із перлами, коралів, два образки Ченстоховські зі срібними обручками та інші дрібні пожертви [11, с. 27].

Коли 1811 року ікону було перенесено до Лаврівського монастиря, вона відразу зайняла почесне місце в монастирській церкві. 19 травня 1811 року тодішній протоігумен провінції о. Теофан Голдаєвич звернувся до перемишльського ординаріяту з проханням дозволити публічне почитання ікони на бічнім престолі в церкві й отримав на це письмовий дозвіл 25 травня цього ж року з підписом митрополита Антонія Ангеловича. Через місяць, 24 червня за старим стилем, о. протоігумен надіслав митрополитові звіт про виставлення в його присутності чудотворної ікони для публічного почитання в навечір’я відпусту св. Івана Хрестителя [6, ч. 2, с. 411].

У 1859 році польський дослідник Феліціян Лобеський опублікував опис церкви Лаврівського монастиря, звернувши увагу на чотири Богородичні ікони, що тоді були в храмі: одна – у головному вівтарі, згідно з монастирським переданням походила з Константинополя і була дарунком князя Лева; друга – у царських дверях у «чисто руському стилі»; третя, поміщена на хорі навпроти великого вівтаря, згідно з Лобеським була чи не найкращою з мистецького огляду іконою в цілій церкві, а написана вона була більше в дюрерівському стилі, ніж у візантійському; за описом четверта Богородична ікона найбільше подібна до чудотворного образу, що походив із Білини, – містилася вона була в бічному вівтарі з правого боку церкви, Богородиця і Христос – короновані, на іконі було кілька вот. Ось сам опис ікони в приблизному перекладі з польської:

«До ікон, які варто відзначити далі, належить знову Богородиця у візантійському стилі, що міститься в одному із бічних вівтарів з правого боку церкви. Ікона, про яку мова, також мальована на дереві, представляє Божу Матір з Христом на руках, повністю в натуральну величину. Колір її досить темний, проте яскравіший від ікон, написаних у цьому стилі, риси облич виражають благоговіння і каяття, і, як не дивно, зіниці, всупереч поширеному серед таких мадонн звичаю, дивляться вбік. На голові, звичайно, великі металеві, ймовірно, срібні корони. Але що в цій іконі вражає і викликає захоплення, так це чудове рельєфне різьблення по дереву, що чергується із золотом і творить візерунки з листя і квітів, з яких виткані шати Пресвятої Богородиці. Шати, про які мова, зроблено з дерева, вони є суцільною частиною самої дошки, на якій намальовано ікону. На іконі висить кілька вот» [15, s. 3].

Опис Феліціяна Лобеського Білинської чудотворної ікони (1859 р.).

Отець Михайло Ваврик ЧСВВ, маючи на увазі, очевидно, міжвоєнний період, писав, що Лаврівський монастир був «немов духовною столицею для всього наддністрянського Підгір’я», адже «сюди на величаві відпусти напливав тисячами побожний нарід зі своїх гарних гір до Чудотворної Ікони Пресвятої Богородиці, що її в 1811 році перенесено сюди зі скасованого білинського монастиря» [14, с. 90]. Та на початку Другої світової війни Лаврівський монастир став жертвою совєтського війська, яке прийшло до Лаврова й околиць 25 вересня 1939 року. Монастир було пограбовано, а його архіви вивезено до тодішнього райцентру Стрілки, де вже палало вогнище зі священних книг, стародруків та інших пам’яток літератури. Місцеві жителі встигли заховати частину ікон Онуфріївської церкви, але більшість із них було знищено або викрадено [16, с. 42]. Десь тоді знищили або кудись вивезли Білинську чудотворну ікону Пресвятої Богородиці, тож про неї залишилася лише пам’ять в історії та в усних переказах.

6. Василіяни білинські з Великої Білини

Село Велика Білина впродовж століть було місцем компактного проживання так званої застінкової, або загродової, шляхти. Для синів загродової шляхти доброю дорогою піднятися по суспільній драбині була духовна кар’єра, тому багато її представників переходили до духовного стану [9, s. 129]. Якщо взяти Велику Білину, то більшість шляхти цього застінка належала до роду Білинських і була унійного (греко-католицького) віросповідання. У збірнику життєписів василіян XVIII століття «Cathalogus Alphabeticus Partum et Fratrum…» подано короткі біографії 12-х василіян із прізвищем Білинський. Однак лише про чотирьох із них чітко зазначено, що вони народилися у Великій Білині:це згаданий о. Єротей Білинський (1730–1792), котрий був місіонером у Білині (1769–1771);

о. Йосиф Білинський (1709–1794), що спочатку служив єпархіальним священником у селі Корналовичі, а після смерти дружини вже в старшому віці (мав 67 років) вступив до Василіянського чину в монастир у Великій Білині (життєпис о. Йосифа Білинського ЧСВВ в рукописній пам’ятці «Cathalogus Alphabeticus Partum et Fratrum…», запис у метричній книзі с. Велика Білина про упокій о. Йосифа Білинського ЧСВВ †15 листопада 1794 і його поховання на парафіяльному цвинтарі 17 листопада 1794 (Archiwum Państwowe w Przemyślu));

о. Маркел Білинський (1711–1776), що певний час був керівником будівництва архикатедри святого Юра у Львові (1739);

о. Вінкентій Білинський (1708–1752) – магістр Добромильського новіціяту (1745–1749).

З ХІХ ст. точно відомо ще про одного василіянина Білинського з Великої Білини – брата Петра Білинського (з дому Павло, нар. бл. 1813), котрий у 1841–1843 роках був викладачем у Лаврівській школі, однак після 1843 року про нього вже немає згадок у василіянських документах, очевидно, тоді він покинув Чин. Великий знак питання стоїть у справі місця народження протоархимандрита Василіянського чину о. Іпатія Білинського, про якого документи подають лише те, що він народився в Перемишльській землі в сім’ї Петра Білинського і Катерини з роду Паковських. Батьки уродженця Великої Білини о. Вінкентія Білинського також називалися Петро і Катерина, тому можна припустити, що о. Іпатій і о. Вінкеній були рідними братами, однак це лише припущення.

Отець Іпатій Білинський, протоархимандрит Василіянського чину в 1747–1751 і 1759–1771 роках.

7. Помонастирська церква у Великій Білині

Наостанок ще кілька слів про церковцю Успіння Пресвятої Богородиці, яку у візитації 1763 року згадано, власне, як дерев’яну церковцю з трьома банями (у тексті протоколу візитації: cyrkiewka drewniana o trzech kopułach). Після 1811 року – остаточного закриття василіянської резиденції у Великій Білині – церква стала дочірньою від парафіяльної в самому селі. У перших друкованих шематизмах Перемишльської єпархії у 1830-х роках помонастирська церковця чомусь була записана під титулом Різдва Пресвятої Богородиці – так її записували до кінця 1830-х років (у шематизмі за 1838 – вже Успіння Пресвятої Богородиці). Що цікаво, парафіяльну церкву у Великій Білині теж подавали як Різдва Пресвятої Богородиці, і аж у 1842 році вона записана вже як Стрітенська. Шематизми по-різному подають дату будівництва парафіяльної церкви: переважно 1836 рік, однак деякі – 1840 рік (шематизми за 1918 і 1926 рр.). Збудовано її, ймовірно, на місці старої, яка, певно, титулувалася Різдва Богородиці.

Інформація про парафію у Великій Білині в шематизмі Перемишльської єпархії за 1831 р.

До Першої світової війни матірна Стрітенська церква у Великій Білині з дочірніми Свято-Троїцькою в Малій Білині і «помонастирською в полі з храмовим празником на Успіння Пресвятої Богородиці» (або ще по-іншому – «богослужебною каплицею помонастирською Успенія Пресвятої Богородиці») належали до Мокрянського деканату, а після війни – до Лучанського. У 1904 році помонастирську Успенську церковцю відновили, а шематизми кінця 1930-х років уже називають її «церква дерев’яна помонастирська св. Василія Великого» (шематизми за 1937 і 1938/1939 рр.). Після сумнозвісного Львівського псевдособору Свято-Василівську церкву використовували як склад і щойно на початку 1990-х років її знову відкрито для богослужінь. Богослужби в церкві Святого Василія Великого відбуваються декілька разів у році, зокрема на празник Успіння Пресвятої Богородиці.

Церква Св. Василія Великого у Великій Білині, 1992 р.

Коментарі

[I] У давній Речі Посполитій василіянами називали всіх монахів східного обряду, чи то православних, чи унійних. Таку термінологію вживали отці василіяни і в міжвоєнний період, називаючи православні монастирі доунійного періоду василіянськими. Тепер василіянами називають греко-католицьких монахів, об’єднаних у централізовану структуру Василіянський чин святого Йосафата (інша назва – Чин святого Василія Великого).

[II] О. Михайло Ваврик ЧСВВ про виписки о. Антонія Петрушевича з інвентаря Лаврівського монастиря: «Фундація резиденції в Білині Вел. Дня 11 січня [1686 року] Катерина Скаришевська основує в Білині Вел. м-р, тобто Новий Скит (у відрізненні від Лаврова – Старого Скиту? – М. В.) і записує на майні своїм дідичнім Дроздовщині і Оплавщині 3000 зл. за 4 співані Служби Б. та дозволяє на інтромісію, щоб ця фундація була під юрисдикцією лаврівського м-ря» [7, с. 416].

[IІI] Кшиштоф Шлюсарек подає фото першої сторінки документа, проте або через неправильне відчитання, або через помилку переписувача Антона Шнайдера зазначає дату 1606 рік [8, s. 19].

[IV] Можна припустити, що монастир знищили турецько-татарські загони під час польсько-турецької війни 1672–1676 років (найближчі до Великої Білини битви відбулися біля Комарного 1672 року та під Журавном 1676 року).

Список використаних джерел і літератури

1. о. Михайло Ваврик, ЧСВВ. Василіянські манастирі в Перемиській землі, в: Перемишль. Західний бастіон України, Ню Йорк – Филаделфія 1961, с. 86–96.

2. Aleksander Kuczera, Samborszczyzna. Tom I, Sambor 1935, 492 s.

3. о. Борис Балик, ЧСВВ. Манастирі перемиської єпархії за владицтва Іннокентія Винницького (1679–1700), в: Записки ЧСВВ, Секція ІІ, Том III, Вип. 1–2, Рим 1958, с. 69–97.

4. Микола Голубець. Лаврів (Історично-археольоґічна студія), в: Записки ЧСВВ, Том ІІ, Вип. 1–2, Жовква 1926, с. 30–69.

5. о. Михайло Ваврик, ЧСВВ. Нарис розвитку і стану Василіянського Чина XVII-ХХ ст., Записки ЧСВВ, Секція І, Том 40, Рим 1979, XIV + 217 с.

6. о. Михайло Ваврик, ЧСВВ. Лаврівська хроніка (1771–1882), в: Записки ЧСВВ, Секція ІІ, Том II, Вип. 1–2, Рим 1954, с. 65–94; Вип. 3–4, Рим 1956, с. 410–418.

7. о. Михайло Ваврик, ЧСВВ. З Лаврівського Дипломатаря, в: Записки ЧСВВ, Секція ІІ, Том III, Вип. 3–4, Рим 1960, с. 404–428.

8. Krzysztof Ślusarek, Bilina Wielka, Kraków 2010, 127 s.

9. Beata Lorens, Bazylianie prowincji koronnej w latach 1743–1780, Rzeszów 2014, 560 s.

10. Юрій Стецик. Василіанський монастир Успення Пресвятої Богородиці в Білині Великій (XVII–XVIII ст.), в: Дрогобицький краєзнавчий збірник, ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Зашкільняк, Я. Ісаєвич та ін., Вип.VIII, Дрогобич: Коло, 2004, с. 208–218.

11. Візитації василіанських монастирів Перемишльської єпархії 1747–1767 років, упорядник Юрій Стецик, Жовква: Місіонер, 2016, 232 с.

12. Litterae basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae, Vol. II: 1731–1760, ed. p. Athanasius G. Welykyj, OSBM, Analecta OSBM, Series II, Sectio III, Romae 1979, 373 p.

13. ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 286: Список монахів василіанського ордену з вказанням дат їхнього народження, 93 арк.

14. о. Михайло Ваврик, ЧСВВ. По василіянських манастирях, Торонто: Видавництво й друкарня оо. Василіян, 1958, 286 с.

15. Felicyan Łobeski, Monaster OO. Bazylianów w Ławrowie w obwodzie Samborskim, w: Rozmaitości, №1 za 5 stycznia 1859, s. 1–4.

16. Михайло Швед, Спаський та Лаврівський монастирі – осередки духовності й культури в Галичині, Львів: Місіонер, 2000, 112 с.

Отець Єронім Грім ЧСВВ

Джерело