Ірина Садула,

учителька української мови та літератури, дослідниця,

село Тязів Івано-Франківської області

“Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли.

І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували…”.

Михайло Слабошпицький

 

“Якби я потрапив до Бога на розмову, я б розмовляв з ним про долю України…”. Ці слова належать одному з найвидатніших українців – Петрові Яцику.

Розгортаю книгу українського письменника, публіциста, громадського діяча Михайла Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним” (8 перевидання). Колись я не знала про Петра Яцика нічого, а тепер подивуванню немає меж…

Скромний, тактовний, цілеспрямований, мудрий та далекоглядний, гострий, впертий та правдомовний, пристрасний у дискусіях. Саме таким постає перед читачем Петро Яцик. Погляд навіть крізь сторінки книги пронизує мудрістю і сердечністю. Мандруючи сторінками унікального видання про виняткову людину збагнула: з часів Євгена Чикаленка Україна, мабуть, більше не мала такої людини, котра стільки б дала своїй землі, не чекаючи нічого натомість. І чому  набігають сльози, коли читаю і думаю, намагаюся осмислити долю цього чоловіка? Найперше, це сльози від захоплення непересічності цієї людини.

Серед найголовніших проєктів, профінансованих Петром Яциком, власником і президентом компанії будівельного спрямування “Prombank Investment Limited (P. Jacyk Group)”:

• Український науковий інститут Гарвардського університету,
• Видання “Енциклопедія українознавства”,
• Організація перекладу і видання “Історії України-Руси”Грушевського англійською мовою, 
• Канадський інститут українських студій, заснований при Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада),
• Український лекторій в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті,
• Документаційний центр у бібліотеці при Торонтському університеті, українські освітньо-наукові центри в кількох інших відомих університетах світу, створення колекції мікрофільмів з українських серіалів в університеті Торонто, лабораторія мікрофільмів Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника у Львові, ґранти українським лікарям у дослідженні онкологічних захворювань, українські школи та дитячі будинки у Бразилії,
• Міжнародний конкурс знавців української мови.

Безперечно, ті, хто бодай трохи дотичні до Міжнародного конкурсу знавців української мови точно чули про Петра Яцика; від 2002 року і донині цей конкурс носить ім’я свого зачинателя.

 

Рідна закутина та перші успіхи

Бог готував інакшу долю для Петра Яцика вже змалку.

Він народився там, де “поміж гір звивається миготливий серпантин дороги,  що тече крізь час, мов ріка історії…”. І саме на цій землі, в селі Верхнє Синьовидне Львівської області, 7 липня 1921 року у багатодітній сім’ї селянина Дмитра Яцика народився син Петро. Батька втратив рано, 1934 року. Тож уже 14-річним юнаком помагав мамі давати раду з молодшими шістьма дітьми і фактично замінив їм тата… Синевідські господарі здавна славилися вмінням торгувати та отримувати з того дохід, а також багатою історією та мудрими людьми. Про це, зокрема, казав і дослідник життєпису П. Яцика Михайло Слабошпицький та зазначав, що 17 мільйонерів у Північній Америці були родом саме з Верхнього Синьовидного.

Петро Яцик закінчив семирічну школу вдома, а опісля були різні господарські курси та вишколи. Під час німецької окупації хлопець завершив у Стрию школу молочарства. Відтак працював у Бережанському повіті інспектором молочарської справи. “Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки…”. Йшов добровольцем до лав дивізії “Галичина”, проте йому відмовили.

З 1944 року став студентом Українського технічного господарського інституту, опісля перевівся на економічний відділ. Почав вивчати німецьку, англійську та іспанську мови. Цього ж року Петро Яцик вирушає в далеку дорогу, аби потім повернутися… Мама чекала Петра до останньої миті і казала, що не помре, допоки не настане ця хвилина зустрічі.

Перетнувши карпатський перевал, опиняється в Австрії, через місяць переїздить до Німеччини, у містечко Регенсбург.  П’ять років – це час блукань, пошуку себе у світі, і аж 1949 року прибуває до Канади. Йому 27 років, молодий хлопець сповнений надій, із сімома доларами в кишені…

Перша робота була у Монреальському ресторані з оплатою 21 долар на тиждень. Щойно ставши на ноги, у Торонто разом з двома земляками, Петро Яцик відкриває книгарню “Арка” (першу українську книжкову крамницю у місті!); через два роки – меблевий магазин. А уже невдовзі працює у будівельній індустрії. І саме ця діяльність принесе найбільший дохід.

1955 року П. Яцик фондує значну суму на видання Енциклопедії українознавства, а далі фінансує катедру українознавства в Торонтському університеті. Як зізнавався меценат, 90 відсотків своїх прибутків жертвував на розвиток української науки. У 1960-х роках  виділяє тисячу доларів на видання українського букваря Марії Дейко, а також жертвує кошти на будівництво Української католицької школи в Бразилії.

Дмитро Кислиця, автор статті про Петра Яцика, писав, що меценат став таким зі своєї доброї волі і без жодної спонуки. Його найбільша мрія була піднести свій “нарід з рівня рідної школи до університетської…”.

На початку 1976 року Петро Яцик намислив нечуване на той час: створити український відділ при Гарвардському університеті, вигукнувши: “Ніхто ще не знає, скільки я дам на той наш Гарвард!”. А це було 280 тисяч доларів (в перерахунку на сьогодні – понад 1,5 млн. доларів)!

Загальна сума пожертв на українські інституції на Заході перевищувала 16 мільйонів доларів (майже мільярд на сьогодні).

 

Книги з промовистою назвою

Коли Михайло Слабошпицький створював книгу “Українець, який відмовився бути бідним”, то мав намір найперше показати “широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному українському світі…”. І виникає одне риторичне питання: “Що знали б ми сьогодні про Петра Яцика, якби  письменник не написав однієї з найважливіших праць свого життя?”. Автор мав змогу не лише спілкуватися з П. Яциком, а й товаришувати, а також разом розпочинати конкурс знавців української мови у Києві 2000 року.

М. Слабошпицький на одній із зустрічей-презентацій своєї книги пригадував цікаві факти. Наприклад, момент, як одного разу Петро Яцик вирішив зробити подарунок і придбав краватку у престижній крамниці за 100 доларів. Натомість собі нічого не купив, сказавши, що собі цього дозволити не може. Це свідчить про велику аскетичність, бо таким він був. За життя немало було і заздрості. Петро Яцик зізнавався, що його багато хто не любив і у Торонто.

Власне згадана книга мала б бути настільною у кожного українця. І перед тим, як читати і захоплюватися історією успіху іноземців, звернімося до історії життя нашого Петра Яцика. Це був чоловік, котрий рівнявся на власну совість.

Михайло Слабошпицький пригадував: “Коли з’явилося перше видання моєї книжки про Петра Яцика “Українець, який відмовився бути бідним”, цей видатний український меценат з Канади став чи не найпопулярнішим зарубіжним українцем в Україні. Такою популярністю могли втішатися хіба що Богдан Гаврилишин чи Омелян Пріцак. Познайомиться з Яциком прагнули наші політики, банкіри, громадські і культурні діячі. Його запрошували читати лекції – і він читав їх у столичному університеті ім. Т. Шевченка, в педуніверситеті ім. М. Драгоманова, в економічному університеті (колишній КІНГ) і навіть у Національній академії оборони…”.

Як відомо, про нашого видатного українця також вийшла друком книга і англійською мовою John Lawrence Reynolds “Leaving Home: The Remarkable Life of Peter Jacyk” (“Залишаючи дім: надзвичайне життя Петра Яцика”, 2013 р.). Джон Лоуренс Рейнольдс – популярний канадський письменник, автор  багатьох бестселерів та лауреат престижних у Канаді літературних премій. 2018 року книга вийшла друком у перекладі Михайла Сороки українською мовою.  Літопис свого життя починав писати сам Петро Яцик, проте не завершив його, натомість це зробив Рейнольдс та донька мецената.

 

Масштабна мрія

Ще за життя видатний історик Михайло Грушевський мріяв, що у світі прочитають його “Історію України-Руси”. І це сталося, правда, значно пізніше завдяки меценату-велету Петрові Яцику.

1989 року у нього назріває ідея  –  видати працю М. Грушевського “Історія України-Руси” англійською мовою. Виділено 15 мільйонів доларів, залучені найкращі фахівці: перекладачі, історики, редактори. І ось збулося: 10 томів в 11 книгах постали перед дипломатами, урядовцями та всіма зацікавленими. Це була феноменальна справа на той час. Петрові Яцику болів той факт, що про Україну майже не знають,  а про культуру та її історію  –  й поготів. І це видання, ця праця стали значним кроком у велике майбутнє.

“У своїй голові я вірив в одне: як збережу себе живим, то вже матиму змогу зробити щось для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях…”.

 

Конкурс знавців української мови

Певною мірою дивовижним є той факт, що далекого 2000 року у Києві за підтримки свого друга, однодумця Михайла Слабошпицького, бізнесмен Петро Яцик наважується розпочати конкурс з української мови. У той нелегкий час для української мови та історії, адже рідна мова у столиці майже не звучала… Знаємо також, що було чимало недоброзичливців, котрі обливали брудом таку подвижницьку ідею. Адже Петро Яцик хотів заохотити учасників і фінансово, що викликало особливі дискусії. Одначе і донині ця блискуча ініціатива живе, а між тим конкурс набув статусу Міжнародного і об’єднує українців в усьому світі.

Зі спогадів М. Слабошпицького: “Він був щасливим, що з його ініціативи і його коштом відбулося це масштабне дійство. Він вірив, що конкурсу судилося довге життя. І мріяв приїздити на наступні врочистості…

Тоді, за кілька днів до закриття мовного марафону, Яцик насолоджувався зеленодеревим Києвом, виступав у прямому ефірі Українського радіо, не приховував радості з приводу того, що задуманий ним престижний мовний турнір відбувся, і школярі одержать серйозні гроші, як доповнення до дипломів, в котрих написано, що вони  –  переможці і призери конкурсу. З меценатом прилетіла його друга дружина Джінет Байдужа, яка своєю любов’ю та відданістю зігріла останні роки Яцикового життя.

Відлітав радісний до Канади. Закінчувався травень 2001-го. Ні він, ні ми не знали, що ми вже не зустрінемося. За 9 днів до початку другого конкурсу, 1 листопада того ж року, його не стало. З ініціативи Ліги українських меценатів конкурсу присвоєно його ім’я”.

 

Унікальна стрічка про Яцика

Фільм “Візія Петра Яцика” зняв відомий український режисер Едуард Занюк

1998 року. Знімали стрічку понад рік у трьох країнах. Автор прагнув показати саме візію унікальної людини, яка була глибоко залюблена в український світ та культуру. І тисячі кілометрів, що розділили Петра Яцика від оази рідної землі, не змогли забрати у нього України та любові до неї. То було в серці вічно.

Коли чоловік ступив знову на рідну землю у селі Верхнє Синьовидне, то заплакав… Він не знав, чи знову зможе там побувати, натомість майстерний режисер вміло впіймав мить та ті емоції, що навіки застигли у серці…

З інтерв’ю Едуарда Занюка (матеріал Галини Яреми): “Бо відкрити три кафедри україністики у Гарварді, перекласти “Історію України-Руси” Грушевського англійською, іще безліч інших справ, про які не можна згадати коротко, міг тільки Петро Яцик. Він був свідомий того, для чого це робить. Парадокс у тому, що він походить з бідної родини. Дуже багато людей, які стають багатими, вкладають свої кошти у щось таке, щоб отримати ще більше грошей. Натомість у Яцика, коли він заробляв гроші, з’явилася така візія, що він почав вкладати гроші у речі, незбагненні для широкого загалу. Його навіть критикували за це дуже часто…”.

“Найбільше знімали в Україні, у його рідному селі Верхньому Синьовидному, в полі, куди він у його віці ходив з нами орати. Відчуття у нас були неймовірні. Постановочних кадрів у фільмі немає, бо була відповідна аура. В інших країнах було неймовірно цікаво, бо ж, крім зйомок, Петро Яцик нам довірив свій колосальний архів. Ми мали щастя ходити по цих університетах. Петро Яцик випередив час, заглянувши у майбутнє…”.

“Для мене сьогодні важливо, щоб школярі і їхні вчителі, ті, хто може це популяризувати, знали і розповідали про патріотизм Петра Яцика. Бо він ніколи не казав “Я люблю Україну”, він робив це “люблю”. 

Петро Яцик помер 1 листопада 2001 року (Торонто, Канада).

 

Думки про Петра Яцика

Володимир Загорій: “…Але він був меценатом, а талант мецената, як свідчить уся історія людства, зустрічається ще рідше, аніж талант поета, музиканта, співака або вченого…”.

Ірина Фаріон: “Петро Яцик розумів, що опори мають йти не лише від неба, вони мають йти від землі. Для нас сьогодні – це майстер-клас життєвої поведінки. Людини, яка зреалізувала мрію бути сильним далеко за межами своєї землі і віддала усю свою матеріальну силу Україні”.

Михайло Слабошпицький: “Мені неймовірно пощастило, що зустрів його на своїй життєвій дорозі. І, мабуть, не один я можу сказати, що без Яцика щось у житті могло скластися по-іншому…”.

Надія Яцик (донька): “Петро Яцик мав добру пам’ять, був начитаним і любив прислів’я. Багато разів мені казали: “Тобі слід їх записати”. Я дуже шкодую, що не записала їх, коли була з ним. Одного разу, коли пані Копач у школі українознавства дала нам завдання, де ми мали придумати 100 приповідок, я змогла придумати лише 5. У п’ятницю ввечері, перед суботнім ранком, коли завдання мало бути здане, я сіла з батьком, і він придумав решту 95 лише за дві години. У залі засідань, під час довгих переговорів, Петро Яцик часто заставав усіх зненацька жартом. Це був гарний спосіб розрядити напругу”.

Вислови Петра Яцика:

“Мене визнали чужинці за мою працю поза межами України. Я щасливий. Бо зазвичай таке визнання приходить по смерті. І причина мого задоволення в тому, що я є українець! Мене завжди хвилює те, щоб я, як українець, не принизив своєї гідності…”.

“Рід людини – це скарб кожної людини…”.

“Не втікаючи від себе, я залишаюся таким, яким я був…”.

“Матиму лише те, що зроблю і зароблю”.

“Я гордий за себе, що я не змарнував свого життя…”.

“Якщо я залишуся живим, я для тої ідеї, в яку я вірив і вірю, щось зроблю…”.

“Ми дуже часто працюємо проти самих себе…”.

“Труднощі створені, щоб їх переборювати”.

“Негаразди породжують силу”.

 

Петро Яцик хапав мрії і не давав їм піти від нього, допоки вони не ставали реальністю. Приклад життя цього чоловіка – це приклад людини життєствердної, що не шукала легких шляхів, а торувала єдиний – свій. І наостанок хочеться зацитувати слова Василя Стуса, які дуже гармонійно перетинаються із долею видатного мецената:

“Торуй свій шлях той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік”.

Тож у чому полягає феномен життя Петра Яцика? В тому, що українець, котрий приїхав з навстіж відкритою душею на чужу землю, повірив у мрію і здійснив її? Чи в тому, що бізнесмен вимріяв і заснував конкурс знавців української мови? А чи, може,  в тому, що надто любив своє, рідне і віддавав усе, аби гучно заявити про свою землю за океаном? Гадаю, кожен зуміє знайти відповідь, варто лише побачити та почути…

За матеріалами книги  Михайла Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним” (2021 р.), а також інтерв’ю.

Світлини з фейсбук-сторінки М. Слабошпицького.

Фото 1-3. Петро Яцик

Фото 4. Обкладинка книги М. Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним” (восьме видання, 2021 р, видавництво “Ярославів Вал”).

Фото 5. Світлина та підпис М. Слабошпицького: “З Яциком… Так ішла робота над книгою “Українець, який відмовився бути бідним”. Яцик виявився прекрасним оповідачем. 1993 рік. Торонто”.

Фото 6. Петро Яцик та Павло Загребельний у Кончі-Озерній (Україна).

Фото 7. Вшанування видатного українця Петра Яцика в рідному селі Верхнє Синьовидне.

Фото 8. Виступ Петра Яцика на урочистостях з приводу закриття першого патріотичного мовного турніру (конкурсу знавців української мови), 2001 рік.

Фото 9. Фото Світлани Короненко. Петро Яцик з дружиною Джінет Байдужою.

Фото 10. Обкладинка книги Джона Лоуренса Рейнольдса про Петра Яцика в українському перекладі Михайла Сороки, 2018 р.

 

  

Джерело