Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського у день свята Успіння Пресвятої Богородиці, 15 серпня 2025 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Преосвященний владико, всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні ми стоїмо перед таїнством, що впродовж століть надихає богословів, отців Церкви, чернецтво та віруючий люд: таїнством Успення Пресвятої Богородиці. Життя Богоматері було взором цілковитої відданості Божій волі. Вона стала живим храмом, у якому втілилося відвічне Отче Слово. Тому Господь не дозволив щоб її торкнулося тління, і в день, коли Матір Божа завершила своє земне життя, вона була з тілом і душею взята до небесної слави.

Пречиста Діва є першою серед спасенних, і єдиною, після Христа, хто вже втішається тілесним воскресінням. Її Успення – це не кінець, а початок нового життя в Бозі. Тому цей празник є не просто згадкою про кінець земної подорожі Богоматері, але глибоким богословським свідченням про природу смерті, вічності та надії на воскресіння.

Празник Успення є одним з найдавніших християнських свят, яке формувалося впродовж п’ятого століття в атмосфері східнохристиянської містики та визріваючого вчення Церкви про есхатологію. Передання, хоч не зафіксоване у текстах Нового Завіту, має своє джерело в живій апостольській Традиції. Церква не тільки зберегла цю подію в літургійній пам’яті, але і розкрила її зміст у вражаючих своєю глибиною богослужбових текстах. В них навмисно вживається слово «успення», а не «смерть». Цей термін є виявом глибокої віри: смерть праведника – це спокійне засинання з надією на пробудження у Божій славі.

У культурі, яка часто заперечує або маргіналізує смерть, Успення постає як тверезий і водночас величний погляд на кінцевість людського буття. У постаті Богородиці бачимо не втечу від тіла, а його піднесення. Тіло не знецінене, а прославлене. Саме в тілі вона прийняла воплоченого Бога, і саме з тілом була прийнята до неба.

Віра в Успення Богородиці стала богословською відповіддю на дуалізм, який в добі раннього християнства був притаманний елліністичному світогляду, в котрому «матеріальне» ототожнювалося з гріхом і тліном. Натомість християнство, в особі Пречистої, проголошує: матерія може бути відкуплена та освячена, а тілесність може бути прославлена.

Пресвята Богородиця не є просто об’єктом культу. Вона є парадигмою людини, яка в усьому звершила Божу волю. В її особі Церква бачить образ ідеального богоспілкування, до якого покликана кожна людина. На відміну від загальноприйнятої глорифікації окремих осіб, велич яких виявляється через здобутки у боротьбі, Марія прославляється через смирення, внутрішню зосередженість і слухняність. Її життя є гімном свободі, котра досягається не автономією та самодостатністю, а через повне віддання себе Божій любові та служінню ділу спасіння людства.

Сьогодні Успення є знаком надії для світу, що втомився. У сучасній добі, коли смерть часто або романтизують, або цинічно ігнорують, свято Успення звертається до нас з надзвичайно актуальним посланням. Воно стверджує, що людське життя не закінчується абсурдом, а отримує повноту і безсмертя у зустрічі з Богом.

Це джерело надії для суспільства, у якому зростає тривожність, екзистенційна розгубленість, втрата довіри до майбутнього. Пречиста не просто відійшла у славі – вона залишила Церкві впевненість, що шлях жертвенної любові та непохитної вірності має сенс і завершення у вічності.

Успення також є викликом для сучасних матеріалістичних напрямків у філософії, бо вказує, що істина не завжди відкривається логічним шляхом. Її глибини можна пізнавати тільки через досвід живої Традиції, у якій віра здатна побачити дійсність, скриту для очей та практичного ума. Лише чисте серце здатне пізнати Бога, таємниці якого неспосібний осягнути жоден розум.

Тому сьогоднішнє свято не сміє залишитися для нас лише традиційним торжеством чи поверховим побожним досвідом. Бо не є повною та істина, яка не веде до любові: лише любов є найвищим способом пізнання. Якщо ми визнаємо Богородицю Царицею Неба, то наше життя повинне стати шляхом пізнання, котре веде до небесних висот. Шляхом вірності Богу, життя у молитві, чистоті серця та любові, яка дарує життя здатне перемогти смерть.

Нехай же Пречиста Діва залишається для нас не лише ідеальним взором, але щиро довірмося їй як реальній Заступниці у житті, у смерті, і в годину нашої зустрічі з вічністю. Для цього в Успенні Богородиці нам усім є дана надія. Вона проголошує істину, яка повинна бути в центрі нашої віри: смерть – не кінець, але початок вічності, бо хто живе з Христом, з Ним і воскресне.

Пресвята Богородиця йде перед нами як Мати, що веде своїх дітей дорогою спасіння. І коли в наше життя приходять випробування, а коли темрява обступає душу, вдаваймося до її заступництва, як діти до Матері, і з довірою благаймо: «Не маємо іншої допомоги, не маємо іншої надії, окрім Тебе, Пресвята Діво Богородице!». Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело