Проповідь Преосвященного владики Тараса, Єпископа Стрийського в Одинадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 24 серпня 2025 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Тема прощення та примирення є однією з центральних тем Євангелія. Вона є головною складовою, яка охоплює та формує цілісність відношення Бога-Спасителя до людини та між людьми навзаєм. Прощення є універсальним принципом, за яким будуються справедливі суспільні відносини у нашому конфліктному світі. В ньому спочиває суть задуму таїнства примирення в Церкві, яке є одним з ключових у її посланні проповідати всім спасіння у Христі. І навіть якщо у світі досі існує думка, що Церква повинна бути без гріха, щоб пробачити гріхи іншим, то насправді це вона живе усвідомленням, що насамперед сама потребує прощення.

Найперше потрібно прийняти, що прощення провин є чимось, що безпосередньо стосується кожного з нас. Зрештою, це виражається у самій молитві «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Щоб суть прощення була більш очевидною, Ісус пояснив це притчею про двох боржників, один з яких не хотів пробачити невеликий борг іншому, хоча йому було пробачено дуже великий борг.

Більшість наших гріхів є провинами проти людей. Тому найперше ми самі потребуємо пробачення від тих, кого ми скривдили. Якраз усвідомлення вини спонукує нас просити прощення передовсім у Бога, бо він сам ототожнився з людьми: «Що ви зробили одному із моїх найменших братів, ви мені зробили». Але теж і навпаки: кожен гріх проти Бога є одночасно гріхом проти людей, бо є всупереч Божій волі спасти всіх. Таким чином Церква не була б Церквою без прощення в центрі сповнення свого послання.

Імператив прощення є як біблійного так і природного порядку. Про це нам говорить і віра, і розум. Однак як з цього отримати позитивний досвід? Нераз здається, що у прощенні присутнє щось принизливе. Особа, яка просить прощення, понижує себе, очікуючи від іншого милості. Насправді ж її людська гідність зневажається саме тоді, коли затверділо не визнає своєї об’єктивної провини, і з погордою відкидає пропоновану прощенням свободу.

Але є і зворотна сторона. Помилкою є думати, що прощаючи довжникам ми понижуємо власний статус та гідність, бо йдемо на компроміс, яким визнаємо себе нездатними добитися компенсації за нанесену нам кривду. В дійсності ж прощення є тим вчинком, який нас облагороднює, сприяє духовному зростанню, бо тоді ми прощаємо разом з Богом. Стоїмо мовби по його правиці, котра є для нас запевненням вищої справедливості, а спокуси гніву та помсти вже не зможуть панувати над нами.

Євангеліє запевняє нас, що прощаючи довги іншим людям ми самі зцілюємося. Кожна образа родить бажання відплати, яке мов яд проникає до кожної нашої думки і травить усе наше життя. Його тяжко подолати чимось іншим окрім прощення, котре нейтралізує отруту, що проникла в наше серце.

Церква зростає постійними відпущенням гріхів, приймаючи до свого лона тих, що помилилися. Невірно вважати ніби спочатку потрібно стати праведним щоб гідно увійти до Церкви. Насправді все інакше. Церква є привілейованим простором примирення грішників з Богом та між собою навзаєм. У ній покаянням одні очищаються щоб прощати борги своїх довжників, і в цьому є динамізм її життя.

У притчі вдвічі звучить благання боржника: «Потерпи мені, пане, все тобі верну». Його вперше каже слуга, який заборгував пану величезну суму в десять тисяч гривнів. Вдруге такими словами звертається інший слуга. Він теж заборгував, але не пану, а тому слузі, якому пан простив величезний борг, порівняно з яким цей борг є «ніщо».

Основою для притчі є прощення дане слузі з десятитисячним боргом: «І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його і подарував йому борг той». Величезну заборгованість скасувало ще більшим прощенням! Однак цей слуга негайно проявився як невблаганний та жорстокий до іншого панового слуги, який був йому винен скромну суму. Він не хотів чути його мольби ще почекати і вкинув його у в’язницю, доки цей крихітний борг не сплатить. Коли пан довідався про це, то дуже засмутився, покликав цього слугу та відсудив до в’язниці словами вироку: «Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?»

Притча окреслює дві протилежні моделі поведінки. Ту, що в особі пана представлена Богом, який прощає, і людську. У Бога справедливість просякнута милосердям, тоді як лукавий слуга обмежується лише власним розумінням справедливості. Тому Ісус закликає нас усвідомити силу прощення, адже в житті справедливість не вирішує все. Милосердя є невідкличним, і це твердження є в основі відповіді Ісуса на питання Петра, чи він має брату, який згрішив супроти нього, прощати аж до сімох разів? Ісус відповів: не до сімох разів, але до сімдесяти раз по сім: тобто прощати потрібно завжди!

Пробачати когось за понесені втрати та страждання непросто, але це є ознакою мудрості і запевненням, що буде прощено і нам. Прощення – це не лише питання моменту, але постійний опір усякій формі ворожості та спокусам помсти, які намагаються окупувати нашу свідомість.

Однак теж не сміємо знецінювати прощення буденними словами чи вчинками, бо воно ставить чіткі вимоги як до прощаючого, так і до адресата прощення. В молитві «Отче наш» просимо: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Ми дійсно не можемо претендувати на Боже прощення, якщо не пробачаємо нашим винуватцям їх провини.

Але тут є не лише умова прощення наших провин. У проханні: «прости нам…» скрита теж інша істина. Дане нам прощення є наслідком нашого благання до Бога про милосердя. Але на підставі чого? Якщо слова: «як і ми прощаємо» можуть бути критерієм Божого суду над нами, то рівно ж і обґрунтуванням нашого благання про прощення твердженням, що ми вже прощаємо. Бог вже увійшов у дійсність нашого прощення, і для наших стосунків з ним не існує жодних перешкод.

Тому в словах молитви «Отче наш» є не лише умова нашого прощення, але і критерій плідного прощення як такого. Господь вже відкупив усі гріхи людства хресною жертвою, але прощення отримує той, хто усвідомлює його потребу та про нього просить. А це передбачає признання довжником боргу та каяття.

У прощенні милосердя проявляється як справедливість щодо нас зі сторони Бога, і наша, у відношенні до ближніх. Воно не означає толерування зла, бо не відноситься до вчинків, але особи, і найперше є шансом зцілення стосунків, які обумовлюють вчинки. Рівно ж суспільство не позбавляється законного права накладати на порушників справедливе покарання, гарантуючи так невідворотність їх особистої відповідальності за злочини.

Тому зазнає милосердя та отримує прощення той, хто про нього просить, а той, хто таке прохання відкидає і не прощає, стягує на себе Божий суд. Інше тлумачення суті Божого Милосердя заперечувало б існування покарання та пекла. Якраз на це вказує молитва «Отче наш» та нинішня притча. І в цьому є основа правильного розуміння нашого обов’язку прощати і прощення просити.

Ми ж передовсім маємо в серці прощати тим нашим довжникам, які у нас про це просять, але теж усім, які своєю поведінкою спричинили нам кривду, щоб самим звільнитися від гніву і усувати свавілля помсти. Та якщо хтось Божого прощення не прагне а людського прощення не шукає, то залишається не прощеним, навіть якщо воно йому було приготоване. Тому і попри безумовність прощення, даного всім людям Божим милосердям, Євангеліє застерігає: пекло реально існує, і його творять не тільки ті, що не прощають, але і ті, котрі у Бога та людей прощення не просять та ігнорують його спасенними плодами. Амінь. Слава Ісусу Христу!

Джерело